Лист до всіх загублених у цій ері.

Літо 2017-го: серед популітсських повстань, протилежних обурень та страху, письменник Ананд Гірідхарадас не виголошує промову, а читає лист. Він від тих, хто виграв у цій ері змін, до тих, хто загубився чи почуває себе таким. Це зізнання в ігноруванні болю, доки він стане люттю. Від дорікає ідеалістичній, та все ж віддаленій еліті за її зачинений на всі замки, економний, повітряний, корисливий футуризм -- за те, що іноді більше хвилюються, щоб відправити людей на Марс, ніж допомогти їм тут на Землі. Він відкидає всі обмежувальні догми, за які ми хапаємось, і замість цього закликає нас "наважитись виконати мрії одне одного."

29 липня, 2016.

Мій дорогий земляче:

Я пишу тобі сьогодні,

тому, хто загубився в цій ері.

В цей момент нашого спільного життя,

коли наш світ повний розривів,

озлобленості

і страху,

я адресую цей лист

просто тобі,

навіть, якщо ми обидва знаємо,

що за тобою стоїть не один "ти",

і за мною ховається не один "я."

Я пишу тобі, бо зараз

цей тремтячий світ, в якому ми живемо,
лякає мене.

Я думаю, лякає і тебе.

Я підозрюю, що деякі

наші страхи - спільні.

Та найбільше, чого ми боїмось,
здається, це одне одного.

Ти боїшся світу, в якому я хочу жити,

а я боюсь, в свою чергу, твоїх думок.

Ти знаєш те відчуття
наближення шторму

перед тим, як він відбудеться?

Ти також зараз це відчуваєш,

земляче?

Це хвилювання і тривога

для тих, хто знає,

відчуття нагадують їм 1930-ті?

Можливо, ні,

тому що наші страхи
одного перед одним

не виникли одночасно.

Я відчуваю,
що твій страх переді мною,

перед світом, який, як я наполягаю,
є правильним для нас,

виріс за останнє покоління.

Потрібен був час, щоб твої
страхи запустили мої страхи,

не в останню чергу,
тому що раніше

я ніколи не думав, що мені
потрібно боятись тебе.

Я чув тебе,

але не слухав,

всі ці роки, коли ти говорив,
що дивовижний новий світ

для тебе не був дивовижним,

для багатьох "тебе"

по всьому індустріалізованому світу,

відкритому, гнучкому,
який припав мені до смаку,

людей та речей
та вільних технологій,

які вільно перетікають кругом,
глобально

не був для тебе звільненим.

Я ходив по твоїх містах,

і хоч я дивився, мені не вдалось
розгледіти.

Я помітив у Стівенвіллі, в Техасі,

що на міській площі переважали

адвокатські офіси, один на другому,

бо всі люди крутяться по колу
від і до в'язниці.

Я помітив пусті магазини
у Вагнері, Південній Дакоті

та зал ветеранів,

який стояв як насмішка

над громадською мрією
переносити все на своїх плечах.

Я помітив

в Ланкастері, у Вол-Марті Пенсильванії,

що занадто багато людей
в свої 20, 30 років

виглядали так, ніби їм залишилось
ще 10 років до смерті,

з плямистою, обпаленою
шкірою,

з тонким, сплутаним волоссям,

з бурими, затертими зубами

та порожнечею в очах.

Я помітив, що молоді люди,
яких я зустрів в Парижі,

у Флоренції, в Барселоні,

мали освіту, та не мали можливості
її застосувати,

живучи на стажуванні
аж до 30-ти.

Їх життя не давало їм стартувати,

через економіку,
яка створює багатство --

але не робочі місця.

Я помітив новини про ті частини
Лондону, які стають кварталами-привидами,

де супер-багатії перетворюють
чорні гроші на пусті квартири,

і ціни виганяють постійних мешканців міста
та молоді пари, які тільки починають жити,

геть із власного дому.

Я чув, що полотно твого життя

було розірване.

Ти звик розраховувати на роботу,

а зараз не можеш.

Ти звик бути в змозі забезпечувати
своїх дітей

та гарантувати, що вони виберуться

вище, ніж ти колись,

а зараз не можеш.

Ти звик відчувати гідність
у своїй роботі, але не зараз.

Для таких людей як ти
було нормальним придбати будинок,

а зараз ні.

Я не можу сказати,

що не знав про це,

та я відволікся,

створюючи майбутнє, в якому
ми можемо жити на Марсі,

навіть, якщо ми терпимо перешкоди
тут внизу, на Землі.

Я відволікся,

домагаючись безсмертя,

навіть тоді, коли більшість нас проживає
менше, ніж батьки.

Я чув про все це,
але не слухав.

Я дивився,

але не бачив.

Я читав, та не розумів.

Я звернув увагу

тільки тоді, коли ти подав голос
і став кричати,

і коли ти кричиш,
коли зміст цього

почав лякати мене.

Я слухав тільки тоді, коли ти перейшов до
розбивання континентальних союзів,

вибираючи вульгарних демагогів.

Тільки тоді твій біль став цікавим

для мене.

Я знав, що відчуття болю

стає прологом до передачі болю.

Мені цікаво,

чи був би ти менш охочий передати його,

якби я стояв з тобою,

коли ти лише відчував його.

Я запитав себе,

чому тоді я не стояв поруч із тобою.

Одна з причин - це те,
що я був заворожений

гуру змін,

став прихильником релігії нового
заради новизни

та глобалізації і відкритих кордонів,

та калейдоскопічного різноманіття.

Після того, як зміна стала
моєю єдиною вірою,

я міг бути сліпим.

Мені б не вдалось побачити
наслідки змін.

Я міг обійти увагою
важливість

коренів, традиції,
ритуали, стабільність --

та приналежність.

