Як мобільні телефони допомогли розкрити два вбивства

Два вбивства не були розгаданими й розкритими, аж поки Пол Льюіс не поговорив з очевидцями, які мали записи наочних доказів на мобільних телефонах. Крок за кроком Льюіс зібрав їх докази та свідчення, щоб добитися справедливості. Можна вважати, що долучення народу - це майбутнє журналістських розслідувань.

Я хочу розповісти вам
про нове явище в журналістиці.

Дехто називає це
"громадянською журналістикою",

інші — "журналістикою співробітництва".

Та для таких журналістів як я,
це означає прийняти факт,

що ми не можемо знати все на світі,

і натомість маємо дозволити
іншим людям

бути нашими очима й вухами
за допомогою технологій.

Таким людям, як ви, та іншим

членам громадськості варто не просто
бути пасивними споживачами новин,

але й стати їх співавторами.

Гадаю, що це може розширити наші
можливості,

дозволити простим людям притягнути
до відповідальності великі організації.

Спробую пояснити це на прикладі
матеріалів двох судових справ,

двох розслідуваних мною історій.

Обидві включають суперечливі
випадки людських смертей.

В обох випадках
офіційні версії влади

вводили в оману.

Ми показали альтернативну точку зору

завдяки новій технології
й соціальним мережам, а саме Твітеру.

Під "ми" я маю на увазі
громадянську журналістику.

Розглянемо першу справу:

це Ієн Томлінсон,
чоловік на першому плані.

Він був продавцем газет із Лондона,
а 1 квітня 2009 року помер

під час протестів G20.

Він не був серед протестувальників,

він просто намагався потрапити
з роботи додому,

протискаючись поміж демонстрантів.

Але він не потрапив додому.

Він зіткнувся з чоловіком
позаду,

погляньте, чоловік прикрив
обличчя балаклавою.

Хоч він і не показав
номера свого значка,

я можу сказати, що це
констебль Саймон Харвуд —

офіцер поліції cтоличного підрозділу
поліції Лондона.

Точніше він належав до елітної
територіальної групи підтримки.

Невдовзі після того,
як було зроблене це фото,

Харвуд вдарив Томлінсона кийком
і штовхнув його на землю —

через кілька хвилин Томлінсон помер.

Але це не та історія, яку хотіла
розповіcти поліція.

Спочатку в офіційних заявах
та на неофіційних брифінгах

стверджували, що Ієн Томлінсон помер

внаслідок природних причин.

Казали, що він не контактував з поліцією,
на тілі не було слідів.

І натомість, коли поліція намагалась
реанімувати його,

поліцейським медикам завадили
учасники протесту,

які кидали снаряди (мабуть, пляшки)
в поліцію.

В результаті з'явилися ось такі історії.

Я показую вам цей слайд,

бо це саме та газета, яку Ієн Томлінсон

продавав 20 років свого життя.

Якщо якісь ЗМІ й були зобов'язані

правильно висвітлювати події,

то це газета "Evening Standard".

Але їх журналісти разом зі всіма іншими,

включно із медіа, де я працював,

були введені в оману
офіційною версією подій, поданою поліцією.

Але, як бачите, в цій статті

пляшки, які нібито
кинули в поліцію,

перетворилися на цеглини.

Нам це здалося підозрілим
і ми захотіли це перевірити,

чи не було ще чогось.

Потрібно було знайти протестантів
з цього фото.

Але як завжди, коли ми
почали розслідування — вони щезли.

То ж як знайти свідків?

Саме тут стає дійсно цікаво.

Ми звернулися до Інтернету.

Це Твітер; ви точно чули про такий.

По суті, коли я почав розслідування
цієї справи,

я нічого про нього не знав;
я зареєструвався за два дні до цього.

Я побачив, що Твітер,
по суті, це сайт мікроблогів.

Я міг там надсилати короткі листи,
довжиною 140 знаків.

Крім того, він має
дивовижну пошукову систему.

А ще це був соціальний майданчик,

де збиралися люди
зі спільними інтересами.

У даному випадку,
незалежно від журналістів,

люди самі запитували,

що сталося з Ієном Томлінсоном
в останні 30 хвилин його життя.

