Моя донька Малала

Викладач з Пакистану Зіауддін Юсафзай нагадує світові про просту істину, про яку багато хто не хоче й чути: жінки і чоловіки заслуговують мати рівні права на отримання освіти, незалежність, самовизначення. Він розповідає історії з власного життя і життя своєї доньки, Малали, в яку стріляв Талібан у 2012 році просто за те, що вона насмілилась піти до школи. "Чому моя донька така сильна? - питає Юсафзай. - Тому що я не обрізав їй крила".

В багатьох патріархальних суспільствах та племінних суспільствах

батьки зазвичай стають відомими завдяки своїм синам,

але я один з небагатьох батьків,

хто відомий завдяки своїй доньці,

і я цим пишаюсь.

(Оплески)

Малала розпочала свою освітню кампанію

і боротьбу за захист своїх прав у 2007 році,

і коли її зусилля були виправдані у 2011 році,

і вона отримала національну премію миру серед молоді,

і стала дуже відомою,

дуже популярною молодою дівчиною своєї країни.

До цього моменту вона була моєю донькою,

але тепер я її батько.

Пані та панове,

якщо ми зазирнемо в історію людства,

то історія жінок -

це історія несправедливості,

нерівності,

насилля та експлуатації.

Розумієте,

в патріархальних суспільствах,

від самого початку,

коли народжується дівчинка,

її народження ніхто не святкує.

Їй ніхто не радіє,

ні її батько, ні її мати.

Приходять сусіди

і висловлюють свої співчуття матері,

і ніхто не вітає батька.

І мати почувається дуже незручно через те,

що народила дівчинку.

Коли вона вперше народжує дівчинку,

першу доньку, вона засмучується.

Коли вона вдруге народжує доньку,

вона шокована,

і продовжуючи сподіватись на сина,

коли вона втретє народжує доньку,

вона почувається винною, немов злодійка.

Але не лише мати страждає,

а й донька, новонароджена донька,

коли вона дорослішає,

вона також страждає.

В п'ятирічному віці,

коли їй вже час іти до школи,

вона залишається вдома,

а її братів приймають до школи.

До 12 років, в якійсь мірі,

у неї нормальне життя.

Вона може розважатись.

Вона може гратись зі своїми друзями на вулиці,

і вона може вільно пересуватись вулицями,

немов метелик.

Але коли вона стає підлітком,

коли їй виповнюється 13 років,

їй забороняється виходити із дому

без супроводу чоловіків.

Вона закута у чотирьох стінах свого дому.

Вона більше не вільна людина.

Вона стає так званою честю

свого батька, своїх братів,

своєї сім'ї,

і якщо вона порушить

кодекс цієї так званої честі,

її можуть навіть вбити.

І також цікаво, що цей так званий

кодекс честі,

впливає на життя не лише дівчини,

він також впливає на життя

чоловіків цієї родини.

Я знаю сім'ю, де є сім сестер і один брат,

і цей єдиний брат

мігрував до країн Персидської затоки,

щоб заробити грошей на життя своїх сестер

і батьків,

тому що він думає, що буде принизливо,

якщо його сім сестер опанують якесь ремесло

і підуть з дому

заробляти на життя.

Отже, цей брат

приносить в жертву свої життєві втіхи

і щастя своїх сестер

на алтар цієї так званої честі.

І є ще одна норма життя

суспільств з патріархальним устроєм,

яка називається покірністю.

Очікується, що хороша дівчина має бути

дуже спокійною, дуже скромною

і дуже покірною.

Це - критерій.

В основі поведінки хорошої дівчини лежить смиренність.

Їй слід бути мовчазною,

і їй слід приймати за належне рішення

її батька і матері,

та рішення старших,

навіть якщо вони їй не подобаються.

Якщо вона йде заміж за чоловіка, який їй не подобається,

або якщо вона виходить заміж за старого чоловіка,

вона має цьому скоритись,

тому що вона не хоче, щоб її обзивали

непокірною.

Якщо вона йде заміж дуже рано,

вона має це прийняти.

Інакше її називатимуть непокірною.

І що врешті-решт відбувається?

Словами поетеси,

"заміж видали, в ліжко поклали",

і потім вона народжує ще синів і дочок.

Іронія ситуації в тому,

що ця мати

вчить таким же урокам покірності

свою доньку

і таким же урокам честі своїх синів.

І це порочне коло продовжується, і продовжується.

Пані та панове,

це тяжке становище мільйонів жінок

можна змінити,

якщо ми будемо мислити по-іншому,

якщо жінки і чоловіки мислитимуть по-іншому,

якщо чоловіки і жінки у племінних і патріархальних суспільствах,

у країнах, що розвиваються,

зможуть порушити декілька правил

сім'ї та суспільства,

якщо вони відмінять дискримінаційні закони

систем у своїх країнах,

які суперечать основним правам людини,

жінок.

Дорогі брати і сестри, коли народилась Малала,

і вперше,

повірте мені,

я не люблю новонароджених, чесно кажучи,

але коли я підійшов і зазирнув їй в очі,

повірте мені,

я почав дуже пишатись.

І задовго до її народження

я розмірковував над її іменем,

і я був зачарований героїчним

легендарним борцем за свободу в Афганістані.

Її звали Малалаі з Маіванду,

і я назвав свою доньку на її честь.

Через декілька днів після народження Малали,

народження моєї доньки,

прийшов мій двоюрідний брат -

це була випадковість -

він прийшов до мене додому

і приніс сімейне дерево,

сімейне дерево сім'ї Юсафзай,

і коли я подивився на сімейне дерево,

воно відображало 300-літню історію наших предків.

