Моя подорож від морського піхотинця до актора

Перед тим, як воювати в галактичній битві між темною та світлою сторонами в "Зоряних Війнах: Пробудження сили", Адам Драйвер був морським піхотинцем США у батальйоні 1/1. У цій відвертій промові він розповідає історію про те, як став морським піхотинцем, пояснює, чому перейшов від рангу солдата до статусу цивільного, та розповідає про "Мистецтво в Збройних Силах" - некомерційну організацію, яка привозить театр до війська. "Самовираження таке ж важливе знаряддя, як і гвинтівка на вашому плечі", - каже Драйвер. Після нього на сцену виходять Джессі Джей Перез і Метт Джонсон із виставою Марка Раміреза "Я не Бетмен".

Я був морським піхотинцем
в батальйоні 1/1,

у 81 взводі

в Кемп-Пенделтон, в Каліфорнії.

Ура!

Глядачі: Ура!

(Сміх)

Я вступив туди після
11 вересня,

вважаючи, що так само зробила більшість
в країні в той час,

повний патріотизму
та жаги помсти

і бажання щось зробити --

яке доповнював той факт,
що я нічого не робив.

Мені було 17, я влітку
щойно закінчив школу,

жив у батьківській підсобці,
за яку платив гроші,

в маленькому містечку, де виріс,
в Північній Індіані,

під назвою Мішавака.

Я можу написати це пізніше,
для тих, хто зацікавився --

(Сміх)

Мішавака - чудове містечко,
але на роль культурного центру не годиться,

тож моє занурення до світу
театру й фільмів

було обмежене п'єсами
у старшій школі

та відеопрокатом Блокбастер Відео,
нехай він почиває з миром.

(Сміх)

Я мав серйозний намір
стати актором,

коли вчився у старших класах,
ходив на прослуховування у Джульярдску школу,

та не потрапив туди,

вирішив, що коледж не для мене,
і нікуди більше не подавався,

що було геніальним кроком.

Я подався в одіссею
до Лос-Анджелеса,

про яку чув багато історій:

про акторів, які прибували
до Л.А., маючи 7 доларів у кишені,

та знаходили і роботу, і успішну
кар'єру.

Я дістався до Амарільйо, Техасу,
коли мій автомобіль зламався.

Я витратив всі гроші на його ремонт

і нарешті дістався до Санта-Моніки --

навіть не до Лос-Анджелесу --

48 годин роздумував на пляжі,

сів в машину і повернувся,

так завершилась моя
кар'єра актора.

(Сміх)

Сімнадцять років, Мішавака ...

будинок батьків, плата за будинок,
продаж пилососів ..

торгівля по телефону,

підрізання газонів на
місцевих ярмарках.

Такий був мій світ до вересня, 2001.

Тож після 11 вересня,

відчуваючи надмірне почуття
обов'язку,

сердитий,
в основному -- на себе,

своїх батьків, уряд;

не маючи впевненості,
не маючи роботи,

без міні-холодильника, з яким
я вирушив до Каліфорнії і назад --

я приєднався до морської піхоти, і мені
це сподобалось.

Це одна із тих речей
у моєму житті, за які я гордий.

Вогнепальна зброя - це круто,

водити та зривати дорогу вибухівку
було чудово.

Але найбільше морський корпус
мені сподобався тим,

чого я шукав,
через що приєднався -

людьми.

Ці дивні хлопці:
мішанина характерів,

розріз
Сполучених Штатів --

з якими я ніби не мав
нічого спільного.

Та з часом

вся політична та особиста бравада,

яка привела мене до армії, зникла,

і для мене корпус морських піхотинців
став синонімом друзів.

І тоді, через кілька років,
відколи я почав служити,

й пару місяців до відправлення в Ірак,

я пошкодив грудну кістку,
катаючись на гірському велосипеді,

і потрапив у шпиталь.

Цивільним це важко зрозуміти,

та новина, що мене не відправлять до Іраку
чи Афганістану,

стала для мене ударом.

Я чітко уявляв, як залишаю шпиталь
на носилках,

і весь мій взвод чекає зовні,
щоб переконатись, що все гаразд.

І ось раптом
я знову став цивільним.