Ось такі люди, як ці два хлопці.

Вони підійшли допомогти Ієну Томлінсону,
коли той упав.

Вони викликали швидку.

Вони не помітили ніяких пляшок,
не побачили ніяких цеглин.

Тому їх занепокоїло, що історії

не відповідали в точності
версії поліції.

Знову ж таки, через соціальні мережі
ми почали встановлювати

контакти з людьми, маючи на руках
фото та свідчення.

Тут не видно нападу на Ієна Томлінсона,

та видно, що він, схоже, потрапив у біду.

Він був п'яним? Він упав?

Чи це якось пов'язано
з поліцейськими поруч з ним?

Тут він говорить з ними.

Для нас цього було достатньо,
щоб продовжувати розслідування.

В результаті ці історії випливли самі.

Що дивовижно, це те, як в Інтернеті

інформація, яку викладають люди,
є загальнодоступною,

як нам відомо.

Вона не надходить лише
до громадянських журналістів

чи людей, які викладають

повідомлення у Фейсбуці чи Твітері.

Вона надходить до самих журналістів,
таких як я.

Поки новини знаходяться
на безкоштовній стрічці,

то вони доступні всім.

Подібні історії, що піддавали сумніву
офіційну версію подій,

що були скептичними,

дозволили людям

зрозуміти, що в нас самих
виникли запитання.

Вони були онлайн магнітами.

Люди з матеріалами, що могли
нам допомогти,

немов притягувались до нас
гравітаційною силою.

За шість днів ми змогли віднайти
близько 20 свідків.

Ми відтворили сюжет тут, на карті.

Ось місце смерті Ієна Томлінсона,

лондонський Банк Англії.

Це свідки,
ми розмістили їх на мапі:

якщо натиснути
на ці маленькі точки,

то можна почути, що вони говорять,

побачити їх зображення на фото

і деколи навіть їх відеозображення.

Та все ще на цьому етапі,

маючи розповіді свідків,
які бачили, як поліція

напала на Томлінсона перед його смертю,

поліція все ще відмовлялася це визнати.

Не проводилося жодного
офіційного розслідування його смерті.

А потім щось змінилося. Я отримав
електронний лист

від менеджера інвестиційного фонду
із Нью-Йорка.

У день смерті Ієна Томлінсона

він був у Лондоні у справах

і записав це все на свою камеру.

(Відео) Оповідач:
Це натовп на протестах під час G20

1 квітня, близько 7:20 вечора.

Вони були в Корнхілі,
поблизу Банку Англії.

Цей матеріал фільму стане основою

поліцейського розслідування
смерті цього чоловіка.

Ієн Томлінсон проходить через цей район,
намагаючись дістатися

з роботи додому.

(Люди кричать)

Ми уповільнили кадри, щоб показати,

скільки серйозних питань
виникає до поведінки поліції.

Ієн Томлінсон стояв спиною
до співробітників поліції

з відділу боротьби із заворушеннями
та кінологів.

Він відходив від них.
Його руки були в кишенях.

Ось поліцейський наближається,

щоб вдарити Томлінсона кийком по нозі,

накидається на нього ззаду.
Томлінсон простягається вперед і падає.

(Люди кричать)

Пол Льюіс:
- Так, це шокує.

Це відео не дуже добре відтворювалося,

та я пам'ятаю, коли вперше
переглянув його,

то зв'язався з цим менеджером фонду

інвестицій із Нью-Йорка
і став одержимим цією історією.

Я говорив з багатьма людьми, які казали,
що бачили, як це сталося,

а хлопець на іншому кінці лінії

сказав: "Дивись, ось відео цього".

Я не хотів йому вірити,
поки сам його не побачив.

Була друга година ночі,

коло мене був IT-спеціаліст —
відео не завантажувалося.

Врешті воно завантажилось
і я натиснув на нього.

Тоді я усвідомив: воно дійсно
вкрай важливе.

За 15 годин ми розміщуємо
його на сайті.

Перше, що зробила поліція — це прийшла
в наш офіс...

старші офіцери прийшли в наш офіс

і попросили прибрати відео.

Ми не погодились.

Усе одно було надто пізно,

бо відео вже обійшло весь світ.

