Невловимий вплив стін

"Наразі бар'єрів більше, ніж наприкінці Другої світової війни," — каже дизайнерка Олександра Ауер. — І коли ви споруджуєте одну стіну, то мимоволі створюєте іншу, поділ у голові на "ми" та "вони", який ставить під загрозу нашу безпеку." Завдяки цікавим результатам її проекту у двох початкових школах, розділених огорожею, Ауер заохочує нас зосередитись на тому, що є спільного у кожній людині.

Людство любить будувати стіни.

Ви коли-небудь це помічали?

Ми створюємо стіни для всього:

для притулку, захисту та усамітнення.

За останні 70 років

кількість бар'єрів між країнами
удвічі збільшилась.

Наразі стін більше,
ніж наприкінці Другої світової війни,

більше, ніж в період Холодної війни.

Зростаючи в Німеччині,
я вважала падіння Берлінської стіни

вступом у новий світ, у світ без перешкод.

Але після терористичних атак 11 вересня

темпи будування пришвидшились.

З тих пір їх кількість збільшилась вдвоє —

були запроектовані або побудовані
близько 30 нових типів.

Стіни та огорожі часто будуються
з метою захисту,

захисту від іншої групи людей,

від злочинів, від нелегальної торгівлі.

Але стіни і огорожі дають
тільки відчуття безпеки,

що, зазвичай, не є синонімом
справжньої безпеки.

Не дивлячись на відчуття безпеки,
яке йде від них,

самі будівлі не здатні нас захистити.

Замість цього вони роблять дещо інше —

вони розділяють.

Вони створюють "нас" та "їх".

Вони визначають ворога.

Стіни змушують нас будувати іншу стіну
у нашій голові, психологічну стіну.

І ті психологічні стіни поступово
змушують нас втрачати з поля зору

все спільне з людьми по іншу сторону.

І навпаки,

психологічні стіни такі міцні,
що змушують нас будувати

та продовжувати зміцнювати фізичні стіни.

Фізичні та психологічні стіни
взаємопов'язані —

одна практично створюється разом з іншою.

Це замкнуте коло:

фізичні стіни зміцнюють
психологічні, і навпаки,

доки в якийсь момент одна не впаде,

і цикл не розірветься.

Під час спорудження Берлінської стіни

було важко сказати,
від кого ця стіна захищала,

тому що люди по обидва боки
відчували себе одним народом.

Там не було "нас" та "їх".

Там не було "інших".

У період розділення

дві сторони розвивалися по-різному
та виробили свої особливості.

Несподівано з'явилось "вони" і "ми".

Почала будуватись психологічна стіна,

і коли Берлінська стіна впала у 1989 р.,

то ця психологічна стіна
залишилась в головах людей.

Східні німці повинні були
наново освоюватися у своїй країні,

Хоча їм не потрібно було переїжджати,

однак багато відчули,
що вони так повністю і не переїхали.

Кінцеві явища психологічної
стіни можна виміряти.

У 2005-му дослідження Берлінського
Вільного університету показало,

що навіть через 15 років
після возз'єднання

німці все ще вірили, що міста
по різні сторони від минулої стіни

далі, ніж вони є насправді.

Цікава деталь, вони знайшли зв'язок
між політичними поглядами

та оцінкою дистанції.

Чим більше учасник
противився возз'єднанню,

тим більш далекими здавались йому міста.

Саме психологічна стіна віддаляє
міста на іншій стороні,

і чим вище та міцніше
ця психологічна стіна,

тим складнішою видавалась
дорога до тих міст.

Я намагалася повторити дослід

з групою молодих німців,
які виросли без стіни,

щоб подивитися, наскільки
ефекти відчутні сьогодні.

І результати показують,
що це покоління,

моє покоління,

просто не знає географії.

(Сміх)

Захід та Схід.

З іншого боку, на це можна
поглянути, як на поліпшення, так?

Ми ніколи не зустрічали справжньої стіни.

Ця фізична перешкода ніколи
не могла надихнути нас на створення

психологічної стіни.

Я була б рада повірити, що це безперечна
ознака того,

що майбутнє без психологічної стіни,
яка розділяє Німеччину, можливе,

але ми повинні змиритися з реальністю:

нехай навіть ця стіна зникне,

але тим часом зводяться
мільярди нових стін.

Один із сучасних глобальних трендів —

створення житлових комплексів із охороною.

І в якомусь сенсі їх можна вважати
тими ж самими країнами,

просто в дуже маленькому масштабі.

Це райони, оточені парканами

для захисту громадян
від своїх же співгромадян —

єдина різниця в тому,

що це відбувається добровільно.

Але фізичний та добровільний вплив
на людей, які живуть усередині,

і людей, що залишаються зовні,

є однаковим —

розділені міста, райони

та навіть дитячі майданчики.

Весною цього року я працювала над
дизайнерським проектом в Брюселлі

у двох початкових школах.

У цих школах один
спільний вхід та подвір'я.

У цих школах викладають
німецькою мовою.

Але до одної школи, в основному,
ходять діти голландців,

а в іншу діти іммігрантів.

Школи розділені стінами та огорожами,

не залишаючи дітям іншого
шансу на спілкування,

крім як через огорожу
на шкільному подвір'ї.

Коли я почала там працювати,

мені було сумно дивитись на дітей,
які стояли біля паркану,

щоби поговорити з друзями
на іншій стороні.

Гірше того, більшість дітей

ніколи не потоваришують
з дітьми на іншій стороні.

Школи мають бути тим місцем,
де діти, усі діти,

збираються разом та вчаться —

вчаться від вчителів,
але що більш важливо,

вчаться один в одного.

І чим більше різноманітності,
тим більше джерел знань.