Я вирішив ще раз спробувати
стати актором,

бо -- так, я такий --

я думав, що проблеми цивільних -
ніщо порівняно з військовими.

Ну справді - на що ви зараз
можете поскаржитися?

"Жарко.

Варто увімкнути кондиціонер".

"Черга за кавою дуже довга".

Я був морським піхотинцем,

я знав, як вижити.

Я поїхав би до Нью-Йорка
і став би актором.

Якщо б нічого вийшло,

то жив би в Центральному парку
у сміттєвому баку перед пекарнею.

(Сміх)

Я знову потрапив на прослуховування
у Джульярді, і цього разу мені пощастило,

я потрапив туди.

Та я здивувався,
наскільким складним був перехід

від війського до цивільного.

І я ще був був відносно здоровий; не можу уявити,
як пройти весь той процес,

маючи духовну чи фізичну рану.

Та у всякому випадку, було важко.

Частково тому, що я був у школі
акторства --

я не міг виправдати
уроки вимови та промов,

кидання уявних куль енергії
в дальній кут кімнати,

акторські вправи,
де я сам народжував себе --

(Сміх)

в той час, як мої друзі служили
без мене за кордоном.

Крім того, я не знав, як застосовувати
знання,

які я здобув у війську,
в цивільному контексті.

Я маю на увазі, як практично,
так і емоційно.

Практично, я мав отримати роботу.

А я ж був у морській піхоті,

де ти стріляєш із пулеметів
та бомбометів.

Небагато є місць, де ви зможете
застосувати ці навички у цивільному житті.

(Сміх)

Емоційно, я намагався знайти
значення.

В армії все має значення.

Все, що ти робиш, є
або пронизаним традиціями,

або має практичне значення.

Ти не можеш курити в полі,

тому що не хочеш виказувати свого
місця знаходження.

Не можна торкатись обличчя
-- бо дотримуєшся

особистого рівня гігієни та здоров'я.

У вас таке обличчя
на церемонії прапора

із поваги до людей,
які пройшли перед вами.

Йди сюди, говори так,
тому то й тому.

Твоя уніформа підігнана
до міліметра.

Наскільки старанно ви дотримуєтеся
цих правил,

таким морським піхотинцем ви і є.

Твій ранг розповідає про твою історію

та про повагу, яку ти заробив.

У цивільному світі немає рангів.

Тут ти просто ще одне тіло,

і я відчував, що мушу заново довести
свою вартість.

Поваги, з якою до мене ставилися цивільні,
коли я був в формі,

не існувало, коли я був без неї.

Мені бракувало ...

відчуття згуртованості,

тоді як в армії
це відчуття було.

Як часто у світі цивільних

ти опиняєшся у ситуації життя-чи-смерті
зі своїми найближчими друзями,

і вони постійно показують,
що не покинуть тебе?

Тоді як у школі
акторської гри...

(Сміх)

Я вперше

відкрив для себе сценарії, персонажів
та п'єси,

які не мали нічого спільного з армією,

але які описували військовий досвід

раніше невідомими для мене
способами.

Я відчував,
що став менш агресивним,

коли вперше зміг виразити
відчуття словами

та усвідомив, яким це було
цінним знаряддям.

Потім, коли я роздумував над своєю
службою в армії,

я не думав спершу про
стереотипні тренування

та дисципліну й біль від них,

а, радше, про короткі
душевні моменти,

моменти великих відчуттів:

солдати, які дезертирували,
бо сумували за сім'ями,

друзі, які розлучались,

разом сумували, разом святкували,

все на фоні армії.

Я бачив, як мої друзі борються
із обставинами,

та спостерігав тривогу,
яка була і в них, і в мені,

не в змозі виразити
своїх відчуттів до цього.

Військові й театральні спільноти
насправді дуже подібні.

У вас є група людей,
які намагаються виконати місію

важливішу, ніж вони самі:
вона стосується не лише тебе.

У тебе є роль, ти маєш знати
свою роль у команді.

У кожної команди є лідер чи
режисер;

іноді вони розумні,
іноді ні.

Ти змушений зблизитися з
цілковитими незнайомцями

за короткий період часу;

самодисципліна, самоконтроль.