Поліцейський із фільму
через два дні

постане перед судом
присяжних Лондона,

вони вирішать, чи був
Ієн Томлінсон незаконно вбитий.

Отже, це перша справа.
Я сказав, що їх дві.

У другій справі фігурує ось цей чоловік.

Як і Ієн Томлінсон, він був батьком,
жив у Лондоні.

Однак він був політичним
біженцем з Анголи.

Шість місяців тому британський уряд
вирішив

повернути його до Анголи;

йому не вдалося знайти притулок.

Йому замовили місце на літаку
на рейсі з Хітроу.

Офіційна версія подій,

офіційне пояснення смерті Джиммі Мубенга

зводилось до того, що він просто захворів.
Йому стало недобре в літаку,

літак повернувся в Хітроу,

його доставили в лікарню
й оголосили мертвим.

А ось що насправді трапилось

із Джиммі Мубенга, та історія, яку ми
змогли розповісти -

я і мій колега Метью Тейлор -
була насправді такою:

три охоронці намагалися втримати його
на сидінні;

коли він чинив спротив депортації,
вони утримували його на сидінні.

Сидіння було у небезпечному
положенні.

Воно робить арештованих тихими,
а він дуже шумів.

Але воно також може спричиняти
позиційну асфіксію —

форму задухи.

Уявіть собі: були інші пасажири на борту,

вони чули, як він казав:

"Я не можу дихати! Я не можу дихати!
вони вбивають мене!"

А потім він перестав дихати.

То як ми знайшли цих пасажирів?
У випадку Ієна Томлінсона

свідки перебували в Лондоні.

А ці пасажири
повернулися до Анголи.

Як ми збиралися знайти їх?

Знову ж таки, ми звернулися до Інтернету.

Історії були нашими онлайн магнітами.

Тон певних історій не сподобався б

професорам журналістики,
бо вони були скептичні;

вони зачіпали досить спекулятивні питання,

можливо, такі, які не варто
запитувати журналісту.

Але ми мусили робити це
й використовувати Твітер.

Ось я кажу, що анголець вмирає
під час польоту.

Ця історія може бути важливою
через рівень спекуляції.

Наступний твіт: "Будь ласка, RT".

Це означає: "Будь ласка, зробіть ретвіт",
передайте це по ланцюжку.

Що дивовижного в Твітері —

так це спосіб передачі інформації,

відмінний від усього, що ми бачили раніше.

Ми, насправді, не розуміємо його,

але якщо ми вже поширили якусь інформацію,

то вона розлітається, мов вітер.

Ми не можемо передбачити, куди її занесе.

На диво, твіти мають

здатність потрапляти
в потрібне місце.

У даному випадку,
до цього чоловіка.

Він сказав: "Я теж був на BA77
(це номер рейсу),

цей чоловік благав про допомогу,

я зараз відчуваю себе винним,
що нічого не зробив".

Це був Майкл.

Він послав твіт з ангольського
нафтового родовища.

Я був у офісі в Лондоні.

Його турбувало те,
що трапилося під час рейсу.

Він пішов по ноутбук,
він ввів номер рейсу.

Наштовхнувся на наш твіт,
наші історії.

Він зрозумів, що ми маємо намір
розповісти іншу версію подій;

ми були скептичними.

Він зв'язався зі мною.

Ось що сказав Майкл:

(Аудіо) Майкл: Я впевнений,

що то була задуха.
Останнє, що ми чули

від того чоловіка,
це те, що він не може дихати.

Там було троє охоронців, кожен вагою десь
понад 100 кілограмів,

вони насунулися на нього,
не давали піднятися — як я бачив,

з-під сидіння.

Я бачив, що троє чоловіків пробували
затягнути його під сидіння.

Я міг бачити тільки

його голову над сидіннями, він відчайдушно
кричав: "Допоможіть мені".

Він просто повторював: "Допоможіть мені!"

А потім зник під сидіннями.

Звідти можна було бачити трьох охоронців,
що сиділи на ньому.

До кінця життя десь у підсвідомості
мене турбуватиме:

- Чи не міг я щось зробити?

Тепер це турбуватиме мене щоразу,

коли лягатиму спати.

