Хімічні реакції Мераї Робертсон | ART21 "Нью-Йорк під об'єктивом"

Як митцеві впоратися із неприборкуваним? Мерая Робертсон, за роботою якої ми слідкували впродовж чотирьох років, експериментує з хімічними фотореактивами у своїй бруклінській лабораторії. Без допомоги камери вона створила вражаючу серію різнобарвних абстракцій. Сувій ненароком засвіченого паперу наштовхнув Робертсон на ідею створити щось із зіпсованого полотна. "Я люблю давати нове життя знехтуваним речам, шукати щось в глибині розрухи", говорить вона. Її інструменти - фотопроявник, фіксатор та вода, у гамі різних температур та концентрацій, за допомогою яких Мерая створює насичені зображення. Здається, ніби вони зроблені завдяки світловим ефектам або намальовані, як картини, однак усе це - результат завмерлих хімічних реакцій. Робертсон зіткнулася з черговим викликом, коли дізналася, що металізований фотопапір більше не фасують порізаними листами, а виготовляють лишень у рулонах. Змушена призвичаїтись, вона вирішує розірвати довжелезні полотна на шматки вільної форми із рваними краями. На противагу традиційному формату виставок, Мерая Робертсон встановлює проявлені полотна довжиною в 30 метрів та більше як стрічки-скульптури без рамок, що об'єднуються у своєрідну гірлянду в гармонії з навколишньою архітектурою. У роздумах про те, що її унікальна художня робота виставляється в такий ненадійний спосіб, митець приходить до висновку, що "усі спроби підлаштувати світ під себе зійдуть нанівець, тому варто відпустити цей тягар і побачити справжню природу життя".

У відео представлені наступні робти: "33" (2014) та "222" (2012) у фотолабораторії Мераї Робертсон; "11" (2012) у рамках виставки "XL: 19 нових надбань у фотографії" у Музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк); "113" (2012) у галереї M+B (Лос-Анджелес); "9" (2011), встановлено в Музеї 52 (Лондон) та BALTIC-центрі сучасного мистецтва (Гейтсхед); "88" (2010) у рамках виставки "Великий Нью-Йорк" у MoMA PS1; також у процесі інсталяції для виставки "Джем-сейшн "Гарячий тропічний дощ" (2011) у Музеї 52; також у рамках виставки "Перманентна пубертатність" (2013) при відкритті на Хелловін у галереї American Contemporary (Нью-Йорк).

Музика: "Mavi Sepet" (2008), гурт Hayvanlar Alemi; "Divider" (2011) та "Air Hockey Saloon" (2014), Кріс Забріскі; реггі-кавер пісні "How Deep Is Your Love" (1977) гурту the Bee Gees у виконанні Джеремаї Єремії.

Мерая Робертсон (народилася у 1975 році у місті Індіанаполіс, штат Індіана, США) зросла у Сакраменто, штат Калфіорнія. Живе та працює у Брукліні, Нью-Йорк. Дізнайтеся більше про неї тут: http://www.art21.org/newyorkcloseup/artists/mariah-robertson/

УЧАСТЬ | ART21 "Нью-Йорк від об'єктивом"
Cтворено та спродюсовано Веслі Міллером та Ніком Равічем. Редактор-продюсер: Рафаель Саласар та Ава Віланд. Зйомка: Рафаель Саласар. Звук: Aва Віланд. Додаткові камера та звук: Веслі Міллер. Асоціативний продюсер: Іен Форстер. Дизайн та графіка: СRUX Design та Open. Художній задум: Мерая Робертсон. Музика: Hayvanlar Alemi, Джеремая Єремія та Кріс Забріскі. Подяка: American Contemporary, Стардаст Аткесон, Метью Діпл, Дон Едлер, Роксана Маркочі, Музей сучасного мистецтва, Ліса Помарес, Кей Різ, Єва Респіні, Арно Сімар, Катеріна Статопулу, Марк Вільямс та Ліндсі Вінкел. Виробництво ART21 Workshop. © ART21, Inc. 2014. Всі права захищені.