Я думав, як чудово було б створити
простір,

який би поєднував дві, на перший погляд,
непоєднувані спільноти,

які б розважили
групу людей,

які, беручи до уваги їхнє заняття,

змогли б дати щось
більш вартісне,

ніж типові обов'язкові
розважальні заходи,

які, як я пам'ятаю, були
в армії "добровільно-примусові" --

(Сміх)

ті події з добрими намірами та
до певної міри образливі,

як-от "Виграй побачення з чирлідером
команди Сан-Дієго,"

де ти відповідаєш на питання
із поп-культури,

якщо все відповіси правильно,
то виграєш побачення,

тобто прогулянку в супроводі
навколо корпусу

з уже одруженою вагітною
чирлідеркою --

(Сміх)

Нічого против чирлідерів,
я люблю чирлідерів.

Суть в тому, як було б чудово
представити театр

з персонажами, яких сприйняли б
без поблажливості.

Ми заснували організацію
"Мистецтво в Збройних силах",

де спробували зробити це,

спробували поєднати дві
непоєднувані спільноти.

Ми вибирали п'єсу чи монологи
із сучасних американських п'єс -

таких же різних за віком і расою,
як і військова публіка,

найняли трупу неймовірних
акторів театру,

озброїли їх неймовірним матеріалом,

до мінімуму скоротили витрати -

на сцени, ні костюмів,
ні світла, просто читання --

щоб весь наголос був на мові,

щоб показати, що театр
можна творити будь-де.

Це могутня річ:

зайти в кімнату з цілковитими незнайомцями

та нагадати нам самим про нашу людяність,

і це самовираження
може бути таким же корисним,

як і гвинтівка на плечі.

Для такої організації як армія,

яка горда тим, що має абревіатури
для абревіатур,

ви можете загубитись,

коли справа доходить до пояснення
колективного досвіду.

Мені не спадає на думку краща спільнота,

яку варто озброїти новими засобами
самовираження,

ніж та, яка захищає країну.

Ми об'їздили всі штати й світ,

від Вольтерріду в Бетесді, штат Меріленд,

до табору Пендлетон,
до табору Арифан в Кувейті,

до гарнізону в Баварії,

до бродвейських театрів Нью-Йорка.

Натомість акторам ми показуємо

вікно до культури,

до якої вони б інакше не мали
виходу.

Для військових так само.

Займаючись цим останні шість років,

я завжди пам'ятаю про те,
що акторська гра - це багато речей в одному.

Це ремесло, це політика,
це бізнес, це --

виберіть підходящий для вас
прикметник.

Це також і служба.

Я так і не закінчив своєї,

тож кожного разу,
коли я може чимось прислужитися

у цій найголовнішій сфері послуг,
армія, для мене, знову ж таки --

мало речей на світі кращі за неї.

Дякую вам.

(Оплески)

Ми виконаємо уривок
із твору Марко Раміреза

під назвою " Я не Бетмен".

Неймовірний актор, мій хороший друг,
Джессі Перез,

зачитає його,

і Метт Джонсон,
якого я зустрів кілька годин тому.

Вони вперше виконають його разом,

тож побачимо, як це буде.

Джессі Перез та Метт Джонсон.

(Оплески)

Джессі Перез: Середина ночі,

небо осяяне радіоактивним
червоним світлом.

Якщо заплющити очі,
можливо, вдасться побачити місяць

крізь товстий шар диму від сигарет
та вихлопи літаків,

як вкривають все небо,

як антимоскітна сітка,
куди не залітають ангели.

(Звуки барабанів)

Якщо ти поглянеш вгору,

то побачиш, що я стою на краю
87-ми поверхового будинку.

І вгорі, у місці для стічних труб
і розбитого баштового годинника,

що залишався цілим та нерухомим
років зі сто,

там нагорі - я.

(Удар)

Я - чортовий Бетмен.

(Удар)

У мене є бетмобіль та бетаранґи

та бетпечера, все по-справжньому.

Вони займають всього лиш комору

чи гараж чи запасний вихід,

і Денні-подай-штани пішов.

