Історія, яку ми розповідаємо про міленіалів - і кого ми замовчуємо

На даний момент міленіали становлять найбільшу, найрізноманітнішу дорослу групу населення США, але надто часто їх сприйняття іншими зводиться до застарілих стереотипів про ледарів, любителів тостів з авокадо, стверджує авторка Реніка Аллен. У цьому виступі вона висвітлює непомічені історії кольорових міленіалів, пропонуючи ширший, деталізованіший погляд на це покоління. "Міленіали не монолітні", - каже вона.

На перший погляд,

Трой - типовий представник міленіалів.

Він зарозумілий, самозакоханий

і переконаний, що розумніший,
ніж його вважають інші.

Його улюблені теми для розмови -
дівчата, кросівки та авто, -

що й не дивно для тих, хто був підлітком
всього кілька років тому.

Але риси характеру Троя

свідчать про його страх,

стривоженість та невпевненість
у майбутньому.

Трой також має чимало позитивних рис,

якими характеризується його покоління.

Дух підприємництва,

незалежний характер

і відданість батькам.

Він вірить у важку працю,

пробував працювати як у легальній,
так і в тіньовій економіці,

але йому не пощастило.

Він намагається знайти свій шлях

і все ще крутиться між двома світами.

Коли я зустріла Троя кілька років тому,

він працював кедді
в місцевому заміському клубі,

носячи сумки для багатих,

які часто навіть не помічали
його існування.

До того він продавав кросівки у Фейсбуці.

Він навіть пробував продавати
шоколадні батончики і пляшки для води,

але не заробляв достатньо грошей,
щоб допомогти своїм батькам,

або ж найближчим часом заощадити на авто.

Звичайно, Трой бачив, як важко працювала
його мама - емігрантка з Ямайки, -

і як мало вона отримувала натомість.

Він дав собі слово -

поклявся обрати інший шлях.

Так, Трой закінчив
продаючи наркотики.

Тоді його спіймали

і зараз він намагається обдумати
свої наступні кроки.

В країні, де гроші означають владу,

швидкі гроші, хоча б на деякий час,
дають молодим людям, таким як він,

відчуття контролю над своїм життям,

хоча він сказав, що робив це в основному
в пошуках стабільності.

"Я хотів гарно жити," - казав він мені.

"Я став ненаситним і мене спіймали."

Тим не менш, вражає те, що Трой

все ще вірить в американську мрію.

Він все ще вірить, що важко працюючи,

незважаючи на арешт,

він може досягнути успіху.

Однак я не знаю, чи здійснилися мрії Троя.

Він кинув програму для проблемної молоді,
до якої був залучений,

непомітно зник.

Але в той день, коли ми розмовляли,

я можу з впевненістю сказати,

що Трой був радий,
що хтось вислухав його мрії

і цікавився його майбутнім.

Тому я згадую про Троя та його оптимізм,

коли думаю про реальність, з якою зіштовхуються
багато молодих темношкірих міленіалів,

коли мова йде про здійснення їхніх мрій.

Я думаю про всі ті випробування,

які темношкірі міленіали мають пройти

у світі, який каже їм,
що можна досягнути всього,

якщо важко працювати,

але насправді не прислухається
до їхніх мрій

чи історій боротьби.

Але нам таки слід прислухатися
до цього покоління,

якщо ми сподіваємося розвинути
здорове громадянське суспільство,

тому що кольорові міленіали

складають значну частину
населення США і світу.

І зараз, коли говорять про міленіалів,

то на цю групу часто вішають ярлики
лінивих, надто освічених,

ухильних та нарцистичних,

розмови часто ведуться
про тост з авокадо,

втридороге лате й ілюзорну роботу
закордоном, -

ви ж, напевне, чули всі ці речі раніше.

Але міленіали - не моноліт.

Акторку Лену Дангем можна назвати
типовою представницею медіа

цього покоління,

але Трой та схожі голоси -
також частина цієї історії.

Насправді, міленіали становлять найбільшу
та найрізноманітнішу частину населення

цієї країни.

44% всіх американських міленіалів - не білі,

але часто ви цього навіть не знаєте.

