Сьюзан Кейн. Сила інтровертів

У культурі, де понад усе цінуються такі риси характеру, як комунікабельність і товариськість, тяжко й навіть ганебно бути інтровертом. Але у своїй пристрасній промові Сьюзан Кейн доводить: інтроверти дарують світові надзвичайні таланти й здібності, за що їх потрібно підтримувати й поважати.

Коли мені виповнилося дев'ять років,

я вперше поїхала до літнього табору.

Мама спакувала мені валізу

з купою книжок,

що абсолютно не здавалося мені дивним.

Адже в моїй родині

читання було улюбленим колективним видом діяльності.

Вам це може здатися не надто соціальним заняттям,

проте ми вважали його окремою формою соціальності.

Ти сповна відчуваєш родинне тепло,

що надходить до тебе,

проте можеш вільно мандрувати манівцями

власної уяви.

Я ж собі уявляла,

що у таборі буде щось подібне, а може, навіть і ще краще.

(Сміх)

Я уявляла собі, як 10 дівчат у нічних сорочках сидять у затишному будиночку

й читають книжки.

(Сміх)

Табір більше скидався на алковечірку, але без алкоголю.

Вже у перший день

куратор зібрала нас разом,

щоб навчити командним гаслам, які ми мали викрикувати

кожного дня протягом цілісінького літа

задля підтримки командного духу.

Звучало це так:

"БЕ-ШКЕТ-НИ-КИ -

ось як правильно нас називати.

Давайте будемо бешкетувати".

Ось так.

Хоч вбийте мене, але я так і не зрозуміла,

навіщо нам потрібно було ставати бешкетниками

і чому ми вимовляли це слово по складах.

(Сміх)

Та все ж я вигукувала ці гасла. Вигукувала їх разом з іншими.

Я дуже старалась

і чекала тої миті,

коли зможу втекти й почитати свої книжки.

Але як тільки я вперше дістала книжку з валізи,

до мене підійшла найкрутіша дівчина в нашому гурті

і спитала: "Чого ти така нудна?",

і це "нудна", звісно, було протилежним

до БЕ-ШКЕТ-НИ-КІВ.

Коли ж я вдруге взялась за книгу,

до мене підійшла вожата зі стурбованим виразом обличчя

і нагадала про командний дух,

про те, що нам потрібно дуже старатися

бути товариськими.

Тож мені довелося сховати книжки

подалі у валізу,

під моє ліжко,

де вони й залишилися до кінця літа.

Я навіть відчувала якусь провину за це.

Мені здавалося, що книжки потребують мене,

що вони звертаються до мене, а я їх ігнорую.

Та все ж я продовжувала ігнорувати їх і так і не відкрила валізу,

аж поки не повернулась додому, до своєї родини,

наприкінці літа.

Я розповіла вам цей випадок із літнім табором

і могла б розповісти ще з 50 таких історій -

кожну про те, як мені вказували,

що мій спокійний та інтровертивний стиль життя

недоречний,

що мені треба більше вдавати із себе екстраверта.

Але глибоко в душі я завжди відчувала, що це не вихід,

що інтроверти і так чудові.

Проте роками я боролась із власною інтуїцією

і зрештою стала юристом на Волл-Стріт (хоч

натомість завжди прагнула стати письменником),

частково щоб довести самій собі,

що я також можу бути впевненою та активною.

Я постійно ходила в залюднені бари,

хоч залюбки краще б посиділа за приємною вечерею з друзями.

Я продовжувала й далі в такому само-заперечному дусі,

і це було настільки машинально,

що я навіть не усвідомлювала, що роблю.

Так чинять багато інтровертів,

що, звісно ж, є нашою вадою,

але також це є вадою наших колег і

наших спільнот.

І навіть, хоч би як грандіозно це звучало, це вада нашого світу.

Тому що коли йдеться про творчість і лідерство,

ми потребуємо інтровертів і того, що в них виходить найкраще.

Інтровертами є від третини до половини всього населення світу -

від третини до половини!

Це кожен другий або третій серед ваших знайомих.

