Кожен платить свою ціну за расизм

"Расизм робить нашу економіку гіршою — і не лише завдаючи шкоди людям з іншим кольором шкіри," — говорить експертка з публічної політики Хезер К.Макґі. На основі своїх досліджень та подорожей Сполученими Штатами Макґі ділиться вражаючими висновками про те, як расизм стає основою неналежної політики та виснажує економічний потенціал, і пропонує критичне переосмислення того, що кожен може зробити для процвітання держави. "Наші долі пов'язані, — каже вона, — Наше розділення обходиться нам дуже дорого".

Я дуже прискіпливо
вивчаю політику.

Я вивчаю проблеми
американської економіки —

зростання боргу населення,

зниження зарплат та соціальних виплат,

дефіцит доходів держави.

І я намагаюся знайти рішення,

які зроблять економіку більш
процвітаючою для більшості людей.

Я цікавлюся податковою політикою

та інфраструктурними інвестиціями,

і я просто в захваті від гармонійно
побудованого регуляторного режиму.

(Сміх)

Все це було темами моїх виступів

на телебаченні в прямому ефірі
в серпні 2016-го року.

В середині однієї з програм

в ефір зателефонував чоловік,

він назвав себе Ґері
з Північної Кароліни,

і він сказав:

«Я білий чоловік, і я маю упередження».

Потім він почав розповідати
про свої упередження:

про чорних людей, банди,

наркотики, злочинність.

Але потім він сказав дещо,
чого я ніколи не забуду.

Він сказав: «Але я хочу змінитися.

Я хочу знати, як стати
кращим громадянином Америки».

Пригадаймо, що моя професія
пов'язана з економікою,

зі світом доларів та центів,

однак не з людськими почуттями.

Та тільки я відкрила рота, щоб відповісти
цьому чоловікові на телебаченні,

в мене вирвалися слова,
яких я від себе не очікувала.

Я сказала:

«Дякую».

Я подякувала йому за те,
що він визнає свої упередження,

хоче змінитися,
за те, що якимось чином знає,

що ця зміна допоможе йому стати кращим
громадянином Америки.

Наша розмова з Ґері
швидко набрала популярності.

Її проглянули більш, ніж
вісім мільйонів разів,

вона породила численні хвилі
коментарів в соцмережах

та сюжети новин.

І я думаю, що люди були здивовані тим,

що чорношкіра жінка
висловила стільки співчуття

до упередженого білого чоловіка,

і були здивовані, що білий чоловік
відкрито визнав своє упереджене ставлення

на національному телебаченні.

Незабаром після нашого з Ґері
моменту слави

ми зустрілися особисто.

Він сказав, що дослухався до моїх порад.

Він сказав, що мої слова
ніби стерли пил з вікна,

і в кімнаті посвітлішало.

За ці роки ми з Ґері стали друзями.

І Ґері сказав би, що він
багато дізнався від мене

стосовно систематичного расизму
в Америці і в державній політиці.

Але і я багато чому навчилася від Ґері.

Найбільшим уроком стало те,

що упередження Ґері змусили
страждати його самого —

страх, тривога, ізоляція.

І це змусило мене переосмислити

чимало економічних проблем,
що хвилювали мене за всю мою кар'єру.

Я задумалась,

а що, коли у нашому суспільстві расизм

б'є рикошетом по тих же самих людях,

які мали бути привілейованими?

Це питання змусило мене

провести декілька років
у подорожі країною,

провести дослідження та написати книгу.

Мій висновок?

Расизм призводить до неправильного
ведення політики.

Він робить нашу економіку гіршою.

І не лише шляхом позбавлення переваг
людей з іншим кольором шкіри.

В цій ситуації програють всі.

Расизм поганий і для білих людей.

Візьмемо для прикладу

проблему недостатнього інвестування
у суспільні блага,

у потрібні нам речі, якими
ми всі користуємося —

школи, дороги, мости.

Американська спільнота
інженерів-будівельників

дала оцінку два з плюсом
нашій системі інфраструктури.

Ми інвестуємо менше на душу населення,
ніж будь-яка розвинена нація.

Проте так було не завжди.

