Хайтарма. Національна ідентичність кримських татар | Севгіль Мусаєва-Боровик | TEDxIvanoFrankivsk

Хайтарма (з кримськотатарської мови qaytarma - "повернення") - це не лише народний танець, це символ колообігу життя кримських татар, які добре знають, що таке повертатися і заново будувати свій дім на своїй землі. На прикладі власної родини Севгіль розповідає про непросту долю кримських татар.

Севгіль Мусаєва-Боровик - українська журналістка, головна редакторка онлайн-видання «Українська правда».

Цей виступ записано на місцевій події TEDx, проведеній у форматі конференції TED, але організованій незалежно місцевою спільнотою. Щоб дізнатися більше, перейдіть, будь ласка, за посиланням: http://ted.com/tedx

(Оплески)
Доброго дня!

(Музика)

Це відео, яке називається
"Khaitarma Round The World",

минулого року зняли
мої ровесники - кримські татари,

які мешкають у різних країнах світу.

Розділені кордонами, часовими поясами,
розділені кілометрами, вони об'єдналися

у цьому відео, у нашому народному танці,
який називається хайтарма.

Якщо ви дивилися фільм "Хайтарма",
то ви знаєте, що назва цього танцю

перекладається як "повертатися, рухатися".

Це танець, який символізує колообіг життя
з усіма його радощами, сумнівами, печалями.

І насправді хайтарма -
це не лише народний танець.

І це відео, яке ми зняли минулого року,
коли сталися відомі події,

воно символізує все, що відбувалося
з моїм народом в останні 70 років.

І ми дуже добре знаємо,
що таке повертатися.

Тому що колись, 70 років тому, наших
бабусь і дідусів виселили з Криму.

Примусово. А через 50 років
мої батьки повернулися

через своє бажання
жити на своїй Батьківщині.

На жаль, через 20 років історія
повторюється, і тепер вже моє покоління

ось так розкидане по світу.

Я сама не можу потрапити до Криму.

І сьогодні я хочу вам розказати
цю історію свого народу

через історію своєї родини, через історії
людей, яких я особисто вважаю героями.

Це картина, яка символізує
депортацію кримських татар.

Ви, напевне, з підручників історії знаєте,
що 18 травня усіх представників

кримськотатарського народу посадили до
потягів товарних і вивезли до Сибіру

і до Середньої Азії, нібито
через колабораціонізм із окупантами.

Я знаю цю історію з 5 років
від своєї бабусі.

Їй було 18 років, і на той час вона вже
була прикута до ліжка протягом року

через радикуліт, і всю депортацію,
3 тижні, вона перенесла на простирадлі.

Її везли вагонами, потім у Сибір,
її молодші брати носили це простирадло.

Моя родина прожила у Сибірі не так довго,

і через деякий час
потрапила до Середньої Азії,

там також не було
жодних умов для виживання,

там були бараки без вікон і дверей,

і там був комендантський час.

Але кримські татари знаходили у собі
можливість радіти навіть у такій ситуації.

Вони ходили один до одного в гості,
вони танцювали хайтарму в гостях.

І ви знаєте, чому саме так,
чому ходили в гості?

Тому що кримський татарин, як би йому
не було пагано, він завжди приготує

найкраще для свого гостя.

Цю людину ви добре знаєте.

Це наш національний лідер,

з якого починався
кримськотатарський національний рух, -

Мустафа Джемілєв.

15 років загального ув"язнення,
300 днів голодування...

Ви знаєте, мені 28 років, і я дуже багато
чому навчаюся досі у Мустафи -

як не впадати у відчай, як радіти життю,
незважаючи на те, що через 70 років,

коли людина вже повернулася, і в 71 рік
у неї забрали Батьківщину, -

він мене цьому навчає.

Але сьогодні я хочу розказати про іншого
героя - це Муса Мамут, і ви, напевно,

ніхто не знаєте про нього.