От лихо; я не втрутився,
бо боявся,

що мене знімуть з рейсу і я втрачу роботу.

Якщо треба троє чоловіків,

щоб втримати одного,
посадити його на літак,

де є й інші пасажири, —
то це ненормально.

Хіба ні?

Якщо людина померла -

це ненормально.

ПЛ: Отже, це була його

інтерпретація того,
що сталося на літаку.

Майкл був лише одним із п'яти свідків,
яких ми змогли

виявити, більшість, як я вже казав,
через Інтернет, соціальні мережі.

Ми позначили їх місця в літаку,
щоб ви могли бачити,

де вони сиділи.

І я хочу сказати на цій сцені,

що дуже важливо, аби журналісти,

які використовують соціальні мережі,

громадянську журналістику,

добре перевіряли факти.

Перевірка достовірності інформації

абсолютно необхідна.

У випадку з Ієном Томлінсоном
я змусив свідків

повернутися до місця його загибелі,
фізично провести мене

і розказати,
що саме вони бачили.

Це було абсолютно необхідно.

У випадку з Мубенга ми не могли
цього зробити,

але вони змогли надіслати

нам свої посадкові талони.

Ми змогли їх допитати
і зіставити їх свідчення

із розказаним іншими пасажирами.

Небезпека для нас, журналістів,
полягає в тому,

що ми можемо стати жертвами містифікацій

або навмисної дезінформації,
якою насичені публічні домени.

Тому нам варто бути обережними.

Але ніхто не може заперечити
силу громадянської журналістики.

Коли два роки тому в Гудзон
падає літак,

світ дізнається
про це завдяки чоловікові,

що був поблизу на паромі,
він витягає свій айфон і фотографує літак

та розсилає його зображення
по всьому світу, —

ось як більшість людей дізналися

в перші хвилини й години

про літак у річці Гудзон.

А зараз згадайте дві найважливіші
новини року.

Землетрус у Японії та цунамі.
Згадайте зображення, які ви бачили

на телевізійних екранах.

Це були човни, викинуті за п'ять миль
від берега.

Будинки, що хиталися, ніби в морі.

Вода, що піднімала вітальні кімнати,
хитала супермаркети —

це були знімки,

зроблені громадянськими журналістами
й поширені в Інтернеті.

Інша важлива історія року —
політична криза,

політичний землетрус
на Близькому Сході.

Не має значення, чи це Єгипет,
чи Лівія, чи Сирія, чи Ємен.

Окремі люди змогли протистояти
репресивним обмеженням

цих режимів,

роблячи записи свого оточення

й розповідаючи

історії в Інтернеті.

Важко перевірити,
але потенційно —

це високий рівень відповідальності.

Це знімок (я міг би показати будь-який;
в YouTube їх повно)...

Це знімок беззбройного протестанта
в Бахрейні.

Його вбили правоохоронці.

Не має значення,
де з кимось погано обходяться

чи навіть можуть убити:
чи в Бахрейні, чи Лондоні.

Але громадянська журналістика
й технології установили

новий рівень відповідальності

в нашому світі,

і я вважаю, що це добре.

Отже зробимо висновок для теми конференції
"Чому ні?" -

думаю, для журналістів це досить просто.

Я маю на увазі, чому ж не використовувати
цю технологію,

яка значно розширює
межі можливого,

прийняти, що багато речей,
які відбуваються

в нашому світі — записуються,
і ми можемо

отримати цю інформацію
із соціальних медіа.

Це нове для журналістики.

Я не думаю, що показані

вам історії ми могли б

розслідувати 10 чи навіть 5 років тому.

Маю підстави сказати,
що про ці дві смерті —

смерть Ієна Томлінсона й Джиммі Мубенга —

ми досі нічого б не знали,
не знали, як дійсно все трапилося.

І "Чому ні?" для таких людей, як ви?

Якщо ви зіткнулись із чимось,
на вашу думку,

проблематичним, що хвилює, тривожить вас:

несправедливістю, чимось неправильним,
то чому б не засвідчити це,

не записати й не поділитися?

Процес свідчення, запису й поширення
і є журналістикою.

І ми всі можемо це робити. Дякую.