І на моїй моряцькій блакитній тенісці,

тій, що добре на мені виглядає,
була дірка біля ґудзика,

відтоді, коли я зачепився
за паркан позаду Артуро,

та це не проблема,
бо я можу підвернути цю частину,

і ніби все добре.

Блакитна теніска -- також пішла!

Я став ... трансформаційним.

(Удар)

Ніхто не витягує ременя
та не б'є Бетмена за зухвалість.

(Удар)

Чи за те, що він не зухвалий.

Ніхто не зве Бетмена простаком

чи дурнем

чи хлюпиком.

Ніхто не звільняє брата Бетмена
з Істерн-таксі,

бо там проводять скорочення.

Бо в них нічого немає,
крім поваги.

Не просто поваги зі страхом,

а типу поваги з повагою.

(Сміх)

Бо ніхто тебе не боїться.

Бо Бетмен не хоче нікого поранити.

(Удар)

Ніколи в житті.
(Подвійний удар)

Все, чого справді хоче Бетмен -
це рятувати людей,

заплатити рахунки бабусі
одного дня

і померти щасливим.

І, можливо, стати по-справжньому
знаменитим.

(Сміх)

Ох... і вбити Джокера.

(Барабанний дріб)

Сьогодні, як і більшістю ночей,
я один.

Я дивлюсь і чекаю,

як орел,

чи як --

ні, так, як орел.

(Сміх)

Мій плащ розвівається на вітрі,
бо він довжелезний

мої гострі вуха зі мною,

і маска, що закриває половину обличчя,
також на мені,

я маю куленепробивне обладнання,
ніхто не поранить мене у грудину.

І ніхто -- ніхто! --

не стане між Бетменом ...

та правосуддям.

(Барабани)
(Сміх)

З місця, де я зараз,

я чую все.

(Мовчання)

Десь в місті

стара леді вибирає листи пінопласту
зі сміттєвого бака

і кладе шматок курки із кунжутом,
яку хтось викинув,

собі в рот.

І десь лікар з дивною зачіскою,
в чорному лабораторному халаті

намагається знайти ліки від хвороб,

що зроблять нас одного дня
вимерлим видом.

А ще деінде чоловік,

чоловік у формі прибиральника,

шкутильгає додому п'яний,

витративши половину платні
на пару літрових пляшок пива,

а іншу половину - на візит
до будинку певної леді

на вулиці, де всі ліхтарі
розбили

ті люди, які радше робили б те, що
роблять у місті в темряві.

За півкварталу від прибиральника

стоїть група вилупків,
які не знають нічого кращого,

ніж чекати на прибиральника
з іржавими ланцюгами,

імітуючи бейсболістів Луїсвілля,

і якщо вони не знайдуть у нього
ні цента,

якого вони не знайдуть,

вони просто лупцюватимуть його доти,
доки їхні м'язи не заниють,

і не стане більше зубів, яких
треба вибити.

Та вони не знають про мене.

Не знають про
Чорного Лицаря,

зі шлунком, повним макаронів
із продуктового магазину

та віденських сосисок.

(Сміх)

Бо вони радше повірять,
що я не існую.

Із висоти 87-ми поверхів я чую,
як один із тих покидьків говорить:

"Гони бабло!" -- справді швидко й

просто: "Гони чортове бабло!"

Я бачу, як я прибиральник щось бурмоче,
язик йому заплітається, він блідніє,

із висоти 87-ми поверхів

я чую, як його шлунок намагається
вирватись із сорочки.

Я падаю вниз,

я наче темрява, наче блискавка.

Я жбурляю бетаранґ
в лампу.

(Удар тарілок)

І вони такі: "Чорт, що за фігня!

Хто вимкнув світло?"

(Сміх)

"Хто тут?"
"Хто?"

"Віддай, що маєш, старий!"

"Хтось чув це?"

"Чув що? Нічого нема.
Ні, нема тут кажана!"

Але тоді...

один із трьох упирів
отримує в голову -- бах!

Номер два сліпо розмахує
перед моїм темним плащем,

та перед тим, як він ударить,

я беру покришку від сміттєвого бака і --

і прямо в живіт!

Перший підходить ззаду
і вдаряє,

але я знаю дзюдо,
тож я --

(Барабанний дріб)

Двічі!

