Цькування у школі та золоте правило | Дж. Д. Деніел | TEDxTryon

Те, що почалось із відчуття неспроможності захистити свою доньку від жорстоких насмішок під час ігор, призвело до оцінки того, як він та люди навколо нього реагують на образу. Дж. Д. Деніел відкриває наші серця для болю, який може спричинити насмішка, та подає три кроки, аби осягнути силу та дух вікової мудрості, яку називають "золотим правилом".

Джей Ді Деніел має власний розважальний бізнес, його пристрасть - приносити іншим радість за допомогою своєї роботи. Він також захоплюється пошуком зв'язку з людьми та наданням підтримки тим, з ким пересікається по життю, допомагаючи їм знайти емоційний спокій через принципи неспротиву, прощення та співчуття.

Цей виступ записано на місцевій події TEDx, проведеній у форматі конференції TED, але організованій незалежно місцевою спільнотою. Щоб дізнатися більше, перейдіть, будь ласка, за посиланням: http://ted.com/tedx

Як тільки вона зайшла,
я знав, що щось не так.

Моя наймолодша донька, моя маленька,
моя рудоволоса Ліббі,

її голова була опущена,
плечі згорблені,

а очі червоні від сліз.

Вона розповідала про свій день у школі,

як пара дівчат з її класу придумали гру,

яка називається "Дотик Ліббі".

Вони вирішили, що у неї є хвороба,

і якщо хтось з нею
контактуватиме, то заразиться.

І скоро, та група дівчат
через соціальний тиск

поширила це на весь клас,

і Ліббі була змушена гратись
сама на перервах.

Можете собі уявити мою реакцію як батька.

Я зробив те, що й
кожен хороший батько:

я взув чоботи з металевим носком,
шкіряну жилетку,

(Сміх)

свою бандану,

заскочив у свій універсальний
Субару Форстер,

(Сміх)

тому що я збирався побити
кожного з тих дітей.

Це не те, що я зробив,

але я хотів.

Я був засмучений.

Я був тим, хто вчив
Ліббі бути оригінальною,

як іти до своєї мети
та робити свої справи,

і зараз її за це мучать в школі.

Що б ви зробили?

Ви відправляєте дітей до школи,

очікуючи на безпечне
навчальне середовище,

де діти можуть вирости
продуктивними членами суспільства,

а потім їх доводять насмішками до сліз.

Що б ви зробили?

Поміняли б школу?

Навчили б їх декількох прийомів,

аби вони могли дати комусь
в носа та захистити себе?

Сказали б ви адміністрації,
що це їхня вина

і їм потрібно взяти клас під контроль?

Чи ви б нічого не робили,

та дозволили б тим рокам злості,
відчаю та гіркоти накопичуватись,

допоки одного дня вони не візьмуть
зброю та не підуть у школу чи церкву,

або ж оберуть суїцид, як єдиний засіб?

Моя пригода,

моя подорож:

я мав знайти відповідь для Ліббі,

і я її знайшов.

Власне, я знайшов відповідь,

таку стару, як сама мудрість,

відповідь, яка захована
в старовинних текстах

21 найбільших в світі релігій.

Ця відповідь відома як "етика взаємності",

але в нашій культурі ми називаємо
це "золотим правилом".

Я знав золоте правило.

Мене навчив батько:

чоловік із золотом створює правила!

Саме так!

(Сміх)

Але золоте правило каже,

"стався до інших так, як хочеш,
щоб ставились до тебе".

Проблема в тому, що Ліббі
не знала цього правила,

тому що, як і багатьох дітей в школі,
її цьому не навчили,

і причина в тому,

що я не навчив її цього,
тому що сам так не жив.

Звісно, я вивчив частину правила.

Я називаю це латунною ідеєю.

Ось вона:

"Будь добрим до мене
і я буду добрим до тебе.

Будеш злим зі мною -

забудь про це!"

І до цього моменту

за таким прикладом мої діти
поводились одне з одним.

Мене навчили осуджувати поганих.

"Поганцю, ти перегородив мені дорогу".

"Поганцю, ти обрахував мене в магазині".

"Поганцю, ти насміхався над моєю
дитиною та заставив її плакати".

Я знав, як поводитись з поганцями.

Мене вчили мої дитячі герої:

Халк Хоґан, Команда А,

Пам'ятаєте містера Ті?
"Мені шкода дурнів"!

(Сміх)

У вас є Ліга Справедливості
з Суперменом, Бетменом та Чудо-жінкою.

Вони навчили мене:
"Дай їм смак їхніх власних ліків",

або "Борись з вогнем -

(Аудиторія) вогнем.

Ви дивились ті ж програми, що і я.

І хоча це класне шоу для телебачення,

чи в реальному житті ви можете уявити,
як ваш дім охоплений полум'ям,

та як під'їжджають
пожежні машини,

а пожежники вискакують
з вогнеметами,

аби погасити вогонь?

Це нагадує те, про що говорив Ганді:

"Око за око осліпить весь світ".

Отож, я мав продумати систему,

щось, що було б простим
і застосовуваним багатократно,

щось, що я передав би своїм трьом дітям.

Я придумав три простих кроки,
як обіграти золоте правило.

Перший крок: відповідайте добротою.

Є стара приказка: "Добра
відповідь відверне лють".

Я обрав першою доброту з двох причин.

Перша - ми запрограмовані поводитись
з іншими, як вони з нами.

Іншими словами, ти зі мною погано,
я з тобою погано, ти зі мною також,

і ми створюємо цикл.

Але коли я обираю відповідь -

Розумієте,

ви запрограмовані відповісти
мені, як і я вам.

