Три страхи щодо моніторів у житті дітей - і чому вони хибні

Ми перевіряємо наші телефони понад 50 разів на день, але коли наші діти грають з ними, ми нервуємося. Чи екрани руйнують дитинство? Ні, на думку дитячого медіаексперта Сари ДеВітт. У промові, яка може змусити вас відчувати себе дещо менш винними, що дали планшет дитині під час обіду, ДеВітт передбачає майбутнє, де ми з радістю бачимо, що діти взаємодіють з екранами, і показує нам цікаві способи, завдяки яким нові технології дійсно можуть допомогти їм рости, взаємодіяти і вчитися.

Я хотіла б почати
зі згадки про цей пристрій,

телефон, який дуже ймовірно
лежить у вашій кишені просто зараз.

Більш, ніж 40 відсотків американців
перевіряють свій телефон

протягом п'яти хвилин
після пробудження кожного ранку.

І дивляться на нього
ще 50 разів протягом дня.

Підростаюче покоління сприймає цей девайс
як необхідність.

Але зараз я хочу, щоб ви уявили його
у руках трьохрічної дитини,

і, як суспільство, ми занепокоєні.

Батьки дуже схвильовані тим,

що цей пристрій гальмуватиме
соціальний розвиток їхніх дітей;

тим, що він буде заважати їм
вставати і рухатися,

що, якимось чином,

це перешкоджатиме дитинству.

Отже, я хотіла б кинути виклик.

Я можу уявити майбутнє,

де ми з радістю будемо дивитися
на дошкільнят перед монітором.

Ці монітори можуть заохотити дітей
рухатися навіть більше.

Вони в змозі розповісти нам більше про те,
що дитина вивчає,

ніж стандартизований тест.

І ось дійсно божевільна думка:

Я вірю, що ці монітори в змозі

заохочувати до реального спілкування

дітей з їхніми батьками.

Я не була схожа на чемпіона
у цій галузі.

Я вивчала дитячу літературу,

тому що я планувала працювати
з дітьми та книжками.

Але приблизно двадцять років тому

я стикнулася з тим, що
перевернуло мою свідомість.

Я допомагала проводити дослідження
про дошкільнят та вебсайти.

Я приступила до роботи і була закріплена
за трьохрічною Марією.

Марія дійсно ніколи не бачила
комп'ютера до цього моменту.

Тож спершу я навчила її
користуватися мишкою,

і коли я відкрила екран,
вона рухала нею по монітору

і зупинила мишку
на зображенні Сови.

І коли вона це зробила,

Сова підняла своє крило і помахала їй.

Марія кинула мишку,
відсунулась від столу, підскочила

І почала шалено махати Сові у відповідь.

Її зв'язок з цим персонажем

був активним.

Це не був пасивний комп'ютерний досвід.

Це був людський досвід.

І це було саме те, що потрібно
трьохрічній дитині.

Я працюю у PBS Kids
понад п'ятнадцять років,

І моя робота тут зосереджена на
використанні сили технологій

як чогось позитивного у житті дітей.

Я вважаю, що ми, як суспільство,
втрачаємо великі можливості.

Ми керуємося своїм страхом та скептицизмом

щодо цих девайсів.

і це заважає нам зрозуміти
їхню можливу користь

у житті наших дітей.

Страх щодо дітей та технологій не є новий;

Таке вже було раніше.

Близько п'ятдесяти років тому велися
дискусії щодо нового пристрою:

телевізора.

Цей ящик у вітальні?

Він може віддалити дітей одне від одного.

Він може відгородити їх
від зовнішнього світу.

Але саме тоді Фред Роджерс,

постійний ведучий з "Містера Роджерса",

змусив суспільство глянути на телевізор
як на знаряддя.

Знаряддя, яке може сприяти
емоційному розвитку.

Ось що він зробив:

Виглянув з екрану
і провів бесіду,

так ніби він розповідав
кожній дитині особисто

про почуття.

А тоді він замовк

і дав їм можливість
задуматись про них.

Ви можете побачити його вплив
на простір ЗМІ і сьогодні,

Але в той момент це було революційно.

Він змінив наш погляд на телевізор
у житті наших дітей.

Сьогодні це не лише один ящик.

Діти оточені девайсами.

І я також мати - я розумію
це почуття занепокоєння.

Але я хочу, щоб ми розглянули
три поширені страхи,

які мають батьки,

і побачимо, чи ми зможемо
змінити свою думку

через можливості, які дають
усі ці девайси.

Отже,

страх номер один:

Монітори - пасивні.

Вони будуть утримувати дітей від руху.

брати Кріс Кратт і Мартін Кратт
є зоологами,

які ведуть шоу про тварин
під назвою "Дикі Кратти."

Вони звернулися до служби PBS
зі словами :

" Чи могли б ми робити
щось з тими камерами,

які тепер вбудовані у кожен пристрій?

Чи могли б ці камери підхопити
дуже природний сценарій дитячої гри --

гру в тварин?"

Тож, ми почали з кажанів.

І коли діти приходили пограти в цю гру,

Їм подобалося дивитися на себе,
зображених на екрані з крилами.

Але моєю улюбленою частиною цього

є той момент, коли гра закінчувалася
і монітор вимикався.

Діти продовжувати бути кажанами.

Вони продовжували літати кімнатою,

Вони поверталися вліво та вправо,
щоб ловити комарів.

І вони пам'ятали деякі речі.

Вони пам'ятали, що кажани літають вночі.

І вони пам'ятали, що коли кажани сплять,

то висять догори ногами
і згортають свої крила.

Ця гра дійсно заохочувала дітей рухатися.