Проект ART21 "Нью-Йорк під об'єктивом" cтворено за підтримки: The Lambent Foundation; Відділу культури міста Нью-Йорк в партнерстві з Радою міста; Фундації Енді Ворхола для образотворчого мистецтва; та індивідуальних внесків.

[Бушвік, Бруклін]

У фотографії вся фішка в керуванні
крихітними коливаннями світла.

[Нью-Йорк під об'єктивом]

Кілька років тому

я попросила подругу дещо пошукати
у моїй фотолабораторії,

повідкривати деякі коробки.

В одній з них був непроявлений папір.

Вона каже,

"Тут нічого нема, тільки ці персикові
фотошпалери".

[Мерая Робертсон, митець]

І я одразу, "Ніякі це не шпалери!",

наче всі клавіші на піаніно
вдарили водночас: "Нііііі!"

[Хімічні реакції Мераї Робертсон]

[4 роки тому]

Я почала бавитись із зіпсутим папером.

Він або піде у сміття,

або я щось з ним помудрую.

У кінці робочого дня

я просто виливала на нього залишки
хімічних розчинів.

Краї принтів завжди виходять
трішки замурзані від реактивів,

коли працюєш у темній кімнаті.

Звично це вважається недоліком,

такі частини відрізають.

Я люблю давати нове життя
знехтуваним речам,

шукати щось в глибині розрухи.

[МЕТЬЮ ДІПЛ] Ти зі мною зараз
через маску розмовляєш?

[РОБЕРТСОН] Ага!

[ДІПЛ] Ясно.

Я їй щойно дзвонив,

вона поки що не може говорити,

[48 годин до відкриття]

але вона закінчить о пів на четверту.

Сьогодні все відбувається з затримкою,

повільніше, ніж зазвичай.

[Метью Діпл, галерист]

[РОБЕРТСОН] Коли ти молодий,
ніщо тебе не зупиняє,

ти можеш до останньої хвилини
щось дороблювати.

Мозок просто не зупиняється.

Шматки раніше беззв'язних ідей

раптово об'єднуються у ясну картину.

Їх можна описати

як описують фотографію чи малюнок,

але я не вкладаю у процес
бажання справити враження,

не силкуюсь щось підправляти.

Усе це просто ряд хімічних реакцій
на листі паперу.

Я попирскала мокрий папір,

спрей потрапив на краплі,

і вони розпливлися.

Проявник, умовно кажучи, темний,

а фіксатор світлий.

Коли використовуєш
лише один з них, то знаєш,

яким буде результат.

Та коли вони контактують з водою
і при цьому кожен має різні властивості,

тоді починаються сюрпризи.

Я можу спробувати нахитрувати,

але хімічні елементи
не підваладні моїй команді.

Неочікувано папір забарвлюється
у червоно-пурпуровий колір,

або в зеленуватий через те,
що проявник був холодний;

коли фіксатор і проявник змішуються,

проступають жовтий і помаранчевий.

Де-не-де відбуваються
геть незрозумілі реакції,

що потім створюють якийсь
лавандо-хіппі-райдужно-єдинороговий колір.

Це невловиме таїнство.

Я починаю з певного задуму,

але найкращі роботи ті,
які виходять за його межі.

Десь у 75% часу я навіть не розумію,
що відбувається,

та коли я промиваю вже готові зображення,
я думаю, "Це дивовижно!"

"Хто це таке гарне зробив?" [CМІХ]

[ДІПЛ] Вона створює, так би мовити,

продуманий, контрольований хаос,

а потім дивиться, що з цього виходить,

чи гарний результат, вдалий чи невдалий.

Гадаю, вона добре розуміє,

що не все буде мати успіх.

[РОБЕРТСОН] Ні!

Все в порядку.

Ні, воно...

Не торкайтеся, будь ласка!