Насправді, школа, можливо,
єдиний час у житті,

де встановлення контакту, незважаючи
на різницю в статусах, взагалі можливе.

Розділення дітей у цей період розвитку

зробить інтеграцію надзвичайно важкою,

якщо взагалі можливою.

Однак складається враження,

що крім мене ніхто не бачить проблеми
в цій огорожі в Брюсселі.

Більшість батьків, вчителів та дітей

перестали помічати або хоча б
сумніватися в її доцільності.

Вона сприймається як належне.

Ніхто навіть не дивився на це по-іншому.

Люди навіть підтримували це.

Якось я спитала хлопчика, чи хотів
би він пограти з тією стороною,

він відповів: "Ні".

Тоді я спитала, чи грав би він,
якщо б огорожі не було,

і він відповів: "Ймовірно".

Але потім швидко додав,
що огорожа має залишитись,

тому що інша сторона погана,
бо ніколи не повертає йому м'яч.

Це кумедно, бо коли я говорила
з дітьми по іншу сторону

то й вони сказали мені,
що інша сторона погана,

бо не повертає м'яч.

Діти по обидва боки
недолюблюють один одного,

і по обидва боки паркану
регулярно виникають суперечки.

Це виступає ще однією причиною,
чому люди відчувають

його необхідність:

це захищає дітей один від одного

або, як мінімум, іграшки,

тож він запобігає хаосу.

У якийсь момент діти почали
проповзати під парканом,

щоби забрати свій м'яч,

і школи відреагували на це,
встановивши там металеві заслінки.

Тепер вони перелазять через паркан.

Я не знаю, що з'явилося
у Брюсселі першим:

психологічна стіна, така міцна,
що довелося будувати реальну,

чи ця огорожа, яка зараз
підкреслює соціальну нерівність

навіть на шкільних подвір'ях.

Але коли почала там працювати,

я знала, що хотіла б щось
змінити у цій ситуації.

Я хотіла нагадати двом сторонам,
як багато спільного вони мають.

Для дітей це не так складно,

тому навіть, коли одні
говорять німецькою,

а інші сумішшю французької,
турецької та арабської —

вони всі говорять
на міжнародній мові гри,

і виявляється, бажання грати

набагато сильніше, ніж всі
ймовірні відмінності між ними.

Я влаштовувала різні ігри біля огорожі,

які стали засобом комунікації,
точками дотику

замість бар'єру.

І раптово діти почали малювати разом,

обмінюватися олівцями

та говорити по телефону.

Особливою популярністю
користувалися телефони,

так як діти були здивовані,

що мали змогу почути
іншу сторону через пристрій

тому вони не переставали розмовляти.

У початковій школі
батьки грають велику роль

у створенні повсякденного життя
та середовища, що оточує їх дітей.

Тож я знала, щоб змінити ситуацію,

мені потрібно показати,
як багато спільного вони мають

з іншою стороною.

Але для батьків це було значно важчим,

тому що більшість з них
говорили на різних мовах,

працювали на різних роботах
за різну зарплатню,

спілкувалися в різних колах,

сповідували різні релігії,

росли в різних культурах

та мали різні цінності.

А тут прийшла я, студентка,

яка теж багато в чому
від них відрізнялася.

Як мені було їм показати,

скільки спільного вони мали?

Я вирішила не переконувати їх сама,

а дати зробити це їх дітям.

Я організувала виставку фотографій
на шкільному подвір'ї,

на яких їх діти грають через паркан.

По завершенню виставки

я попросила людей написати
їх думки, ідеї та побажання

на цих великих коробках,

які я підписала: "Що ви думаєте?"

Більшість написало на них "Так".

Що "Так"?

Я не висловлювала свою думку
і не говорила, що слід зробити.

На яке питання вони відповіли згодою?

Коли я запитала, вони сказали:
"Так, огорожу треба прибрати.

Так, ми хочемо грати з іншою стороною."

Фотографії сказали достатньо,
щоб відповісти на питання,

яке ніколи не було задане.

Люди знову бачили недоладність ситуації

і відчули, наскільки
зайвою була огорожа,

хоча я ніколи не нав'язувала
їм своєї думки.

Виставка нарешті показала обом сторонам,
як багато у них було спільного.

У той день зникли "ми" та "вони",

не стало "інших".

Психологічна стіна почала розвалюватися.

Я обрала слово "розвалюватися",

тому що руйнування психологічної
стіни це довгий шлях,

і руйнування такої стіни
може бути набагато складнішим,

ніж звичайне знесення фізичної.

Нам потрібно кинути виклик
своїм думкам та переконанням

і, можливо, навіть визнати свої помилки.

Те, що сталося у Брюсселі,
було великим кроком,

кроком, на який не могло зважитись
не одне покоління.

Існує багато прикладів з усього світу

тієї ж самої історії, свідком якої я стала
в Брюсселі та Німеччині,

достатньо прикладів, на яких
можна чогось навчитися.

Та чомусь стіни лишаються єдиним рішенням

для проблем, від яких
вони не здатні захистити,

бо стіни не сягають до кореня проблеми.

У найкращому випадку вони
зменшують симптоми.

Тож коли ви наступного разу
зберетеся будувати стіну

або підтримувати того,
хто хоче її побудувати,

я хочу, щоби ви пам'ятали
про наслідки цих дій.

Тому що ця проста споруда
навряд чи забезпечить безпеку.

Але вона кожного дня впливатиме на людей,
які живуть поруч,

людей, які незважаючи
на географічні кордони,

часто поділяють
спільні культуру та цінності.

Для них ви будуєте не одну стіну, а дві:

дві стіни, на подолання яких потрібно буде
не одне десятиліття та не одне покоління.

Дякую.

(Оплески)