Але зараз, коли діти виходять на вулицю,

вони дивляться на пташку і думають,

"Чи ця пташка літає так, як я літав,

коли був кажаном?"

Цифрові технології спонукали
здобуття знань,

які діти можуть винести у реальний світ.

Другий страх:

"Ігри на цих моніторах
є лише марною втратою часу.

І вони будуть відволікати дітей
від навчання."

Розробники ігор знають,

що ви можете багато зрозуміти
про здібності гравця

глянувши на зворотні дані:

де гравець зупинився?

Де вони зробили помилки перш,
ніж дійти до правильної відповіді?

Моя команда хотіла використати ці дані
для академічного вивчення.

Наш виробник у Бостоні, WGBH,

створив серію ігор "Допитливий Джордж",

які зосереджені на вивченні математики.

І з'явилися дослідники, які долучили
80 дошкільнят до цих ігор.

Вони дали усім цим дошкільнятам

стандартний математичний тест.

Ми змогли побачити,

що ці ігри дійсно допомагали дітям

зрозуміти деякі ключові поняття.

Але наші колеги у UCLA
змучили нас копати глибше.

Вони зосереджені на аналізі даних
та оцінюванні студентів.

І вони хотіли взяти
ті зворотні дані гри

і побачити, чи вони зможуть використати їх
для передбачення успіхів дітей у математиці.

Отже, вони розробили нейронну сітку -
вони, по суті, тренували комп'ютер

використовувати ці дані,

і ось результати.

Це стандартизовані оцінки дітей
з математики.

А це -

комп'ютерний прогноз результатів
кожної дитини,

що базується на іграх "Допитливий Джордж".

Прогноз надзвичайно точний,

особливо враховуючи той факт,
що ці ігри не були створені

для оцінювання.

Команда, яка провела це дослідження,
вірить, що такі ігри

можуть розповісти нам більше
про когнітивне навчання дитини,

ніж стандартний тест.

А що, якщо ігри зможуть зменшити
час тестування у класі?

Що, як вони можуть зменшити
страх перед тестуванням.

Як вони могли б дати вчителям
чітку картину,

щоб допомогти сфокусуватися
на індивідуалізованому навчанні?

Отже, третій страх,
про який я б хотіла згадати,

є, на мою думку, часто найбільшим.

І це ось що:

ці монітори віддаляють
мою дитину від мене.

Давайте розіграємо сценарій.

Уявімо, що ви мама або батько,

і вам необхідно 25 хвилин
без відволікання,

щоб приготувати вечерю.

І для цього ви даєте планшет
трьохрічному малюку.

Ось цей момент, де ви, ймовірно,
почуваєтеся дуже винними

за те, що щойно зробили.

Але тепер уявіть це:

через двадцять хвилин
Ви отримуєте текстове повідомлення

на телефон, який завжди
на відстані витягнутої руки.

І читаєте: "Алекс щойно
з'єднав п'ять римованих слів".

Запропонуйте йому зіграти цю гру з вами.

Чи знаєте ви слово,
що римується зі словом "кіт"?

А як щодо слова "м'яч"?"

Під час наших досліджень батьки,
які отримували такі прості поради,

почувалися всемогутніми.

Вони були настільки захоплені

грою у ці ігри зі своїми дітьми
за столом.

І дітям це також подобалося.

Не лише через те, що дітям
здавалося магією, що батьки знають,

у що вони гралися, а й через те,

що діти люблять гратися з батьками.

Просте спілкування з дітьми
про їхні медіапристрої

може бути неймовірно впливовим.

Минулого літа Техаський техуніверситет
опублікував дослідження,

яке показує, що шоу "Містечко
Даніелевого тигра" може викликати

розвиток співчуття серед дітей.

Але є одна важлива зачіпка у цьому
дослідженні:

найбільша користь від цього була лише,
коли батьки пояснювали дітям,

про що вони дивилися.

Ні просто перегляду,

ні лише розповіді не було достатньо;

ключем було саме поєднання цих речей.

Коли я прочитала про це,

я задумалася про те,

як рідко батьки дошкільнят
дійсно розкривають дітям зміст

того, у що вони грають,
і того, що вони дивляться.

І я вирішила спробувати це із
моїм чотирьохрічним.

Я запитала:

"Чи ти сьогодні вже грав
у гру з машинками?"

Бенжамін пожвавішав і сказав:

"Так! Ти бачила, що я витягнув
свою машинку?

Було дуже важко відкрити багажник".

(Сміх)

Ця захоплива розмова
про те, що було веселого у грі,

і що могло бути кращим,

продовжувалася
усю дорогу до школи того ранку.

Я тут не для того, щоб твердити, що всі
пристрої відмінно підходять для дітей.

У нас є певні причини,
щоб хвилюватися

про поточний стан
дитячого контенту

на цих пристроях.

І правильно для нас
подумати про рівновагу:

Де монітори заважають речам,

які потрібні дитині
для навчання та розвитку?

Але зосереджуючить на наших страхах,

ми забуваємо про справді важливу річ,

це те, що діти живуть у тому ж світі,
що й ми.

У світі, де дорослі перевіряють
телефон

більше 50 разів на день.

Монітори є частиною життя дітей.

І якщо ми будемо стверджувати,
що це не так,

або будемо засліплені своїми страхами,

діти ніколи не навчаться правильно
їх використовувати.

Що, як ми будемо очікувати більше

від медіапристроїв?

Що, як ми почнемо регулярно
розповідати дітям

про зміст того, що відбувається на моніторі.

Що, як ми почнемо помічати
позитивний вплив

цих технологій на життя наших дітей.

Ось тоді потенціал цих пристроїв
стане реальністю.

Дякую.

(Оплески)