Коли мені було так само 5 років,
перша книжка, яку я прочитала,

яку прочитала мені спочатку бабуся,
а потім я, - була "Полум'я над Кримом".

Вона розповідає про історію
Муси Мамута.

У 1975 році, незважаючи на заборону
жити в Криму і прописуватися,

Муса Мамут зі своєю родиною приїхав
і оселився, і намагався прописатися.

Через це проти нього
була порушена кримінальна справа.

Кримінальна справа закінчилася 2 роками
ув'язнення у таборі, і Муса Мамут 2 роки

провів у Кременчузі. Але він повернувся до
Криму і все ж таки намагався прописатися там.

І коли проти нього вчергове порушили
кримінальну справу, і прийшли міліціонери,

він облив себе бензином та підпалив.

І через опіки, несумісні з життям, через
3 дні буквально, він загинув.

Кримські татари, які знаходилися на той
час у Середній Азії, деякі проживали

на той час у Херсоні, тому що в Криму не
можна було оселятися, у Сибірі, -

всі вони надсилали телеграми до родини
Муси Мамута. І так само моя родина,

моя бабуся із мамою надіслали
цю телеграму із співчуттями,

а через 2 тижні до них прийшов офіцер КДБ.
І сказав: "Ви надсилали телеграму?"

Моя бабуся сказала: "Так, звичайно.
Я не можу висловити співчуття?"

"Ну, Ви ж розумієте, що це політична
справа?" - спитав у неї офіцер КДБ.

На що моя бабуся сказала: "Що в цьому
політичного, якщо людина хоче жити

на своїй землі, а ви їй не даєте?"
На що їй офіцер КДБ сказав:

"Ви знаєте, у Вас 16-річна дочка, вона
скоро буде вступати до внз,

навіщо вам ці проблеми? Ми її влаштуємо,
у вас не буде жодних проблем.

Не треба влаштовувати все це
показово, не роздмухуйте."

На що моя бабуся сказала: "Якщо потрібно,
я себе теж обіллю бензином і підпалю."

Ну, звичайно, розмови не вийшло, і моя
мама наступні 3 роки пробувала вступити

до медичного вузу, але її мрія так і
не збулася, до вузу вона не вступила.

Коли я народилася у 1987 році,
кримськотатарський національний рух

нарешті здобув бажану перемогу. Після того,
як були демонстрації кримських татар

на Червоній площі, нашому народу повернули
можливість повернутися додому.

І моя родина цією можливістю скористалася.

Мені було два з половиною, сестрі -
6 місяців, і батьки, незважаючи на те,

що в Узбекистані в них все було добре,
вони вирішили повернутися

і будувати життя на своїй землі.

Було дуже складно і...

так виглядає мітинг 18-го травня...

було дуже складно, оскільки важко було
знайти роботу, перші 2 роки ми жили

в приміщенні 25 квадратних метрів,
в якому мешкало ще 2 родини.

Мати, незважаючи на те,
що в неї була освіта економічна,

була змушена мити підлогу
в місцевому аеропорту.

Я теж знаю, що таке бути вигнанцем на
своїй землі. Я дуже добре це відчула,

коли навчалася у школі, і в мене були
проблеми з однокласниками,

оскільки я була єдиною
кримською татаркою в класі.

Можливо, через це я свого часу і залишила
Крим, приїхала до Києва.

Ця фотографія вже початок нової історії.
Це 26 лютого 2014 року, мітинг під будівлею

Верховної Ради Криму. І це офіційний
початок анексії півострова, коли

кримські татари намагалися
стримати російських прихильників.

Але, на жаль, процеси вже були запущені.

І на той час мені вперше стало страшно.

І ми зібралися з моїми друзями - Алімом
Алієвим і Тамілою Ташевою - і думаємо:

а що треба робити? Давайте
створимо якусь платформу,

для того, щоб хоча би інформувати.

Ми думали, що це на 3 тижні, що швидко все
закінчиться, що нічого не буде.

На жаль, історія затягнулася.

Це моя мама, це 8 березня минулого року.