Звичайно ж, існують подібності
між представниками цієї групи населення,

народженими між 1981 і 1996.

Можливо, багато хто з нас любить
тост з авокадо і лате -

от узяти хоча б мене, правда ж?

Але існують також сильні розбіжності,

часто між міленіалами
темношкірими і білошкірими.

Насправді, в більшості випадків,

здається, ніби ми дійсно
живемо в різних світах.

Наразі темношкірі міленіали -

група, яку я досліджувала
для нещодавно створеної мною книги, -

ідеальний приклад білої плями,
яка з'являється,

коли мова заходить про цю групу.

Наприклад,

ми маємо нижчі показники
володіння власним житлом,

ми маємо вищу
студентську заборгованість,

нам слід частіше пред'являти документи
в пунктах реєстрації виборців,

нас частіше ув'язнюють...

ми заробляємо менше грошей,

у нас вищі показники безробіття,

слід сказати, навіть,
коли ми навчаємося в коледжі;

і ми рідше одружуємося.

І, чесно кажучи, це тільки початок.

Жодна з цих проблем не надто нова,
правда ж?

Молоді темношкірі люди в Америці боролися,

справді відчайдушно боролися
протягом століть, щоб їхні історії розповіли.

Після Громадянської війни в 1800-х роках,

Реконструкція зазнала поразки
у поширенні рівності,

яку мав ознаменувати крах рабства,

тому молодь переїхала на північ та захід,

щоб уникнути дискримінаційної політики
Джима Кроу.

Тоді, зі стрімким поширенням сегрегації
на більшості території країни,

темношкіра молодь очолила
кампанію захисту громадянських прав

у 1950-х та 1960-х.

Після того деякі люди підтримали владу
темношкірих і стали Чорними Пантерами,

а тоді наступне покоління

звернулося до хіп-хопу, щоб переконатися,
що їхні голоси почуті.

А тоді з'явився Барак Обама,

сповнений надії,
що він також може принести зміни.

А коли і це зазнало провалу,

коли ми збагнули, що з нами все ще
поводяться грубо і б'ють,

нам слід було заявити світу,
що наші життя мають значення.

Зараз, коли технології дозволяють
транслювати світу

більше відео нашого болю та боротьби,

ми питаємо себе: що ж далі?

І хоча наша країна поляризована
як ніколи,

нам все ще кажуть не скиглити,

зберігати пристойність, бути менш злими,

більше посміхатися і важче працювати.

Навіть ставлення, власне, самих міленіалів
запізнюється з оновленням.

Дослідження "Вашингтон Пост" у 2015 році
про цю групу, яка ніби-то "прозріла",

виявило, що 31% білошкірих міленіалів вважають,
що темношкірі лінивіші, ніж білошкірі,

і 23% стверджують,
що вони не такі розумні.

Мене ці речі дивують і шокують.

І ці відповіді не надто відрізняються

від відповідей минулих поколінь.

На жаль, вони демонструють,

що це покоління повторює
ті ж самі старі стереотипи

і труїзми минулого.

До того ж, згідно з дослідженням, проведеним
Девід Байндер Рісерч та MTV у 2014 році,

84% молодих міленіалів вчили в сім'ях,

що всі мають бути рівними.

Це справді чудова річ,
дійсно позитивний крок.

Але тільки 37% у тій групі

насправді говорили
про расу зі своїми сім'ями.

Тому я розумію, чому декого ці речі
можуть збити з пантелику.

Але точно є темношкірі міленіали,
які досягають успіху.

Фільм "Чорна пантера"
виробництва "Марвел",

який зрежисований темношкірим
міленіалом Раяном Куглером,

побив всі можливі рекорди.

Існує цілий ряд телешоу таких творців,
як Дональд Гловер,

Ліна Вайт та Ісса Рей.

Бейонсе - королева, правда ж?

Вона - наше все.

Молоді темношкірі автори
виграють нагороди,

Серена Вільямс все ще лідирує
на тенісному корті,

незважаючи на всіх ненависників,

й балотується цілий ряд
нових політиків і активістів.