Навіть якщо ви самі є екстравертом,

я кажу про ваших співробітників,

партнерів, ваших дітей

або ж про людину, яка зараз сидить поруч із вами, -

всі вони до цього схильні,

таким чином влаштоване наше суспільство.

Ми це добре усвідомлюємо з раннього дитинства,

хоча й не маємо точного визначення для того, що робимо.

Тепер, щоб достеменно побачити всю цю несправедливість,

потрібно зрозуміти, що таке бути інтровертом.

Це інше, ніж бути сором'язливим.

Сором'язливість - це страх суспільного осуду.

Інтровертизм - це те,

як ти реагуєш на подразники,

зокрема соціальні.

Екстраверти насправді жадають великої кількості стимулів,

інтроверти ж, натомість, почувають себе найбільш енергійними,

активними та на все спроможними,

коли перебувають у більш cпокійному та стриманому середовищі.

Не постійно, не будемо вдаватись у крайнощі,

але досить часто.

Таким чином,

щоб якнайповніше реалізувати наші таланти,

нам потрібно опинитись

у такій зоні збудження, яка буде правильною для нас.

Але саме тут і починається найбільша несправедливість.

Усі наші найбільш значимі установи,

наші школи та робочі місця -

усі вони розраховані на екстравертів

і на їх потребу у великій кількості подразників.

Саме зараз з'явилася ця система переконань,

яку я називаю новим груповим мисленням,

відповідно до якої найкращих творчих результатів і найвищої продуктивності

можна досягнути, лише зібравшись якнайбільшим гуртом у певному місці.

Спробуйте уявити типову шкільну кімнату сьогодення.

Коли я ходила до школи,

ми сиділи рядами.

Парти стояли рядами,

відповідно, ми виконували завдання до певної міри самостійно.

Утім тепер типовий клас

складається з погрупованих парт -

четверо чи п'ятеро дітлахів один навпроти одного.

Дітей залучають до незліченних групових занять.

Навіть на уроках математики та під час написання творів,

де, здавалося б, усе залежить від індивідуальних мисленнєвих процесів,

виходить, діти мають працювати як члени комітету.

Що ж до дітей, яким до вподоби

гратися та проводити час наодинці, -

найпевніше їх вважатимуть відлюдьками

або ж ще гірше - такими, що мають "певні проблеми".

Більшість учителів засвідчують,

що найкращий учень - це екстраверт,

на відміну від інтровертів,

хоч в останніх результати насправді є кращими,

та вони й більш здібні,

згідно з результатами досліджень.

(Сміх)

Схожа ситуація спостерігається й на роботі.

Більшість із нас зараз працює у великих офісах без стін

і без перегородок,

що робить нас

відкритими до сторонніх поглядів та обговорень.

Коли ж ідеться про лідерство,

інтровертів просто оминають стороною,

незважаючи на те що зазвичай вони дуже обережні й

менш схильні до непотрібних ризиків,

що сьогодні широко цінуємо всі ми.

Також цікаве дослідження провів Адам Ґрант із бізнес-школі Вортон,

який встановив, що лідери-інтроверти

показують кращі результати порівняно з колегами-екстравертами,

бо коли вони керують про-активними працівниками,

більш імовірно, що вони дозволять останнім втілювати власні ідеї,

у той час як екстраверти, іноді й ненавмисне,

проте з радістю готові

докласти власних зусиль, обмежуючи тим самим

втілення чужих ідей, у яких просто не буде шансу

опинитися на поверхні.

Наша історія свідчить, що багато лідерів-трансформаторів були інтровертами.

Я наведу вам приклади.

Елеонора Рузвельт, Роза Паркс , Ґанді -

усі ці люди вважали себе

тихими, м'якими й навіть сором'язливими.

І всі вони привертали увагу громадськості,

хоч кожна їхня клітинка

була проти цього.

Але в цьому криється й певна сила,

оскільки люди розуміють, що ці лідери при владі

не через бажання віддавати накази іншим

і не через велику любов до публічності;

просто в них не було іншого вибору,

вони були змушені чинити так, як, їм здавалось, буде правильно.

