Хімічні реакції Мераї Робертсон | ART21 "Нью-Йорк під об'єктивом"

Як митцеві впоратися із неприборкуваним? Мерая Робертсон, за роботою якої ми спостерігаємо вже чотири роки, експериментує з хімічними фотореактивами у своїй бруклінській лабораторії. Без допомоги камери вона створила вражаючу серію різнобарвних абстракцій. Сувій ненароком засвіченого паперу наштовхнув Робертсон на ідею створити щось із зіпсованого полотна. "Я люблю давати нове життя знехтуваним речам, знаходити сенс в глибині розрухи", говорить вона. Її інструменти - фотопроявник, фіксатор та вода, у гамі різних температур та концентрацій, за допомогою яких Мерая створює насичені зображення. Здається, ніби вони сповнені світловими ефектами або намальовані, як картини, однак усе це - результат завмерлих хімічних реакцій. Робертсон зіткнулася з черговим викликом, коли дізналася, що металізований фотопапір більше не фасують порізаними листами, а виготовляють лишень у рулонах. Змушена призвичаїтись, вона вирішує розірвати довжелезні полотна на шматки вільної форми із рваними краями. На противагу традиційному формату виставок, Мерая Робертсон встановлює проявлені полотна довжиною в 30 метрів та більше як стрічку-скульптуру без рамок, у вигляді своєрідної висячої гірлянди, що поєднується з навколишньою архітектурою. У роздумах про те, що її унікальна художня робота виставляється у такий ненадійний спосіб, митець приходить до висновку, що "усі спроби підлаштувати світ під себе зійдуть на нівець, тому варто відпустити цей тягар і побачити справжню природу життя".

У відео представлені наступні робти: "33" (2014) та "222" (2012) у фотолабораторії Мераї Робертсон; "11" (2012) у рамках виставки "XL: 19 нових надбань у фотографії" у Музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк); "113" (2012) у галереї M+B (Лос-Анджелес); "9" (2011), встановлено в Музеї 52 (Лондон) та BALTIC центрі сучасного мистецтва (Гейтсхед); "88" (2010) у рамках виставки "Великий Нью-Йорк" у MoMA PS1; такожу процесі інсталяції для виставки "Джем-сейшн "Гарячий тропічний дощ" (2011) у Музеї 52; також у рамках виставки "Перманентна пубертатність" (2013) при відкритті на Хелловін у American Contemporary (Нью-Йорк).

Музика: "Mavi Sepet" (2008), гурт Hayvanlar Alemi, "Divider" (2011) та "Air Hockey Saloon" (2014), Кріс Забріскі, а також реггі-кавер пісні "How Deep Is Your Love" (1977) гурту the Bee Gees у виконанні Джеремаї Єремії.

Мерая Робертсон (народилася у 1975 році у місті Індіанаполіс, штат Індіана, США) зросла у Сакраменто, штат Калфіорнія. Живе та працює у Брукліні, Нью-Йорк. Дізнайтеся більше про неї тут: http://www.art21.org/newyorkcloseup/artists/mariah-robertson/

УЧАСТЬ | ART21 "Нью-Йорк від об'єктивом" створено иа спродюсовано Веслі Міллером та Ніком Равічем. Редактор-продюсер: Рафаель Саласар та Ава Віланд. Зйомка: Рафаель Саласар. Звукове оформлення: Aва Віланд. Додаткові камера та звук: Веслі Міллер. Асоціативний продюсер: Іен Форестер. Дизайн та графіка: СRUX Design та Open. Художній задум: Мерая Робертсон. Музика: Hayvanlar Alemi, Джеремая Єремія та Кріс Забріскі. Подяка: American Contemporary, Стардаст Аткесон, Метью Діпл, Дон Едлер, Роксана Маркочі, Музей сучасного мистецтва, Ліса Помарес, Кей Різ, Єва Респіні, Арно Сімар, Катеріна Статопулу, Марк Вільямс та Ліндсі Вінкел.

[Бушвік, Бруклін]

У фотографії вся фішка в управлінні
крихітними амплітудами світла.

[Нью-Йорк під об'єктивом]

Кілька років тому

я попросила подругу дещо пошукати
у моїй фотолабораторії,

повідкривати деякі коробки.

В одній з них був непроявлений папір.

Вона каже,

"Тут нічого нема, тільки ці персикові
фотошпалери".

[Мерая Робертсон, митець]

І я одразу, "Ніякі це не шпалери!",

наче всі клавіші на піаніно
вдарили водночас: "Ніііі!"

[Хімічні реакції Мераї Робертсон]

[4 роки тому]

Я почала бавитись з папером,
що вважався зіпсутим.

Або цей папір піде у сміття,

або я щось з ним помудрую.

У кінці робочого дня

я просто виливала на нього залишки
хімічних розчинів.

Краї принтів завжди виходять
трішки замурзані від реактивів

коли працюєш у темній кімнаті.

Звично це розглядають як недолік,

або відрізають ті частини.

Я люблю давати нове життя
знехтуваним речам,

знаходити сенс в глибині розрухи.

[МЕТЬЮ ДІПЛ] Ти зі мною зараз
через маску розмовляєш?

[РОБЕРТСОН] Ага!

[ДІПЛ] Ясно.

Я їй щойно дзвонив,

вона поки що не може говорити,

[48 годин до відкриття]

але вона закінчить о пів на четверту.

Сьогодні все відбувається з затримкою,

повільніше, ніж зазвичай.

[Метью Діпл, галерист]

[РОБЕРТСОН] Коли ти молодий,
тебе ніщо не відволікає

від того, щоб дороблювати все
до останньої хвилини.

Мозок просто не зупиняється.