Через 10 днів після того, як мама вийде на
мітинг у підтримку єдності України,

Крим офіційно ввійде до складу Росії,
і за підписом Путіна, ви знаєте,

як це було - "історичний момент"...

А це Решет Аметов, який став
першою жертвою анексії,

який вийшов на одиночний пікет, і був
викрадений самообороною кримською,

а потім його тіло знайшли у лісі.

І це така сама пасіонарність,
як у Муси Мамута свого часу.

Це людина, яка в мене символізується із
втратою Батьківщини. Я зараз поясню чому.

Коли наша ініціатива проіснувала вже
декілька днів, 1-го березня було прийняте

рішення Ради Федерації про
введення військ до України.

І ця людина стала першим переселенцем.

На той час ми не розуміли з "Крим SOS", що
взагалі в майбутньому нам доведеться

підтримувати саме переселенців.

Це кримськотатарський художник Рустем
Скібін, і того дня він подзвонив мені

і сказав, що "я виїжджаю з Криму, я не
знаю, що буде, допоможіть мені, будь ласка,

зустріньте..." , і він став
першим переселенцем.

Через рік, на жаль, кількість переселенців
не тільки з Криму, але і зі сходу України,

яким допомогли мої друзі з "Крим SOS",
досягла 120 тисяч людей.

Це Ліля Буджурова, головний редактор
єдиного телеканалу кримськотатарського -

ATR, який 1-го квітня припинив своє
мовлення на території Криму.

І це теж такий сум і біль мого народу,
тому що довгий час цей телеканал,

незважаючи на анексію, на окупацію, був
об'єднувачем для багатьох родин.

Але, коли 1-го квітня телеканал припиняв
свою трансляцію, Ліля Буджурова звернулася

до своїх глядачів і сказала дуже
прості слова, що, якщо ми пережили

Сталіна, Радянський Союз, то ми повернемося
і будемо будувати дім на своїй землі.

Немає жодних сумнівів у цьому!

Іскіндер Нібієв - це один із в'язнів
нової кримської влади.

Він знімав мітинг 26 лютого, той самий
мітинг, який я вам показувала на фотографії.

А зараз йому загрожує 5 років ув'язнення
через "участь у масових безчинствах".

Він стоїть з українським прапором,
він ніколи не соромився своєї

державницької позиції, тому що він
підтримує..., він є патріотом України.

І таких ув'язнених, насправді, на Кримському
півострові сотні тисяч. І це наші громадяни.

І вони тримають там тил.
Сьогодні. Заради нас.

Так само серед цих ув'язнених
і моя мама, і мій тато, мої друзі.

Ви знаєте, я вже рік не була вдома.

І мої друзі, з якими ми створювали
"Крим SOS", так само рік не були вдома.

І коли стає дуже сумно, Алім Алієв,
мій друг, він мене підтримує.

Він каже: "Не бійся, ми обов'язково ще
станцюємо хайтарму на уламках цього режиму."

А це символ. Ми його з сестрою розробили
на цьогорічну річницю депортації -

це ластівка, яка пролітає над Кримом. Крим
червоний, оскільки сьогодні півострів подає

знак SOS для всього цивілізованого світу -

через порушення прав людини,
через відсутність свободи слова,

через усю складну ситуацію,
яка зараз там є.

А ластівка - це сьогодні ми,
кримські татари, усі кримчани,

які хочуть повернутися.

Ця ластівка - я, яка теж мріє обійняти
своїх батьків на рідній землі.

І насправді, ця ластівка сьогодні
символізує не лише нас,

кримських татар, які
залишилися по різні боки -

хтось залишився на окупованій території,
хтось змушений був виїхати.

Ця ластівка присвячена усім переселенцям.

А їх, щоб ви розуміли, в країні
понад мільйон. Я дуже хочу сподіватися,

я дуже вірю, що ластівки обов'язково
повернуться, тому що ластівки завжди

повертаються, і весна обов'язково настане.

Дякую!

(Оплески)