Я відвідала Монтгомері, штат Алабама,

і побачила, як расизм знищує
суспільні блага

та суспільну волю їх підтримувати.

У 30-40х рр.

у США був стрімкий ріст будівництва,
коли будувалися комунальні споруди

за рахунок коштів платників податків,

і в Монтгомері, штаті Алабама,
був басейн Оук Парк —

найбільший з усіх на багато миль навколо.

Ви знаєте, що раніше у людей
не було кондиціонерів,

і вони спекотніми літніми днями

грілися на сонечку
та плескалися в басейнах,

а потім відпочивали у тіні дерев.

Це було місце зустрічей для всього міста.

Окрім басейну Оук Парк,

хоча він був побудований на кошти
всіх мешканців Монтгомері,

однак був тільки для білих.

Коли федеральний суд нарешті
визнав це неконституційним,

реакція місцевої влади
була миттєвою.

З першого січня 1959 року

вони вирішили, що краще
осушити громадський басейн,

ніж дозволити чорним сім'ям
ним користуватися.

Така руйнація суспільного надбання

відбулася по всій країні,

не лише в містах Півдня.

У відповідь на накази про десегрегацію

в містах зачинялися громадські парки,
басейни, школи,

і так до 60-х років.

В Монтгомері все управління
у справах парків припинило свою діяльність

на 10 років.

Було закрито рекреаційні центри,

продали навіть звірів із зоопарків.

Сьогодні ви можете прогулятися
територією Оук Парку, як зробила я,

але мало хто це робить.

Басейн так і не відновили.

Кожен розплачується за расизм.

Пам'ятаю, як у мене виникали
такі ж думки 15 вересня 2008 року,

з останніх новин я дізналася, що
банк Лімен Бразерс зазнав краху.

Тоді Лімен,

як і інші фінансові фірми,
які скоро збанкрутують,

надмірно використовував токсичний
фінансовий інструмент

на основі колись простої та безпечної

30-річної іпотеки з фіксованою ставкою.

Проте іпотека, як центр
та корінь фінансової кризи,

мала неочікувані нові умови.

Роками вони розвивалися
і агресивно впроваджувалися

у спільнотах темношкірих
середнього класу,

подібних до тих, які я відвідала,
коли зустріла домовласника Ґленна.

Ґленн володів будинком

на затишній вулиці у районі Клівленду
Маунт-Плезент

більше десяти років.

Проте коли я зустріла його,
він був на межі його втрати.

Як і до більшості його сусідів,

до нього у двері постукав

брокер, пообіцявши йому
рефінансувати його іпотеку.

Проте брокер не повідомив йому,
що це новий тип іпотеки.

Іпотеки з завищеною процентною ставкою,

шаровим платежем

та штрафом за дострокове погашення боргу.

Існує поширена хибна думка,

і тоді, і тепер,

що люди, як Ґленн, купують нерухомість,
яку не можуть собі дозволити.

Що вони самі ризикують, беручи кредити.

Я бачила, що цей стереотип
ускладнив політикам

можливість помітити кризу на тому етапі,

коли ще був час її зупинити.

Але то був саме він —

стереотип.

Субстандартні іпотечні кредити
брали люди з хорошою кредитною історією,

такі, як Ґленн.

Афроамериканці та латиноамериканці
втричі частіше,

навіть з хорошою кредитною історією,

ніж білі люди, брали
ці токсичні кредити.

Проблема була не в позичальнику,

проблема була в самому кредиті.

Після краху

більшість великих кредиторів держави,
від Велс Фарго до Кантрівайд,

мали б бути оштрафовані
за расову дискримінацію.

Проте усвідомлення прийшло надто пізно.

Ці кредити, суперприбуткові
для кредиторів,

але створені так, щоб привести
боржника до краху,

розповсюдилися за межі

чорних та коричневих районів,
як тих, де жив Ґленн,

на більш широкий, біліший
ринок іпотечного кредитування.

Всі крупні національні фірми на Уолл-стріт
роблять ставку на ці кредити.

На піку свого розвитку

кожна п'ята іпотека в країні
належала до цього типу,

і криза,

та криза, яку я передбачала
разом з колегами,

дорого обійшлася всім.

