Кетрін Шульц: Не жалкуйте шкодувати

Ми навчені силуватись прожити життя без жалю. Але чому? Використовуючи своє власне татуювання як приклад, Кетрін Шульц надає потужну та зворушливу аргументацію, на користь прийняття наших розкаяннь.

Тож,це Джонні Депп, звісно.

Й це плече Джонні Деппа.

А це - славнозвісне татуювання Джонні Деппа.

Може ви знаєте, що в 1990,

Депп заручився з Вайноною Райдер,

й він витатуював на своєму правому плечі

"Вайнона навік"

А тоді, три роки потому -

що, направду, типу - нескінченність потому, за стандартами Голівуду -

- вони розійшлися,

й Джонні пішов й трохи підмайстрував зроблене.

І зараз його плече промовляє "Пияка назавжди"

(Сміх)

Отже, як Джонні Депп,

і як 25% американців

у віці між 16-ма та 50-ма,

я маю татуювання.

Вперше я почала міркувати про його здобуття, на своєму другому десятку,

та я зважено вичекала справді довгий час.

Тому, що ми всі знаємо людей,

що роблять тату коли їм 17,

чи 19 чи 23,

й шкодують про це вже до своїх 30.

Того зі мною не трапилося.

Я зробила своє татуювання, коли мені було 29,

й відразу пошкодувала про це.

І під "пошкодувала",

я маю на увазі те, що я вийшла від татуювальника -

це лише в парі миль звідси

за Нижнім Іст-Сайдом -

- й в мене сталося глибоке емоційне відтанення, серед білого дня,

на розі Південного Бродвею та Кенел Стріт

(Сміх)

Для чого то було файним місцем, бо всім було байдуже.

(Сміх)

А тоді я пішла додому, того вечора, і мала навіть потужніше емоційне відтанення,

про яке я скажу більше за хвильку.

Й це було дійсно доволі шокуючим для мене,

адже до цієї миті,

я пишалася,

що абсолютно ні про що не шкодую.

Я мала багатсько помилок,

й дурних рішень, звісно.

Я їх робила щогодинно.

Та я завжди почувалася, ніби, бачте,

- я зробила найліпший вибір, що могла,

враховуючи те, ким я була тоді,

зважаючи на інформацію, що я мала.

Я вивчила з цього урок.

В певний спосіб - це привело мене туди, де я є зараз.

Й гаразд, я не зміню цього.

Іншими словами, я хильнула нашого величного культурного Юппі про каяття,

про те, що той лемент за речима, що сталися в минулому

є правдешнім марнуванням часу,

що ми мусимо завжди дивитись вперед, а не озиратись,

й що одна з найблагородніших й найкращих речей, яку ми можемо зробити

- це прагнення жити не шкодуючи.

Цю ідею мило вхоплено в цій цитаті:

"На що нема ради -

те не заслуговує на увагу;

що зроблено - те зроблено"

І це видається, ніби, захоплюючою філософією, спершу,

- дещо, під чим ми всі згодні підписатись...

поки я не скажу вам, чиї це слова.

Вірно, тож це Леді Макбетт

просто каже своєму чоловікові припинити бути таким тюхтієм,

почуваючись погано, через вбивство людей.

І як це трапляється - Шекспір до чогось дійшов тут,

як він зазвичай робив.

Адже нездатність жалкувати

є, направду, однією з діагностичних характеристик

соціопатів.

Це, також, між іншим, ознака певних видів мозкових ушкоджень.

Так люди, з ураженням

орбітофронтального кортексу

виявляються не здатними шкодувати,

навіть про вочевидь дуже погані рішення.

Тож, фактично, хочете жити не шкодуючи -

така можливість відкрита для вас.

Вона називається лоботомія.

Та якщо ви хочете бути повнофункціональними

й повноцінними людьми,

й цілком людяними

- гадаю вам слід навчитись жити не без жалю, а з ним.

Тож давайте розпочнемо з визначення певних термінів.

Що таке каяття?

Каяття, це емоція, яку ми відчуваємо,

коли ми гадаємо, що теперішня ситуація

могла-б бути ліпшою, чи щасливішою,

коли б ми зробили щось інакше в минулому.

Тож, іншими словами - жаль потребує двох речей.

Воно вимагає впливу, передусім - ми маємо прийняти рішення спершу.

А по-друге він потребує уяви.