Все ж, гадаю, зараз мені слід зауважити,

що насправді я люблю екстравертів.

Я з радістю констатую, що більшість моїх друзів є екстравертами,

включно з моїм коханим чоловіком.

У кожного з нас, звісно ж, різні погляди

на питання інтровертів/екстравертів.

Навіть Карл Юнг, психолог, хто першим відкрив ці терміни для загалу, казав,

що немає такого поняття, як чистої води інтроверт

чи екстраверт.

Він наголошував, що якби така людина існувала, то

вона була б у божевільні.

Деякі люди перебувають на межі

між інтровертами й екстравертами,

і ми називаємо їх амбівертами.

Я переконана, що їм дісталось найкраще з цих двох світів.

Багато з нас впізнають у собі риси, характерні як для першого, так і для другого типу.

І що я намагаюсь сказати, так це те, що нам потрібен кращий баланс у культурному аспекті.

Потрібна тісніша взаємодія

цих крайніх протилежностей.

Це особливо важливо,

коли йдеться про творчість і продуктивність,

адже коли психологи розглядають

життя більшості творчих людей,

вони бачать

велику здатність обмінюватись ідеями

розвивати ідеї,

проте помічають і риси інтровертів у цих видатних особистостей.

А все це тому, що усамітнення зазвичай і є запорукою

творчості.

Скажімо, Дарвін

полюбляв прогулянки лісом на самоті

і навідріз відмовлявся від запрошень на вечері.

Теодор Гейзель, більше відомий як доктор Сьюз,

вигадав багатьох чудових персонажів

в усамітненому висотному офісі,

що розташовувався позаду його будинку в Ла Хойа, Каліфорнія.

І насправді він побоювався зустріти

своїх маленьких читачів,

які, мабуть, очікують угледіти в ньому

такого собі веселуна-Санта Клауса,

проте, певно, розчаруються, побачивши натомість більш стриману особистість.

Стів Возняк створив перший комп'ютер Apple,

сидячи наодинці, у власному офісі

в компанії Hewlett-Packard, де він на той час працював.

Він стверджує, що ніколи б не зміг досягти такого рівня,

якби не був інтровертом і не покинув власну домівку

в ранньому віці.

Звісно ж,

це ні в якому разі не означає, що нам усім слід припинити співпрацювати -

маємо наглядний приклад такого успішного знайомства Стіва Возняка із Стівом Джобсом,

результатом якого стала поява комп'ютерів Apple -

проте потрібно зрозуміти важливість усамітнення

і те, що для багатьох людей -

це життєво необхідний ковток повітря.

Уже протягом багатьох століть

нам відома надзвичайна сила самотності.

Лишень нещодавно ми, з незрозумілих причин, почали забувати про неї.

Якщо ж ви поглянете на основні світові релігії,

то знайдете промовців:

Мойсея, Ісуса, Будду, Мухаммеда -

промовців, які все ж мандрували наодинці,

усамітнювались у пустельній місцевості,

і саме наодинці на них сходили одкровення та траплялися Богоявлення,

які вже потім вони поширювали серед своїх спільнот.

Таким чином виходить: нема усамітнення, нема й одкровення.

І це аж ніяк не новина,

натомість радше аспект сучасної психології.

Виявляється, ми не можемо перебувати поміж людей,

не повторюючи та не відображаючи їхні думки на підсвідомому рівні.

Навіть якщо ми говоримо про, на перший погляд, особисті та примітивні речі,

на кшталт особистих вподобань,

спершу ви почнете наслідувати переконання оточення,

навіть не усвідомлюючи, що ви це робите.

Група радісно підтримує ідеї

найбільш сильної або харизматичної особистості,

хоч немає жодного зв'язку

між здатністю бути найкращим оратором та мати найкращі ідеї.

Підкреслюю - жодного.

Отже...

(Сміх)

Ви можете наслідувати людину з накращими ідеями,

але не факт, що вони найкращі.

Невже ви залишите це на волю випадку?

