Сила думати наперед у епоху божевільного поспіху

У своїй промові, зорієнтованій на перспективу, Біна Венкатараман відповідає на засадничі питання нашого часу: як нам вберегти наше майбутнє і подбати про наступні покоління? Вона аналізує помилки, які ми робимо, думаючи про своє майбутнє, майбутнє нашого бізнесу та спільнот. У промові показано, як ми можемо відновити нашу вроджену здатність дивитись наперед. Виявляється, існує дивовижна підстава для надії і шлях до того, щоб бути гідними предками, якими ми хотіли б бути.

Взимку 2012-го

я поїхала провідати свою бабусю,

в її домі на півдні Індії,

до речі, в тій місцині

комарі особливо ласі до крові
уродженців Америки.

(Сміх)

Я не жартую.

Коли я там гостювала,
то отримала незвичний подарунок.

Це був старий інструмент,

виготовлений більш, ніж сторіччя тому,

інструмент ручної роботи,
з рідкісного дерева,

інкрустований перлами,

і з десятками металевих струн.

Це сімейна реліквія,

що втілює зв'язок між моїм минулим –

країною, де народились мої батьки,

і майбутнім –

тими місцями, куди я її заберу.

Коли отримала цей подарунок,
я цього ще не усвідомлювала,

але згодом він став влучною
метафорою, що характеризує мою роботу.

Ми всі знаємо приказку

"Не відкладай на завтра те,
що можна зробити сьогодні".

Але зараз складається враження,
що існує лише сьогоднішній день.

Схоже, що нагальні та короткочасні справи
панують у нашому житті,

в нашій економіці й політиці.

Дуже легко зациклитись
на кількості пройдених за день кроків

чи на найновішому твіті відомої особи.

Бізнесу дуже легко зосередитись
на отриманні негайного прибутку,

і забути про розробку
майбутнього винаходу.

Владі значно легше мовчки дивитись,

як виснажуються рибальські
й сільськогосподарські угіддя,

ніж докладати зусиль, щоб зберегти їх
для майбутніх поколінь.

У мене відчуття, що, якщо наше покоління,

крокуватиме такими темпами, ми навряд
чи ввійдемо в історію як гідні предки.

Якщо поміркувати, наш вид
еволюціонував, щоб думати наперед,

складати карту зоряного неба,

мріяти про життя після смерті,

сіяти насіння для майбутнього врожаю.

Деякі вчені називають цю суперздатність
"мисленнєвою мандрівкою в часі",

і без неї не було б майже нічого з того,
що ми відносимо до людської цивілізації:

від землеробства
до Великої хартії вольностей

та Інтернету –

все це спершу виникло в головах людей.

Та будьмо реалістами:

сьогодні, якщо подивитись навколо,

здається, ми ще не цілком
використовуємо цю суперсилу,

і це підводить нас до питання: чому ж так?

Проблема в тому, як влаштовані
наші громади, бізнес та інституції.

Вони влаштовані так, що послаблюють
здатність думати наперед.

Я хочу поговорити
про три ключові помилки,

які, я вважаю, ми робимо.

Перша помилка – що ми обираємо
для вимірювання.

Коли ми дивимось
на квартальний прибуток компанії,

чи на поточну ціну її акцій,

часто це не найкращий показник того,

чи збільшить компанія
свою частку на ринку,

або її інноваційності
в тривалій перспективі.

Якщо ми зациклюємось на оцінках,
які діти отримують у школі,

це не обов'язково сприятиме
кращому навчанню дітей

і розвитку їх допитливості в майбутньому.

Ми вимірюємо не те,
що справді важливе для майбутнього.

Друга помилка,
яка погіршує передбачення –

це те, що ми винагороджуємо.

Коли ми вихваляємо
політика чи бізнесмена

за щойно відвернену катастрофу

чи щойно зроблену заяву,

ми не мотивуємо цих лідерів

зосереджуватись насамперед
на відверненні катастроф,

чи робити тривалі внески в майбутнє:
захищати спільноти від повеней,

виступати проти нерівності,

чи підтримувати науку й освіту.