Ми маємо змогти уявити, як повертаємось й робимо інший вибір,

а тоді ми маємо зуміти ніби прокрутити цю уявну плівку

й уявити, як все б розігралося в нашому теперішньому.

Й направду, чим більше ми маємо кожної з тих речей -

що більше впливу й уяви

- з усією повагою до обумовленого жалю,

- то більш глибоким буде ваше розкаяння.

Тож скажімо, для прикладу,

- ви на шляху до весілля вашого найліпшого друга,

й намагаючись дістатись аеропорту - ви застрягаєте в жахливому заторі,

й врешті прибуваючи до свого коридору

- ви не встигаєте до вильоту.

Ви відчуєте ще більший жаль в тій ситуації,

якщо спізнитесь на три хвилини,

аніж коли на 20.

Чому?

Що-ж, тому, що коли ви спізнюєтесь на літак на три хвилини,

болісно просто уявити,

що ви могли б прийняти інші рішення,

що призвели б до кращого результату.

- "Я мала б діставатись мостом, не тунелем.

Я мусила проїхати на жовте світло".

Існують традиційні стани, що провокують каяття.

Ми шкодуємо, коли гадаємо, що ми відповідальні

за рішення, що виходять боком,

але майже вийшли на добре.

Відтак, в межах цієї схеми,

ми, вочевидь, можемо шкодувати через багато різних речей.

Цю сессію присвячено поведінковій економіці.

Й більшість з того, що ми знаємо про каяття

- походить з цієї царини.

Ми маємо безліч літератури

зі споживчих та фінансових рішень,

та жалю, пов'язаного з ними -

муки покупецького сумління, власне.

Та, зрештою, певним дослідникам трапилося відійти на крок

й сказати - добре, та назагал,

про що ми жалкуємо найдужче в житті?

Ось на що, виявляється, схожі відповіді.

Тож шістка найгірших розкаяннь -

речей, про які ми шкодуємо найбільше:

Номер перший, здебільшого - освіта.

33 відсотки всіх наших жалів

стосуються рішеннь, що ми приймаємо стосовно освіти.

Ми б хотіли одержати її більше.

Ми хотіли б дістати більшої користі з освіти, що мали.

Ми б хотіли обрати іншу тему вивчення.

Інші, дуже високо в нашому переліку каяття

включно з кар'єрою, почуттями, батьківством,

- різні рішення та вибори стосовно нашого відчуття себе,

й того, як ми проводимо наш вільний час -

чи, власне, більш точно,

- як ми марнуємо наш вільний час.

Решта жалів

стосується цих речей:

фінансів, родинних негараздів, не пов'язаних з почуттями та батьківством,

здоров'я, друзів,

духовності та суспільства.

Тож, іншими словами - ми знаємо більшість з того, що знаємо про жаль,

вивчаючи фінанси.

Та виявляється, коли оглядаєш про що люди шкодують в житті,

знаєте що - наші фінансові рішення навіть не домінують.

Вони входять в менш ніж три відсотки нашого сукупного каяття.

Тож, коли ви сидите там, переймаючись

більшим беретом чи маленьким беретом,

чи компанією А проти компанії Б,

чи слід вам придбати Субару чи Пріус,

знаєте що? - Забудьте про це.

Висока вірогідність, що вам буде байдуже за п'ять років.

Та, щодо тих речей, стосовно яких ми справді переймаємось,

й стосовно яких відчуваємо потужне каяття,

- на що схоже це відчуття?

Ми всі знаємо коротку відповідь.

Це відчувається страшенно. Жаль відчувається жахливо.

Та виявляється, що жаль відчувається жахливо,

в чотири дуже визначені й усталені способи.

Так перший послідовний компонент жалю

це, власне, заперечення.

Коли я дісталася дому того вечора, після татуювання,

я, практично, не спала всю ніч.

Й перші кілька годин,

була одна чітка думка в моїй голові.

Й та думка була:

"Нехай воно зникне!"

Це неймовірно примітивний емоційний відгук.

Я маю на увазі - це на ряду з "Де моя матуууусяаааа!"

Ми не намагаємося вирішити проблему.

Ми не силуємося зрозуміти, як проблема сталася.

- Ми просто хочемо змитись.

Другою типовою ознакою жалю,

є відчуття збентеження.

Тому інша річ, про яку я розмірковувала там, у своїй спальні тієї ночі

була: "Як я могла це зробити?"

Про що я думала?"