Набагато краще буде йти по життю самостійно,

висловлювати власні ідеї,

звільнившись від спотворень групового руху,

натомість збираючись командою,

для обговорень у добре облаштованому середовищі,

отримуючи найбільшу користь із цього.

Чому ж тоді, коли все так гарно виходить,

насправді все виявляється дуже погано?

Чому ж ми облаштовуємо наші школи та робочі місця саме таким чином?

Чому ж ми змушуємо інтровертів почувати себе винними

лише через те, що їм потрібно побути певний час на самоті?

Одна відповідь лежить глибоко в історії нашої культури.

Західні суспільства,

особливо США,

завжди надавали перевагу завзятим людям,

на відміну від схильних до роздумів

та споглядання.

Проте в ранні роки існування Америки

популярною була культура характеру, як її називають історики,

коли людей цінують за

внутрішнє "я" та непорушні моральні устої.

Якщо ви поглянете на тогочасні підручники із самовдосконалення,

то знайдете щось на зразок

"Характер, найбільш значима річ у світі".

Вони брали за основу такі образи, як Авраам Лінкольн,

якого цінували за скромність та невибагливість.

Ральф Волдо Емерсон називав його

"людиною, не враженою зверхністю".

Проте на початку ХХ століття

ми вступили в епоху нової культури,

яку історики називають культурою особистості.

Сталось так, що ми зрадили сільськогосподарській економіці

зі світом великого бізнесу.

Унаслідок цього люди раптово почали переїжджати

з маленьких містечок до мегаполісів.

Замість людей, із якими ми звикли працювати пліч-о-пліч,

з'явилась необхідність заявляти про себе

в натовпі незнайомців.

Тому досить закономірно,

що такі якості, як шарм та харизма,

раптом почали вважатись справді значимими.

І, звісно ж, книжки із саморозвитку змінили орієнтацію

і почали називатись

на кшталт "Як завоювати дружбу та впливати на людей".

Вони ж обирають ключовими моделями

найкращих продавців.

Ось який він - світ, у якому ми зараз живемо.

Така ось вона, наша культурна спадщина.

Я в жодному разі

не применшую роль соціальних навичок,

і не пропагую

відмову від командної роботи.

Ці само релігії, які засилають своїх мудреців до самотніх гірських вершин,

також вчать нас любові та довіри.

Проблеми, з якими ми стикаємось сьогодні

у сферах науки та економіки,

настільки глибокі та складні,

що нам знадобляться армії людей, об'єднаних задля

вирішення спільних проблем.

Я ж намагаюсь сказати: що більше свободи ми дамо інтровертам бути тими, ким вони є,

то більше шансів, що вони

самостійно зможуть підійти до вирішення цих проблем.

Зараз я хочу поділитись із вами

вмістом моєї валізи.

Вгадайте, що там?

Книжки.

Повна валіза книжок.

Тут є "Котяче око" Маргарет Етвуд.

Ось роман Мілана Кундери.

"Путівник розгублених"

Маймоніда.

Проте це не зовсім мої книжки.

Я принесла ці книжки,

оскільки вони були написані улюбленими авторами мого дідуся.

Мій дідусь був рабином,

а також вдівцем

і мешкав один у маленькій квартирці у Брукліні,

яка була для мене найкращим місцем у світі, коли я зростала,

частково тому, що вона була сповнена його ніжною та ввічливою присутністю,

а частково тому, що там була купа книжок.

Кожен стіл, кожен стілець у квартирі буквально

виконував окрему функцію -

угинатися під стосом книжок.

Як і решта моєї родини,

дідусь понад усе на світі любив читати.

Проте він також любив свій сан,

і ця любов відчувалась у кожній проповіді, яку він проголошував

щотижня, протягом 62 років, коли він був рабином.

Він вбирав корисне з кожного дня читання

та переплітав у заплутані гобелени стародавні та гуманістичні думки.

Люди приходили звідусіль,

щоб послухати його.

Проте ось що я скажу про мого дідуся.