Третя помилка,
що заважає нам прогнозувати –

це те, що ми залишаємо поза увагою.

Коли ми думаємо про майбутнє,

ми схильні зосереджуватись
на найближчих подіях,

незалежно від того, чи ми використовуємо
гороскопи, чи алгоритми.

Але ми відводимо значно менше часу,
щоб обдумати всі майбутні перспективи.

Коли в 2014-му в західній Африці
відбувся спалах лихоманки Ебола,

медичним посадовцям з усього світу
були доступні ранні індикатори

і засоби прогнозування,

які показували можливі шляхи
поширення цієї епідемії.

Та чиновники проігнорували
можливість спалаху епідемії,

і не втрутились,
щоб вчасно їй запобігти,

і епідемія поширилась,
вбивши понад 11 тисяч людей.

Якщо люди, маючи достатньо засобів
і надійні прогнози,

не готуються до смертельних ураганів,

значить, їм часто не вдається уявити
всю руйнівну силу ураганів.

Однак жодна із описаних мною помилок,

якими б похмурими вони не видавались,

не є неминучою.

Насправді, цих помилок можна уникнути.

Щоб поліпшити наші рішення
щодо майбутнього,

нам потрібні інструменти,

які допомагають прогнозувати
і думати наперед.

Можна провести аналогію
з підзорною трубою,

яку колись використовували
капітани кораблів, оглядаючи горизонт.

Тільки замість того,
щоб дивитися в океанську далину,

ці інструменти дають змогу
дивитися крізь час в майбутнє.

Я хочу поділитись кількома інструментами,

які виявила у своїх дослідженнях,

і які можуть нам допомогти прогнозувати.

Перший із цих інструментів –

робити внески,
розраховані на тривалу перспективу.

Це Вес Джексон, фермер, з яким
я провела певний час у Канзасі.

І Джексону відомо,

що сьогодні більшість культур
у світі вирощуються у спосіб,

який виснажує верхній шар ґрунту,
необхідний для того,

щоб прогодувати майбутні покоління.

Він зустрівся з командою науковців,

і вони вирощували
багаторічні зернові культури,

які закріплювали родючий шар ґрунту,

запобігаючи ерозії
і захищаючи майбутні врожаї.

Але вони також знали:

щоб спонукати фермерів вирощувати ці
культури в короткостроковій перспективі,

їм необхідно підвищити річну врожайність,

і знайти компанії, які б виготовляли
злаки й пиво із зерна,

щоб фермери вже сьогодні мали прибуток,
роблячи те, що корисно для майбутнього.

І це добре випробувана стратегія.

До речі, її використовував
Джордж Вашингтон Карвер

на півдні США у поствоєнний період

на початку ХХ сторіччя.

Багато хто, певно, чув про Карверівські
300 способів використання арахісу,

й ті продукти та рецепти,
які він придумав,

що зробили арахіс таким популярним.

Але далеко не всі знають,
чому Карвер це зробив.

Він намагався допомогти
зубожілим алабамським пайовикам,

коли в них знизилася врожайність бавовни,

а Карвер знав,
що вирощування арахісу на тих полях

дозволило б відновити ґрунт,

тож за кілька років
урожаї бавовни зросли б.

Але він також знав, що фермерам
потрібна і короткострокова вигода.

Гаразд, тепер звернімося
до іншого інструменту прогнозу.

Цей інструмент, на мою думку,
підтримує пам'ять про минуле,

щоб допомогти нам уявити майбутнє.

Я побувала на Фукусімі в Японії

у шосту річницю аварії
на атомній електростанції,

ця аварія сталась в 2011-му,
після землетрусу в Тохоку і цунамі.

Будучи там, я дізналась, що атомна
електростанція в Онагаві

була розташована навіть ближче
до епіцентру землетрусу,

ніж сумнозвісна Фукусіма.