Це працюватиме так:

ви зі мною погано,

але замість такої ж відповіді,
я обираю доброту.

І вам стає справді важко
відповісти мені злом.

Ви відповідаєте по-доброму,
і я вам також,

і ви знову по-доброму.

Але слід бути обачним,

тому що отримаєте
дуже багато друзів.

(Сміх)

Друга причина, чому я обираю доброту,

тому що потрібно зрозуміти,
чого хочуть насмішники.

Їм потрібна така реакція.

Насмішники хочуть, аби у відповідь
прозвучала злість, або відчай чи образа.

Коли ви обираєте добру відповідь,

ви не даєте їм те, що потрібно,

і, зазвичай, насмішник обере легшу ціль.

Друга ідея - це прощення.

Мушу сказати,

що ця ідея була складною для мене.

Я тримав цю всю гіркоту,
злість, невдоволення,

у мене блискуча пам'ять,

у мене кілометровий список злодіянь,

які люди мені заподіяли в минулому.

Коли я навчився жити теперішнім,

то зрозумів, що ті кривди та злість
спричиняли біль всередині,

Будда колись сказав,

що непрощення - це наче випити отрути

та очікувати, коли ворог помре.

Проблема не лише в тому, що я пив отруту,

але отрута почала просочуватись,
коли я залишав цей приклад дітям.

І як тільки я визнав
той біль і злість,

я відпустив це все,

і настало умиротворення.

Я б назвав це умиротворенням,
яке вище за розуміння.

І коли я зміг його відчути,

то стало навдивовижу легко
навчити цього моїх дітей.

Третя ідея - благословення,

благословення та прощення
йдуть пліч-о-пліч.

Це "благословення" не в релігійному сенсі.

Це "благословення"
в гуманістичному значенні.

Десмонд Туту сказав, що всі ми
поранені та розбиті всередині,

і через це ми кривдимо інших.

Коли ми зрозуміли,

що причина, чому діти
були з нею жорстокими,

полягала в їхній розбитості,

коли ми стали шукати підхід
до людяності, до того, що вони розбиті,

ми змогли проявити співчуття

та благословити їх,
чи молитися за них, якщо волієте,

аби зцілити їхню розбитість,

щоб у них зникла потреба кривдити інших.

Ось як це виглядає:

Ліббі приходитиме додому зі школи

і з виразу обличчя ви відразу зрозумієте,
що у неї був поганий день.

Я підійду до неї, обійму її за плечі

та скажу: "Ліббі, розкажи мені про це".

І вона розповість, що
діти зробили їй того дня

і як це її засмутило,

а я скажу: "Знаєш що, Ліббі?

Це було неправильно.

Мене злить те, що вони тобі зробили.

Але знаєш що? Я прощу те дитя.
Ти пробачиш їх зі мною?"

І ми проходимо прощення разом,

і після того ми шукаємо їхню
людяність та виявляємо співчуття.

Іноді ми навіть граємо гру в біль,

де ми думаємо про біль, який
дитина може відчувати вдома,

або з братами та сестрами,

які можуть спричиняти той біль
та змушують їх страждати.

Я буду з вами абсолютно чесним;

інколи у Ліббі бувають так
звані моменти Dixie Chicks.

(Сміх)

Вона просто "не готова бути хорошою".

(Сміх)

Одного дня

вони билися з сестрою Еммою.

я відвів Ліббі в сторону і сказав:

"Ліббі, я бачив, що зробила Емма, і
це було неправильно. Давай пробачимо її."

Вона відповіла: "Ні, тату! Я розлючена
і я хочу такою бути!"

І знаєте що?

Це нормально,

тому що іноді нам потрібна та злість,

нам потрібно відчути її,

аби звільнитись від неї.

Цього я вчу своїх дітей.

Боже, є часи, коли це справді важко

та вводить у відчай,

іноді здається, що це не працює.

Потім, потім ви отримуєте ті моменти,

коли чуєте, як ваш син
розмовляє по телефону,

йому 15 і він розмовляє з друзями
зі школи, над якими насміхаються,

і він веде їх до прощення.

Або ж ви отримуєте дзвінок

від учительки посеред дня,

і вона каже: " Містере Деніел,

я би хотіла повідомити, що
у школі стався прикрий випадок,

Ліббі стала жертвою насмішок.

Ми вже потурбувались про це,

але хочемо донести до відома,
щоб ви могли все владнати вдома."

Я повертаюсь додому
і питаю: "Ліббі, що трапилось?"

І вона каже:

"Дитина в школі насміхалась
наді мною сьогодні.

Але все добре. Я пробачила їм",

потім вона міняє тему.

І тоді я знаю, що це дійсно працює.

Я знову повторю:

жити з дітьми за золотим правилом

стало для мене незвичною мандрівкою.

Були часи, коли було важко,

бувало, що я не хотів це робити.

Але це нічого, я пристосувався,

я примирився з собою

та продовжив,

тому що це - мій шлях,

це те, що я роблю,
аби виростити наступне покоління.

А те, що ми провели
останні декілька хвилин разом,

це - ваша подорож.

Підсумовуючи її:

коли вас наступного разу хтось заблокує,

чи дадуть неправильно решту,

чи змусять вашу дитину плакати в школі,

що ви зробите з цим?

Ви збираєтесь одягнути чоботи
з металевим носком, шкіряну жилетку

та бандану?

Чи ви відповісте добротою,

прощенням та благословенням?

Це - моя ідея, яку я хочу донести.

Дякую.

(Оплески) (Схвальні вигуки)