Під його церемоніальною роллю

приховувався справді скромний інтроверт -

найсильніше це виявлялося, коли він проголошував проповіді

і йому було тяжко тримати зоровий контакт

з тією ж самою парафією,

до якої він промовляв протягом 62 років.

Навіть далеко від трибуни,

коли його кликали просто привітатись,

часто він завершував розмову поспішно,

побоюючись, що забере надто багато часу.

Коли ж він помер у свої 94,

поліції довелось перекрити вулиці того району, де він проживав,

щоб розмістити увесь натовп,

який прийшов ушанувати його.

Сьогодні ж я хочу наслідувати приклад мого діда

на свій лад.

Я щойно опублікувала книгу про інтроверсію,

і мені знадобилося сім років, щоб написати її.

Ці сім років стали для мене суцільним блаженством,

тому що я читала і писала,

думала і досліджувала.

Це стало моїм варіантом

дідусевої години насамоті в його бібліотеці.

Проте я раптом опинилась у зовсім іншій ролі

і тепер я стою тут і розповідаю

про те, який я насправді інтроверт.

(Сміх)

І це набагато тяжче для мене,

оскільки, незважаючи на те що мені дуже приємно

бути тут зараз із вами,

насправді це не моє звичне середовище.

Тому я готуюсь до таких моментів,

як тільки можу.

Останній рік я вправлялась у публічних розмовах

за кожної нагоди.

Я називаю це власним "роком небезпечних розмов".

(Сміх)

Насправді це дуже допомогло.

Але все ж я скажу вам, що допомагає найбільше -

це мої відчуття, моя віра і надія,

що коли йдеться про нашу особисту позицію

щодо інтровертів, спокою і усамітненності,

ми перебуваємо за крок від різких змін.

Насправді так і є.

Наразі ж я збираюсь залишити вас

із трьома закликами до дії,

для тих, хто поділяє таку ж думку.

Номер один:

облиште це божевілля навколо групової роботи.

Просто облиште.

(Сміх)

Дякую.

(Оплески)

Я хочу чітко пояснити, що я маю на увазі,

адже я глибоко переконана, що наші офіси

мають спонукати

до невимушеного, неофіційного типу спілкування, як у кафе,

знаєте, коли люди збираються разом

і обмінюються ідеями, наче зовсім спонтанно.

Це чудово.

Чудово як для інтровертів так і для екстравертів.

Нам потрібно набагато більше приватності та набагато більше свободи

і набагато більше незалежності на роботі,

у школі і т. д.

Звісно ж, потрібно вчити дітей товаришувати, проте

не менш важливо вчити їх працювати самостійно.

Це також надзвичайно важливо для дітей-екстравертів.

Їм потрібно вміти працювати самостійно,

адже саме таким чином вони вчаться глибоко мислити.

Добре, тепер номер два: ходіть у пустельні місцевості.

Будьте як Будда, здобувайте власні одкровення.

Я не кажу,

що нам усім треба негайно почати будувати окремі хатинки в лісах,

ніколи не розмовляючи один з одним,

але я кажу, що ми можемо розділятися

та заглядати до власної голови

трошки частіше.

Номер три:

добре роздивіться, що всередині вашої валізи

і чому ви саме це до неї поклали.

Отже, екстраверти,

можливо, ваші валізи також наповнені книжками.

Або ж у них купа келихів для шампанського

чи спорядження для стрибків із парашутом.

Хоч би що там було, сподіваюсь, ви скористаєтесь цим за першої ж нагоди,

заряджаючи нас своєю енергією та радістю.

А от ви, інтроверти, якщо будете самими собою,

можливо, матимете наснагу уважно охороняти

вміст власних валіз.

І це теж добре.

Проте час від часу, лишень час від часу,

сподіваюсь, що ви розкриватимете валізи й для інших людей,

тому що ви потрібні світу, так само як і вміст ваших валіз.

Я бажаю вам лише найкращої з усіх можливих подорожей

та сміливості говорити толерантно.

Дуже вам дякую.

(Аплодисменти)

Дякую вам. Дякую.

(Аплодисменти)