Шматки раніше беззв'язних ідей

раптово об'єднуються у ясну картину.

Ці ідеї походять

або від фотографії, або від малювання,

але я не вкладаю у процес
ніяких сторонніх концепцій,

не силкуюсь щось підправляти.

Усе це просто ряд хімічних реакцій
на листі паперу.

Я попирскала мокрий папір,

спрей потрапив на краплі,

і вони розпливлися.

Проявник темний,

а фіксатор світлий.

Коли використовуєш
лише один з них, то знаєш,

яким буде результат.

Та коли вони контактують з водою
і кожен з них має різні властивості,

тоді починаються сюрпризи.

Я можу спробувати нахитрувати,

але реактиви не підваладні моїй команді.

Неочікувано папір забарвлюється
у червоно-пурпуровий колір,

або в зеленуватий через те,
що проявник був холодний;

коли фіксатор і проявник змішуються,

проступають жовтий і помаранчевий.

Де-не-де відбуваються
геть незрозумілі реакції,

що потім створюють якийсь
лавандо-хіппі-райдужно-єдинороговий колір.

Це невловиме таїнство.

Я починаю з певного задуму,

але найкращі роботи ті,
які виходять за межі плану.

Я навіть не розумію, що відбувається
десь у 75% часу,

та коли я промиваю вже готові зображення,
я думаю, "Вони чудові!"

"Хто це таке гарне зробив?" [CМІХ]

[ДІПЛ] Вона створює, так би мовити,
продуманий

чи контрольований хаос,

а потім дивиться, що з цього виходить,

чи результат гарний, вдалий чи невдалий.

Я думаю, вона добре розуміє,

що не все буде мати успіх.

[РОБЕРТСОН] Ні!

Все в порядку.

Ні, воно...

Не торкайтеся, будь ласка!

Воно...не...

Ні, ні, все добре.

Я не знаю як пояснити що робити.

[галерея American Contemporary]

[вулиця Бауері, Манхеттен]

[ЛІСА] Ще щось?

[РОБЕРТСОН] У мене тут дерев'яні планки
склеєні стрічкою докупи.

Зовсім по-іншому...

[ЖІНКА] Ось Метью Діпл.

[ДІПЛ] Приємно познайомитись!

Вона використовує рамки
як елемент експонату.

[РОБЕРТСОН] Я дуже хотіла працювати

з металізованим папером.

Але поки мої руки до того дійшли,

їх перестали виробляти листами,

лише у сувоях.

І мені не було як різати їх
на менші шматки,

16 на 20 дюймів,

в темноті.

Вони виходили якісь...

недолугі.

Я далеко не відразу докумекала,

що можу робити їх будь-якого розміру.

Краї принтів просто особливі.

Гадаю, у своїх роботах

можна виразити таку частину
власної особистості,

про існування якої навіть
не підозрював свідомо раніше.

Може це краща версія тебе.

Я чула такі відгуки,

"Ці роботи дають відчуття свободи,
радості, такі позитивні й оптимістичні".

І я така, "Серйозно?!".

"А у мене ж такий нервовий характер..."
[СМІХ]

"По життю взагалі".

Я в такому подиві,

"Це чудово, що у них
можна побачити щось таке".

Я все надумувалася зробити
одне довге полотно,

і нарешті це здійснилось.

І я кажу, "Беріть усю коробку,

лишіть як є, не ріжте".

Його вже на фабриці порізали.

Це один довгий прямокутний.

Щоправда, технічно важкувато

обробити його увесь вручну.

Експонування не складне,

але коли у хід іде хімія,

оце справжня морока.

Треба поратись, доки усе не закінчиш.

На довгі полотна із зображеннями

на цій стадії йде годин із 15.

А наступного дня я лише сплю і плачу.

Просто... [CМІХ]

Я не знала, як його встановити.

Він величезний.

Що з ним робити тепер?

Метью з галереї подзвонив і запитав,

"Мерая, чи була б ти не проти продати
одне з тих довгих полотен одній установі?"

А я кажу,

"Що ти маєш на увазі?

Ну добре...нехай...

звісно, давай." [CМІХ]

[Мідтаун, Манхеттен]

Він не сказав, яка це установа.

Якби я знала, то відповіла б,
"Віддай безкоштовно". [СМІХ]

"Віддай їм три! Будь ласка!".

Пам'ятаю, як у юності я робила
фото швидкої проявки,

а потім викидала негативи,
бо вже не бачила в них користі.

Але моя бабуся зберігала їх.

Я й не знала.

"Що це за маленькі оранжеві квадратики?
Фе!", думала я.

"Я хочу лише це фото 10 на 15".

І це відчуття могутності,
коли тримаєш фотографію:

на ній - навічно закарбований момент.

У моїх руках шматочок часу,

і він підвладний мені.

На фотопапері можна зберегти будь-що,

проте він дуже делікатний.

Він гарно фіксує зображення,
бо чутливий, тому ж і вразливий.

Готові полотна, великі і прекрасні -

це результат численних хімічних реакцій,

переплетених між собою випадковостей,
які більше ніколи не повторяться.

Вони розкидані на масивному
тендітному полотні,

яке піддають зовнішньому впливу,
виставляють на показ

у найменш безпечний спосіб,

підвішуюючи його на цих трапеціях.

[Роксана Маркочі, старший куратор]

Роксана Маркочі, дивлячись на ці принти,
сказала дещо дуже влучне:

"Ми намагаємось контролювати все навколо,
але це нам не під силу".

Cаме в цьому сенс моїх робіт.

Усі спроби підлаштувати світ під себе
зійдуть на нівець,

тому варто відпустити цей тягар
і побачити справжню природу життя.