Та в Онагаві мешканці міста
навіть прямували до атомної станції

як до місця евакуації.

Такою вона була безпечною.

Цунамі їй не завдало шкоди.

Завдяки передбачливості одного інженера,

Яносуке Хірая,
ця атомна станція

виявилась дуже безпечною.

У 1960-х він наполіг,
щоб Онагавську станцію

побудували подалі від узбережжя,

на підвищенні, і з високою дамбою.

Він знав історію про храм
у своєму рідному місті,

який у 869 році був затоплений
під час цунамі.

Знання історії дозволило
цьому інженеру подумати про те,

чого не могли передбачити інші.

Далі, ще один інструмент прогнозування.

Я його уявляю як створення
спільних реліквій.

Це ловці омарів
на тихоокеанському узбережжі Мексики,

і саме вони навчили мене цього.

Вони захищали свої рибальські угіддя

близько сторіччя,

розглядаючи ці угіддя
як спільний цінний ресурс,

який слід передати наступним
поколінням своєї спільноти.

Рибалки ретельно вивчали свій вилов,

щоб не забирати з океану омарів,
які дають потомство.

У Північній Америці існує
близько 30 рибальських промислів,

де теж роблять щось подібне.

Дбаючи про тривалу перспективу, ці
рибальства встановлюють квоти на вилов,

стимулюючи окремих рибалок

не просто намагатись сьогодні
взяти з океану по максимуму,

а й дбати про його завтрашній стан.

Є ще чимало інструментів прогнозування,

якими я б хотіла поділитись,

і у них найрізноманітніше походження:

інвестиційні фірми, що дивляться далі
поточних цін на акції,

штати, які захистили вибори

від безпосереднього впливу тих,
хто фінансує кампанії.

І нам потрібно буде опанувати
якомога більше цих інструментів,

якщо ми хочемо переглянути наш підхід

до вимірювання, до нагородження,

якщо хочемо бути достатньо сміливими,
щоб уявити майбутнє.

Як ви можете здогадатись,
це не завжди буде легко.

Декотрі з цих інструментів
ми можемо взяти зі свого життя,

для створення декотрих потрібні
зусилля бізнесу чи громад,

а для ще деяких –
зусилля цілого суспільства.

Та майбутнє варте цих зусиль.

Для мене стимулом не опускати руки
є цей інструмент, про який я розповіла.

Він називається ділруба,

і був зроблений
на замовлення мого прадіда,

який був відомим індійським
музичним і мистецьким критиком

на початку ХХ сторіччя.

У мого прадіда вистачило завбачливості
зберегти цей інструмент,

коли моя бабуся віддавала
в заставу все сімейне майно,

але це вже інша історія.

Прадід зберіг інструмент,
передавши його нащадкам,

подарувавши його моїй бабусі,

яка згодом подарувала його мені.

Коли я вперше почула
звучання цього інструмента,

він мене зачарував.

У його звучанні вчувався
мандрівник у гімалайському тумані.

У ньому вчувався голос минувшини.

(Музика)

(Музика скінчилась)

Це грав мій друг Сімран Сінгх.

Коли я граю на ділрубі, це звучить так,
ніби десь помирає кіт,

тож ласкаво прошу.

(Сміх)

Цей інструмент зберігається у мене вдома,

але насправді він мені не належить.

Моя роль – дбати про нього,

і це мені видається більш значущим,
ніж просто володіти ним.

Цей інструмент дає мені змогу водночас
відчувати себе нащадком і предком,

відчути себе причетною до історії,
більшої за мою власну.

І це, на мою думку,

єдиний найпотужніший спосіб
відновити здатність передбачення:

дивитись на себе як на гідних предків,
прагнути бути такими предками

не лише для наших власних дітей,

але й для людства в цілому.

Якою б не була ваша реліквія,

чи великою, чи маленькою,

захищайте її,

і знайте, що її музика
може звучати для наступних поколінь.

Дякую.

(Оплески)