Це правжешнє відчуття відчуження

від тієї частини нас, що прийняла рішення, про яке ми шкодуємо.

Ми не можемо ідентифікувати себе з тією частиною.

Ми не розуміємо ту частину.

Й ми певно не маємо жодної емпатії до тієї частини -

що пояснює третій послідовний компонент жалю,

- потужне бажання покарати себе.

Ось чому, шкодуючи

ми постійно кажемо: "Я б штурхонув себе".

Четвертою складовою тут

є те, що психологи називають пресеверативним каяттям.

Пресеверувати, значить застановитись одержимо та повторювано

на тій самій речі.

Ефект пресеверації

це, фактично, взяти ті три перші складові жалю,

й пустити їх по нескінченному колу.

Тож це не так, ніби я сиділа в моїй спальні вночі,

думаючи "Нехай воно щезне".

- Це так, що я сиділа там і думала

"Нехай воно зникне. Нехай воно зникне.

Нехай воно зникне. Нехай воно зникне."

Тож коли ви проглянете психологічну літературу,

там є чотири чітко визначені складові жалю.

Та я хочу припустити, що існує також і п'ятий.

І я думаю про нього

як про, свого роду, буттєвий будильник.

Тієї ночі в своєму помешканні,

коли я покінчила зі штурханням себе й таким іншим,

я лежала в ліжку довгий час

й думала про трансплантацію шкіри.

А тоді я думала ро те,

що так само, як дорожнє страхування не покриває випадки стихійного лиха,

вірогідно моє медичне страхування не покривало стихійного ідіотизму.

Направду жодне страхування не покриває нападів ідіотизму.

Вся сіль нападів ідіотизму

в тім, що вони лишають вас цілковито неубезпеченими;

вони лишають вас розхристаними перед світом,

й викривають вам вашу власну вразливість та схильність хибити,

перед лицем, відверто кажучи - справедливо байдужого всесвіту.

Це є, вочевидь, неймовірно болісним досвідом.

І я вважаю це ще більш болісно для нас зараз на Заході,

в лещатах того, що я інколи вважаю

як "Контрол-Зет" культурою

"Контрол-Зет" ніби комп`ютерна команда

"скасувати".

Ми неймовірно звикли не стикатись

з жорсткими життєвими реаліями, в певному сенсі.

Ми вважаємо, що можемо жбурнути грошей в проблему,

чи кинути в неї технологіями -

ми можемо скасувати й відфрендити,

і припинити стежити за дописами.

Та проблема в тому, що є певні речі, які стаються в житті,

- котрі ми відчайдушно прагнемо змінити

та не можемо.

Інколи замість Контрол-Зет,

ми насправді маємо нульовий контроль.

Й для тих з нас, хто є маніяками-контроллерами та перфекціоністами -

і я знаю про що кажу -

це справді тяжко,

адже ми хочемо робити все самостійно і ми хочемо все це робити правильно.

Що-ж, дещо можна вдіяти,

щоб маніяки-контроллери та перфекціоністи не робили татуюваннь,

і я повернуся до цього за кілька хвилин.

Та спершу я хочу сказати,

що інтенсивність та тривалість,

з якими ми відчуваємо ті емоційні складові жалю

вочевидь змінюватимуться

в залежності від конкретних речей, про які ми шкодуємо.

Тож, для прикладу, ось один з моїх улюблених

- автоматичний генератор каяття в сучасному житті.

(Сміх)

Напис: Відповісти всім.

І вражаючим,

в цьому справді підступному технологічному нововведенні

є те, що навіть з одим цим,

ми можемо пережити широченний спектр каяття.

Ви можете неумисне натиснути "відповісти всім" в і-мейлі,

й зруйнувати стосунки.

Чи ви можете просто одержати надзвичайно скрутний день на роботі.

Чи останній день на роботі.

І це навіть не лежало

поруч зі справді значущими розкаяннями в житті.

Бо, звісно, іноді ми приймаємо рішення,

що мають незворотні та жахливі наслідки

для нашого власного й для чужого

здоров`я, щастя та добробуту,

а в випадках найгірших сценаріїв - навіть життя.

Тож, вочевидь, ті види каяття

є невимовно пронизливими й тривалими.

Я маю на увазі, навіть дурнуватий жаль за "відповісти всім"

може лишати нас протягом днів в стані нестерпної агонії.

То як ми маємо з цим жити?

