Рік, коли я була бездомною.

Бекі Блантон планувала протягом року подорожувати країною, живучи у своєму фургоні, але коли закінчилась її фрілансерська робота та почалась депресія, подорож перетворилась на бомжування. У цій відвертій розповіді вона описує як воно, бути одним із працюючих безпритульних в Америці.

Я письменниця та журналіст,

а також - неймовірно допитлива людина.

Отож, за 22 роки роботи журналістом

я навчилась багатьом новим речам.

А три роки тому, одним, із того, що я навчилась

було -- як бути невидимою.

Я стала однією із працюючих безпритульних.

Я звільнилась із посади газетного редактора

після того, як в лютому того року помер мій батько,

і я вирішила подорожувати.

Його смерть завдала мені великого удару.

Було багато речей, які я хотіла відчути і з якими справитись, поки я подорожувала.

Я ходила в походи протягом усього свого життя. Тож я вирішила,

що життя у фургончику протягом одного року

буде, як один великий похід.

Тож, я спакувала свого кота, свого ротвейлера,

та спорядження для кемпінгу до вагончика шевроле 1975 року випуску,

та поїхала назустріч сходу сонця,

взагалі не усвідомлюючи три важливі речі.

Перша -- що суспільство пов'язує

проживання у постійній будівлі, навіть у халупі

з ціннюстю людини, як особистості.

Друга -- я не розуміла як швидко

негативне сприйняття інших людей

може вплинути на нашу реальність, якщо ми це дозволимо.

Третя -- я не усвідомлювала

що бездомність це ставлення,

а не стиль життя.

Спершу життя в машині було чудовим.

Я приймала душ у кемпінгах. Я часто їла в кафе.

І в мене був час, щоб розслабитись та посумувати.

Але потім прийшли злість та депресія, спричинені смертю мого батька.

Мої підробітки закінчились. Мені потрібна була постійна робота,

щоб сплачувати рахунки.

У той час була справжня помірна весна, яка

перейшла у жахливо спекотне літо.

І стало неможливим припаркуватись будь-де --

(Сміх)

-- так, щоб не було помітно,

що у мене були кіт та собака, було справді дуже гаряче.

Кіт заходив і виходив через відчинене вікно машини.

собачка пішла до центру по догляду за собаками

І я потіла.

Коли це було можливо, я користувалась

душем для працівників у офісних будівлях та зупинках для вантажівок.

Або ж, я милась у громадських кімнатах для відпочинку.

Уночі температура в машині рідко була нижчою за 27 С,

і через це заснути було важко .

Їжа гнила на жаркому сонці.

Лід у переносному холодильнику танув за лічені години,

було досить кепсько.

Я не могла собі дозволити винаймати квартиру,

чи радше, я не могла знімати помешкання, де б мені дозволили

тримати ротвейлера та кота.

Я не хотіла від них відмовлятись.

Тож, я залишалась у машині.

А коли спека не дозволяла мені

пройти 15 метрів до туалету

вночі

я використовувала відро та мішки для сміття як туалет.

Коли прийшла зима, температура впала

нижче нуля. І кіт і собака залишились зі мною.

Так переді мною постали нові виклики.

Я паркувалась кожної ночі у новому місці

для того, аби не потрапити в поле зору поліції.

Це мені не завжди вдавалось.

Я відчувала, що втрачаю контроль над своїм життям.

Я не знаю, коли чи як це сталось,

але швидкість, з якою я скотилась

від талановитої письменниці та журналіста

до безпритульної, що живе в машині

просто вражала.

Я не змінилась. Мій рівень I.Q. не впав.

Мій талант, щирість, цінності

все залишалось незмінним.

Але якимось чином я змінилась.

Все далі та далі я скочувалась у депресію.

Врешті хтось спрямував мене до клініки для безпритульних.

І я пішла туди. Я не милась три дні

Я була такою смердючою і здепресованою, як і будь-хто у черзі.

Я не була просто п'яна чи під кайфом.

І коли дехто з безпритульних зрозумів це,

серед них колишній професор університету,

вони сказали: "Ти не безпритульна. Чому ти справді тут?"

Інші безпритульні не бачили в мені бездомну,

але я бачила.

Тоді професор послухав мою історію і сказав:

"Ти маєш роботу. Ти маєш надію.

Справжні безпритульні не мають надії".

Реакцією на ліки, які мені дали в клініці від депресії

були суїцидальні думки. Я пам'ятаю, як я думала:

"Якщо я вб'ю себе, ніхто не помітить".

Скоро після цього, одна моя подруга сказала мені,

що вона чула, як Тім Рассел,

відомий на всю країну журналіст,

говорив про мене по національному телебаченні

Есе, яке я написала про свого батька,

за рік до того, як він помер було у книжці Тіма.

Він вів своє шоу. І розповідав про мою роботу.

Коли я усвідомила, що Тім Рассел, колишній ведучий передачі "Знайомтесь із пресою",

говорив про мою роботу,

поки я жила у фургоні, на парковці супермаркету "Вол-Март",

я почала сміятись

і вам слід.

(Сміх)

Я почала сміятись,

бо дішло до того моменту, коли я почала задумуватись:

чи я була письменницею, чи безпритульною?

Тож, я пішла до книгарні. І знайшла книжку Тіма.

І я стояла там. І перечитувала своє есе.

І плакала.

Тому, що я була письменницею.

Я була письменницею.

Незабаром після цього я повернулась до Теннессі

та жила трохи у фургоні, та трохи у друзів.

Я знову почала писати.

До літа наступного року, я вже працювала журналістом.

Я отримувала нагороди. Я жила у власній квартирі

я вже не була безпритульною.

я перестала бути невидимою.

Тисячі людей працюють на звичайних чи тимчасових роботах.

та живуть у своїх машинах.

Але суспільство продовжує засуджувати та повязувати зі злочинністю

життя у машинах чи на вулиці.

Тож безпритульні, бездомні, які працюють, залишаються невидимими.

але, якщо ви колись зустрінете таку людину,

зацікавте їх чимось, підбадьорте, та дайте їм надію.

Людський дух може перебороти будь що, якщо у нього є надія.

Я не хочу виглядати, як дівчина з постера для допомоги безпритульним.

Я тут не для того, аби закликати вас давати гроші наступному прохачу, якого ви зустрінете.

Але я тут для того, щоб сказати, з власного досвіду:

люди це не те, де вони живуть,

де вони сплять,

чи яка у них тепер життєва ситуація.

3 роки тому я жила у фургоні

на парковці Wal-Mart.

А сьогодні я виступаю у TED.

Надія, завжди, завжди знайде шлях. Дякую.

(Аплодисменти)