(Барабанний дріб)

(Сміх)

(Барабани)

Та перед тим, як я пошкоджу ще щось,

раптом ми всі чуємо: "клац-клац",

І раптом стає тихо.

Один із покидьків ще стоїть на ногах,

він бере пістолет та цілиться вперед,

ніби тримає Ісуса в заручниках,

ніби погрожує пробити дірку
в місяці.

І покидьок, який отримав по голові,

який стрибав на мене,

та його друзяка,
який отримав під ребра,

обидва відповзають від темної фігури
перед ними.

І п'яний прибиральник

забився в кут,
молячись святому Антонієві,

бо він єдиний,
кого той пам'ятає.

(Подвійний удар)

І тут я:

очі палають,

плащ плавно роздувається
на вітрі.

(Удар барабана)

Куленепробивний жилет підкидає,

моє серце відбиває через нього
азбуку Морзе:

"Кінчайте зі мною,

просто раз,

підходьте,

просто спробуйте".

Той покидьок, що стоїть,

той із пістолетом --

так, він сміється.

Він піднімає руку.

Він цілиться в мене

та розбиває місяць.

Він націлюється якраз поміж моїх вух,

як у футбольні ворота.

Прибиральник досі молиться
святому Антонієві,

та він не піднімається.

І на секунду,

здається...

що я програю.

Ні!

(Барабани)

Бах! Бах! Трат-тра!

"Не вбиває мене!"

Захват! Хрускіт зап'ястку! Шия! Удар!

Шкіра відчуває кислоту:
"Ааааааа!"

І він на підлозі,

а я стою над ним

і тримаю пістолет,

я ненавиджу зброю, я ненавиджу
тримати її, бо я Бетмен.

І, примітка:

Бетмен не любить пістолети, бо його
батьків вбили ними багато років тому.

Та на секунду

мої очі спалахують,

я тримаю цю річ,

щоб говорити до покидька

мовою, яку він, можливо, розуміє.

Клац-клац!

(Удар)

І ця потолоч
забирається

у той токсичний сморід, хімічну мерзотну
яму, з якої вона виповзла.

Тут просто я і прибиральник.

Я піднімаю його,

витираю піт та дешеві парфуми
з його лоба.

Він благає мене не бити його,

я хапаю його за комір уніформи,

піднімаю його в повітря,

він вищий за мене ,
та плащ допомагає,

тож він слухає, коли я дивлюсь йому
прямо у вічі.

Я кажу йому два слова:

"Йди додому".

І він йде,

кожні 10 кроків озираючись через плече.

Я перелітаю
до наступної будівлі,

бо я знаю, де він живе.

Я бачу, як тремтять його руки,
коли він дістає в'язку ключів

та відчиняє двері до будинку.

Я повертаюсь до ліжка,

ще до того, як він увійде
у відчинені двері.

Я чую, як він відкриває кран,

наливає склянку теплої води.

Ставить склянку в раковину.

Я чую його кроки.

Вони повільнішають біля моєї кімнати.

З повільним скрипом двері відчиняються.

І він заходить,

чого раніше не робив.

(Удар)

Він дивиться у нікуди,

його обличчя, колір
тротуару навесні.

Я вдаю, ніби щойно прокинувся,

і питаю: "Ох, що таке, тату?"

Прибиральник нічого мені не відповідає.

Та я бачу в темряві,

я бачу, що його руки обм'якли,

а голова повернулась до мене.

Він піднімає її так, щоб я побачив
його обличчя,

бачив його очі.

Його щоки запали,
але поту немає.

Він просто стоїть і дихає,

ніби пам'ятає блиск моїх очей,

ніби пам'ятає куленепробивний жилет,

ніби пам'ятає, що він - мій тато.

Довгий час я мовчу.

Він повертається, береться
за дверну ручку.

Він не дивиться на мене,

та я чую, як він бурмоче
кілька слів до мене:

"Вибач мене".

Я встаю і привідкриваю вікно.

Якщо ви поглянете трохи вгору,

то побачите мене.

Звідти, де я стою --

(Цимбали)

я чую все.

(Оплески)

Дякую вам.

(Оплески)