Я хочу припустити, що існують три речі

котрі допомагають нам замиритись з каяттям.

Й перша з них -

це трошки втішитись його повсюдністю.

Якщо ви загуглите "шкодувати" та "тату"

ви одержите 11.5 мільйонів співпадіннь.

(Сміх)

Адміністрація з їжі та медикаментів США вирахували,

що з усіх Американців, що мають татуювання,

17 відсостків шкодують про їх нанесення.

Це Джонні Депп та я,

й наші сім мійльонів друзів.

Й то лише шкодування про тату.

Ми в цьому всі разом.

Другий шлях, в який ми можемо замиритись з каяттям,

це посміятись з себе.

Тож у моєму випадку це, направду, не було проблемою,

бо це дійсно дуже просто - посміятись з себе,

коли ти 29-річна, й волаєш по свою матусю,

бо тобі не до вподоби твоє нове татуювання.

Та це може видатись свого роду жорстокою та заповзятою пропозицією,

коли йдеться про ті більш глибокі каяття.

Попри це, я не вважаю, що справа в цьому.

Кожен з нас, хто переживав жаль

що містив справжні біль та жалобу,

розуміє, що гумор і навіть чорний гумор

відіграють визначну роль в нашому виживанні.

Він наново возз'єднує полюси нашого життя,

позитивний та негативний,

й це повертає нам невеличкий струмінь життя.

Третій спосіб, в який, я гадаю, ми можемо знайти мир з нашим жалем -

це через плин часу,

що, як ми знаємо, зцілює всі рани -

за виключенням татуюваннь, що є незмивними.

Тож минуло кілька років

відколи я зробила моє власне тату.

Й ви, хлопці, хочете побачити його?

Добре.

Власне, знаєте що? Я мушу попередити вас,

ви будете розчаровані.

Бо воно, направду, не таке вже й потворне.

Я не витатуювала лице Мерліна Менсона,

на якійсь приватній частині тіла, чи щось таке.

Коли інші бачать моє тату,

здебільшого їм подобається як воно виглядає.

Просто мені не подобається, як воно виглядає.

А як я зауважила раніше - я перфекціоніст.

Та я будь-що дозволю вам побачити його.

Це моє татуювання.

Я можу вгадати, що думає дехто з вас.

Тож дозвольте мені запевнити вас в чомусь.

Певні з ваших власних жалів

є також не такими жахливими, як ви гадаєте.

Я зробила це тату,

тому, що я провела більшість свого другого десятку

за кордоном й подорожуючи.

Й коли я по всьому приїхала й осіла в Нью Йорку,

Я боялася, що забуду

певні з найбільш важливих уроків, що я вивчила за той час.

Надто - дві речі, що я вивчила про себе,

котрі я найбільше не хотіла забувати,

- як важливо відчувалося продовжувати відкривати нове,

й, водночас, як важливо

в якийсь спосіб триматись свого власного дороговказу.

Й що я вподобала в цьому зображенні компасу,

це те, що він відчувався як містилище обох цих ідей

в одному простому зображенні.

І я гадала, що він зможе послужити свого роду - постійним мнемонічним пристроєм.

Що-ж, так я гадала.

Та виявилося, що він не нагадує мені про ті речі, що я думала;

натомість він нагадує мені постійно про щось інше.

Власне він нагадує мені

найбільш важливий урок, якому нас може навчити розкаяння,

що, також, є й одним з найважливіших уроків, яким навчає нас життя.

За іронією долі - я гадаю, можливо це саме та найважливіша річ,

що я тільки могла б витатуювати на своєму тілі -

зокрема й як письменник,

але й просто як людська істота.

Й це те, що

коли ми маємо цілі,

й мрії,

і ми хочемо зробити все можливе,

якщо ми любимо людей

і не хочемо завдати їм болю чи втратити їх,

ми маємо відчувати біль, коли хибимо.

Й суть не в тім, щоб жити не шкодуючи.

Сенс в тім, щоб не ненавидіти себе за ті жалі, що маємо.

Урок, якого я остаточно навчилася від свого татуювання

з яким я вас хочу полишити сьогодні

такий:

Ми маємо навчитись любити

недосконалі речі з недоліками,

що ми створюємо,

й пробачати собі те, що робимо їх.

Жаль не нагадує нам, що ми вчинили зле.

Він нагадує нам, що ми знаємо, що можемо робити ліпше.

Дякую.

(Оплески)