Дев'ятнадцять трильйонів
втраченого багатства —

пенсії, домашній капітал, збереження.

Вісім мільйонів робочих місць втрачено.

Рівень домоволодіння,
який так і не відновився.

Роки марної адвокатської роботи
захисту домовласників, таких як Ґленн,

переконали мене:

ми не мали б фінансової кризи,
якби не расизм.

У 2017 році я приїхала до Міссісіпі,

де група робітників автозаводу
намагалася створити профспілку.

Переваги, за які вони боролися, —

вища заробітна плата,
краще медичне страхування,

реальні пенсії —

допомогли б кожному на заводі.

Проте особисто у кожної людини,
з якою я спілкувалася,

— білої, чорної, за профспілку,
проти профспілки —

продовжували виникати расові питання,

Білий чоловік на ім'я Джої
казав про це так.

Він казав:

«Білі робітники знають,
я не проголосую за, якщо чорні голосують.

Якщо чорні за, я проти».

Білий чоловік на ім'я Чіп казав мені:

«Суть в тому, що якщо ти
піднімаєш чорних людей,

ти опускаєш білих».

Це світ з менталітетом крабів у відрі.

Відтак, голосування за профспілку
провалилося.

Виплати на цьому заводі досі нижчі,
ніж у колег, які мають профспілки

і люди досі турбуються за своє
медичне забезпечення.

Знаєте, можливо, існує спокуса

зосередитися на упередженому ставленні

чоловіків, робітників,
яке я бачила в Міссісіпі.

Але мені набагато цікавіше
визнати відповідальність

за тими, хто продає расистські ідеї
для свого прибутку,

аніж за тими, хто настільки у відчаї,
що ведеться на них.

Мої подорожі привели мене
і в місця,

де я бачила, що все
не обов'язково має бути так.

Я була у Мені, найбілішому
штаті держави,

найстарішому,

де кожного року смертність
вища за народжуваність,

і я поїхала в таке занепадаюче
промислове містечко Льюїстон,

яке оживає завдяки новим людям —

в основному африканцям, мусульманам,

іммігрантам та біженцям.

Там я зустріла жінку на ім'я Сесіль,

її батьки разом з останньою
хвилею переселенців

прибули до Льюїстону.

Вони були франко-канадськими
робітниками на рубежі століття.

Сесіль вже на пенсії, проте вона знайшла
нову мету в житті,

вона мотивує конголезьких біженців

приєднатися до білих пенсіонерів
у Центрі французької спадщини.

(Сміх)

Ці чоловіки та жінки з Конго

допомагають пенсіонерам згадати
французьку мову,

якою вони не розмовляли з дитинства.

І разом, ці дві спільноти допомагають
одна одній відчути себе вдома.

Незважаючи на балачки політиків

про те, що нові переселенці
призводять до занепаду міста,

двохпартійним аналітичним центром
встановлено, що місцеві біженці

забезпечують 40 млн дол.
податкових надходжень,

та 130 мільйонів доходу.

І я говорила з місцевим управлінцем,

який хвалився тим, що в Льюїстоні
будується нова школа,

в той час, як в інших подібних
містечках у штаті Мен

вони закриваються.

Знаєте, нам так дорого обходиться
наше розділення.

Це антагоністичне мислення,

коли благо для однієї групи
має бути за рахунок іншої,

саме воно створює цей безлад.

Я вірю, що прийшов час
відкинути стару парадигму

і зрозуміти, що наші долі пов'язані.

Шкода для когось стає шкодою для всіх.

Розумієте, ми маємо вибір.

Наша держава була заснована
на вірі в ієрархію цінності людей.

Проте ми поступово стаємо країною,
що не має расової більшості.

Таким чином, ми можемо прикидатися,
що ми не в одній команді.

Ми можемо продовжувати
саботувати наш успіх

і створювати перешкоди
нашим власним гравцям.

Або ми можемо дозволити
очевидній різниці між нами

розкрити нашу спільну людяність.

І ми можемо нарешті інвестувати
в наш найбільший актив —

наших людей.

Всіх наших людей.

Дякую.

(Оплески)