Але коли я придивився, всі вони були чоловіками,

і я взяв ручку,

провів лінію від мого імені,

і написав "Малала".

І коли вона підросла,

коли їй виповнилось чотири з половиною роки,

я прийняв її до своєї школи.

Ви почнете питати тоді, чому мені потрібно зазначати

про прийняття до школи дівчини?

Так, я повинен про це нагадати.

Це, можливо, приймається за належне в Канаді,

в Америці, в багатьох розвинених країнах,

але в бідних країнах,

в патріархальних суспільствах, в племінних суспільствах,

в житті дівчини - це видатна подія.

Зарахування до школи означає

визнання її особистості і її імені.

Прийняття до школи означає,

що вона потрапила до країни мрій

і натхнення,

де вона може розкрити свої можливості

для свого майбутнього життя.

У мене є п'ять сестер,

і жодна з них не змогла піти до школи,

і ви будете вражені,

два тижні тому,

коли я заповнював папери для отримання візи в Канаду,

заповнював ту частину, в якій ідеться про сім'ю,

я не зміг пригадати

прізвища деяких моїх сестер.

І причиною було те,

що я ніколи, ніколи не бачив імена моїх сестер,

написаними на будь-якому документі.

Саме з цієї причини

я ціную свою доньку.

Те, що мій батько не зміг дати моїм сестрам,

я подумав, що повинен це змінити.

Бувало, я захоплювався розумом

і здібностями моєї доньки.

Я заохочував її посидіти зі мною,

коли, бувало, приходили мої друзі.

Я спонукав її ходити зі мною на різні збори.

І всі ці добрі якості

я намагався закарбувати в її особистості.

І це стосувалось не лише її, не лише Малали.

Я передавав всі ці добрі якості

своїм школярам: як дівчатам, так і хлопцям.

Я використовував освіту для емансипації.

Я вчив своїх дівчат,

я вчив своїх школярок

не навчатись урокам покірності.

Я вчив своїх школярів-хлопців

не навчатись урокам так званої псевдочесті.

Дорогі брати і сестри,

ми боремося за розширення прав для жінок,

і ми боролися за те, щоб мати більше,

більше і більше простору для жінок в суспільстві.

Але ми стикнулися з новим явищем.

Воно становило смертельну загрозу для прав людини,

і особливо для прав жінок.

Воно називалось талібанізацією.

Це означає повне заперечення

права участі жінок

в політичному, економічному і соціальному житті.

Сотні шкіл були втрачені.

Дівчатам заборонили ходити до школи.

Жінок змусили носити паранджу,

і вони припинили ходити на базари.

Музикантів змусили замовчати,

дівчат побили,

а співаків убили.

Постраждали мільйони,

але декілька осіб заговорили,

і найбільш жахаючим було те,

що довкола ті люди,

що вбивають і б'ють,

а ти виступаєш за свої права.

Це й справді найжахливіша річ.

В 10-річному віці

Малала виступила, і вона виступила за право

отримати освіту.

Вона написала щоденник для блогу BBC,

вона стала добровольцем

в документальних фільмах New York Times,

і вона говорила з усіх можливих сцен.

І її голос був найвпливовішим голосом.

Він поширювався по всьому світу.

І саме через це Талібан

не міг допустити існування її кампанії,

і 9 жовтня 2012 року

їй вистрелили в голову снайперським пострілом.

Для нашої сім'ї і для мене це був судний день.

Світ перетворився на велику чорну діру.

Коли моя дочка була

на межі життя і смерті,

я шепотів на ухо моїй дружині,

"Може, слід звинувачувати мене в тому, що сталось

із нашою донькою?"

І вона раптом мені відповіла

"Будь ласка, не звинувачуй себе.

Ти вчинив правильно.

Ти поставив під загрозу своє життя

за правду,

за мир,

і за освіту,

і твоя донька отримала натхнення від тебе,

і вона приєдналась до тебе.

Ви обидвоє ішли правильним шляхом,

і Бог захистить її".

Ці декілька слів багато означали для мене,

і я більше про таке не питав.

Коли Малала була у лікарні,

вона страшенно страждала,

і у неї були жахливі головні болі,

тому що її лицевий нерв був роздроблений,

я часом бачив, як темна тінь

лягає на обличчя моєї дружини.

Але моя донька ніколи не скаржилась.

Вона, бувало, казала нам:

"Мені добре з моєю скривленою посмішкою

і з моїм нечутливим обличчям.

Зі мною все буде добре. Не хвилюйтесь, будь ласка".

Вона була нашою розрадою,

і вона утішала нас.

Дорогі брати і сестри,

ми навчилися від неї, як бути життєрадісним

у найскладніші часи,

і я радий поділитися з вами тим,

що незважаючи на те, що вона є ідолом

у боротьбі за права дітей і жінок,

вона є звичайною 16-річною дівчиною.

Вона плаче, якщо домашня робота не закінчена.

Вона свариться зі своїми братами,

і я дуже щасливий з цього приводу.

Люди питають мене,

що ж такого особливого є в моєму наставництві,

що зробило Малалу такою відважною

і такою хороброю, такою красномовною та урівноваженою?

Я відповідаю їм, не питайте мене, що я зробив.

Спитайте мене, чого я не зробив.

Я не обрізав їй крила, і це все.

Дуже вам дякую.

(Оплески)

Дякую. Дуже дякую. Дякую. (Оплески)