Я не хочу знищити ці моменти
радості темношкірих,

якими я також насолоджуюся,

але я хочу, щоб всі розуміли,

що цих перемог зовсім небагато
і вони - велика рідкість

для людей, які живуть тут вже більш,
ніж 400 років.

Це ж безглуздо, правда?

І більшість людей все ще не усвідомлюють
цілісної картини, правда?

Наші історії все ще розуміють неправильно,

наші тіла все ще використовують,

а наші голоси?

Наші голоси заглушують

у світі, який все ще мало цікавлять
наші щоденні клопоти.

Тому наші історії треба розповідати

різними способами,

багатьма голосами,

говорячи на різноманітні
та складні теми,

і їх справді слід вислухати.

І не тільки в Америці, правда?

По всьому світу.

Міленіали становлять до 27%
світового населення.

Це близько 2 мільярдів людей.

У таких країнах
як Індія, Китай, Індонезія і Бразилія,

так само, як і в Сполучених Штатах,

де проживають 50% міленіалів світу,

очевидно, що розповіді білошкірих
гетеросексуальних міленіалів, часто чоловіків,

розкривають тільки частину історії.

На сьогоднішній день багато людей
намагаються розширити палітру.

Вони боряться, щоб їхні історії розповіли,
а стереотипи - були розвінчані.

Чи це студенти у Півд.Африці, які протестують
проти пам'ятників Сесіль Родс;

Міхаела Коел, яка змушує нас сміятися
зі Сполученого Королівства;

чи Уче Езе, яка показує онлайн
картини нігерійського життя.

Але я хочу, щоб було зрозуміло -

я хочу, щоб всі справді зрозуміли,

що факт того, що права виглядають
рівнішими, ніж вони були

у 20-му столітті,

не означає, що вони в цілому справедливі.

Це не означає, що наш досвід такий самий,

і це вже точно не означає,
що пострасове суспільство,

те, про що ми так багато говорили,

хоча б частково стало реальністю.

Я думаю про Жоель,

20-річну представницю середнього класу,
яка робила все "правильно",

але не могла навчатися у школі своєї мрії,
бо школа банально була надто дорога.

Або Жалессу,

яка знає, що не може бути
середнячкою на роботі,

як її білошкірі однолітки.

Чи Тріну, яка знає, що люди судили б
нетиповий вибір її сім'ї

по-іншому, якби вона була білошкірою.

Або ж актора AB,

який знає, що ролі, які він грає
й отримує в Голлівуді,

визначає колір його шкіри.

Є ще й Саймон.

Саймон, безперечно, став би прикладом
людини, яка досягла успіху.

Він - фінансовий директор
IT-компанії у Сан-Франциско,

отримав диплом Массачусетського
технологічного інституту

і працював у найкращих IT-компаніях світу.

Але коли я запитала Саймона,
чи він здійснив свою американську мрію,

то він відповів не одразу.

Зізнаючись, що його життя було
дійсно безхмарним,

він визнав, що за інших обставин,

він міг би обрати іншу дорогу.

Саймон справді любить фотографію,

але такий вибір ніколи
перед ним не поставав.

"Мої батьки не мали змоги оплачувати

речі такого роду", - стверджував Саймон.

"Можливо, це щось,
що могли б зробити мої діти".

І саме такі розповіді -

тихіші, прихованіші, -

розкривають ось такі часто унікальні і
нерозказані історії темношкірих міленіалів,

які показують, що навіть мрії можуть
відрізнятися у різних громадах.

Тому нам дійсно треба слухати
і чути історії цього покоління,

і зараз як ніколи,

оскільки покоління бейбі-бумерів
та міленіалів на першому плані.

Ми можемо скільки завгодно говорити
про консервний бізнес у Брукліні

або ж про тости з авокадо,

але ігнорування розповідей
і голосів темношкірих американців,

таких великих прошарків населення, -

тільки сприятиме поділу.

Тому історії темношкірих,
коричневих міленіалів

і всіх кольорових міленіалів

справді слід розповідати

і їх дійсно треба вислухати.

Тоді ми були б набагато кращою
країною і світом.

Дякую.

(Оплески)