Воно...не...

Ні, ні, все добре.

Я не знаю, як пояснити що робити.

[галерея American Contemporary]

[вулиця Бауері, Манхеттен]

[ЛІСА] Ще щось?

[РОБЕРТСОН] У мене тут дерев'яні планки
склеєні стрічкою докупи.

Зовсім по-іншому...

[ЖІНКА] Ось Метью Діпл.

[ДІПЛ] Приємно познайомитись!

Вона використовує рамки
як елемент експонату.

[РОБЕРТСОН] Я дуже хотіла працювати

з металізованим папером.

Але поки мої руки до того дійшли,

їх перестали виробляти листами,

лише у сувоях.

І мені не було як різати їх
на менші шматки,

40 на 50 сантиметрів,

в темноті.

Вони виходили якісь...

недолугі.

Я далеко не відразу докумекала,

що можу робити їх будь-якого розміру.

Краї принтів завжди особливі.

Мені здаєтсья, у своїх роботах

можна виразити таку частину
власної особистості,

про існування якої навіть
не підозрював свідомо раніше.

Може це краща версія тебе.

Я чула такі відгуки,

"Ці роботи дають відчуття свободи,
радості, такі позитивні й оптимістичні".

І я така, "Серйозно?!".

"А у мене ж такий нервовий характер..."
[СМІХ]

"По життю взагалі".

Я в такому подиві,

"Це чудово, що у них
можна побачити щось таке".

Я все надумувалася зробити
одне довге полотно,

і нарешті це здійснилось.

І я кажу, "Беріть усю коробку,

лишіть як є, не ріжте".

Його вже й так на фабриці порізали.

Це один довжелезний прямокутник.

Щоправда, технічно важкувато

обробити його весь вручну.

Експонування не складне,

але коли у хід іде хімія,

оце справжня морока.

Треба поратись, доки усе не закінчиш.

На довгі полотна із зображеннями

на цій стадії йде годин із 15.

А наступного дня я лише сплю і плачу.

Просто... [CМІХ]

Я не знала, як його встановити.

Він величезний.

Що з ним робити тепер?

Метью з галереї подзвонив і запитав,

"Мерая, чи була б ти не проти продати
одне з тих довгих полотен певній установі?"

А я кажу,

"Що ти маєш на увазі?

Ну добре...нехай...

звісно, давай." [CМІХ]

[Мідтаун, Манхеттен]

Він не сказав, яка це установа.

Якби я знала, то відповіла б,
"Віддай безкоштовно". [СМІХ]

"Віддай їм три! Будь ласка!".

Пам'ятаю, як у юності я робила
фото швидкої проявки,

а потім викидала негативи,
бо вже не бачила в них користі.

Але моя бабуся зберігала їх.

Я й не знала.

"Що це за маленькі оранжеві квадратики?
Фе!", думала я.

"Я хочу лише це фото 10 на 15".

І це відчуття могутності,
коли тримаєш фотографію:

на ній - навічно закарбований момент.

У моїх руках шматочок часу,

і він підвладний мені.

На фотопапері можна зберегти будь-що,

проте він дуже делікатний.

Він гарно фіксує зображення,
бо чутливий, але тому ж і вразливий.

Готові полотна, великі і прекрасні -

це результат численних хімічних реакцій,

переплетених між собою випадковостей,
які більше ніколи не повторяться.

Вони розкидані на масивному
тендітному полотні,

яке піддають зовнішньому впливу,
виставляють на показ

у найменш безпечний спосіб,

підвішуюючи його на цих трапеціях.

[Роксана Маркочі, старший куратор]

Роксана Маркочі, дивлячись на ці принти,
сказала дещо дуже влучне:

"Ми намагаємось контролювати все навколо,
але це нам не під силу".

Cаме в цьому сенс моїх робіт.

Усі спроби підлаштувати світ під себе
зійдуть нанівець,

тому варто відпустити цей тягар
і побачити cправжню природу життя.