Чим більше ставав я впевнений

в своєму служінні змінам
та відкритості,

тим більше підштовхував тебе
до іншої сторони,

чіплятись,

застигати,

закривати,

належати.

Зараз я бачу те,
чого не помічав раніше,

що відсутність правильної шкіри
чи правильного органу -

не єдині ознаки
невигідного положення.

Існує більш тонкий,
тихіший недолік,

мати ці привілейовані риси

і при цьому відчувати, що історія
вислизає від тебе;

в той час, як минуле було більш
гостинним до таких як ти,

майбутнє буде гостиннішим

до інших;

світ стає менш знайомим,

менше твоїм, день за днем.

Я не погоджусь ні на мить,
що старі привілеї не повинні зникати.

Але вони не можуть швидко розтанути.

Тільки ти можеш навчитись жити
у новому сторіччі,

де не існує бонусів мати
правильну шкіру чи правильні органи.

І коли твій гнів стане ненавистю,

будь ласка знай, що для цього немає
місця в нашому спільному домі.

Та я визнаю, дорогий земляче,

я зробив знижку на той тягар
звикання зі втратою статусу.

Я забув,

що соціально необхідне
може бути особисто виснажливим.

Подібне трапилось

із нашою спільною економікою.

Я не можу, так само, як і не хочу

повернути годинник
до рівності та різноманіття,

та все ж мушу зрозуміти

те відчуття втрати,
яке вони наганяють,

також я відмовляюсь
і не міг би, навіть, якби хотів,

повернути назад годинника до зв'язаного
тісніше, взаємозалежного світу,

та винаходів,
які не припинять винаходити.

Та все ж я мушу зрозуміти
твої враження від цих речей.

Ти роками говорив мені,
що твої враження

не такі гарні, як передбачали
мої теорії.

Та перед тим,
як ти закінчиш скаргу

про складність життя з безладними
годинами, непостійною платнею,

зниклими можливостями,

про біль залишати своїх дітей
в цілодобовому дитячому садку,

щоб встати о третій ранку,

я скажу тобі у відповідь -- перед тим,
як ти закінчиш речення --

мою догму

того, що ти насправді спостерігав,
це було гнучкістю

та свободою.

Мова - це одна із тих речей,
які ми справді розділяємо,

та іноді я використовував
цей спільний спадок,

щоб заплутати,

відхилити

та виправдати себе;

провести ребрендинг
хорошого для мене,

як того, що буде
добрим для нас обох,

коли я розкидався термінами
як "економіка обміну"

та "руйнування",

та "глобальне ресурсозабезпечення."

Тепер я бачу, що я робив,

іноді

я купував твій біль по дешевинці,

наводив блиск

і намагався продати назад тобі,

як свободу.

Я хотів вірити,
я хотів, щоб ти повірив

що система для мене не погана,

що вона зробила моє життя
більш плавним,

і для тебе це також найкраща система.

Я прийшов до тебе

з ідеєю, що ти голосуєш
проти твоїх економічних інтересів --

голосуєш проти власних інтересів,

ніби я знаю твої інтереси.

Це просто моя догматична
економічна доповідь.

Я маю слабкість вважати,

що економічні інтереси людей -
це їх єдині інтереси,

ігноруючи такі речі
як приналежність та гордість,

і бажання послати повідомленння
тим, хто тебе ігнорує.

Тож ось ми,

в страшному та не незрозумілому
моменті

демагогії, перелому,

ксенофобії, образи
та страху.

Я хвилююсь за нас обох,
якщо ми продовжимо цю дорогу,

я не слухатиму,

ти почуватимешся непочутим,

ти кричатимеш, щоб я почув.

Я хвилююсь, коли кожного
з нас спокушають майбутнім,

у якому немає місця для іншого.

Якщо так далі піде,

якщо так буде далі,

можливо, буде кров.

Вже є натяки на цю кров

кожного дня в газетах.

Можливо, будуть облави, нальоти,

депортації, табори, розколи.

І ні, я не думаю, що перебільшую.

Ведуться розмови про війну

в місцях, де були певні,
що покінчили з нею.

Існує надія спокутування.

Але воно не буде дешевою,
пустою спокутою,

яка проявляється через балаканину
про всіх нас, присутніх там.

Це вимагатиме більшого.

Це вимагатиме прийняття факту, що ми
обидва вибирали бути присутніми тут.

Ми створюємо наших "інших."

Як батьки, сусіди, громадяни,

ми стаємо свідками та іноді ігноруємо

наше право на існування.

Ви не народились мстивими.

У мене є роль,

в тому, що незалежне від спраги,
ти прагнеш помсти

і ця жага манить мене

спланувати складнішу втечу

від нашого життя,

від шкіл, сусідства

та аеропортів і розважальних парків,

колись спільних для нас.

Потім ми стикаємось

із проблемою не цих великих
неособових сил.

Ми стикаємось із проблемою
твоїх та моїх відносин.

Ми вибираємо способи
поєднатись одне з одним,

що і привело нас сюди.

Ми вибираємо способи
ставлення одне до одного,

які звільнять нас.

Та існують речі, від яких,
можливо, потрібно позбутись,

дорогі громадяни,

починаючи з нашої заповітної
версії реальності.

Уявіть, якби ви позбулись усіх фантазій

суспільства, очищеного
від цих чи тих людей.

Уяви, якби я позбувся звички

рятувати світ за твоєю спиною,

обмірковування майбутнього,

твоєї роботи,

їжі,

твоїх шкіл,

у місцях, де ти не можеш пройти
повз охорону.

Ми зможемо зробити це,
якщо спершу визнаємо,

що нехтували одне одним.

Якщо є надія зібратись

в цю зловісну годину,

то ось вона.

Ми занадто довго

гнались за мерехтінням мрій,

за рахунок уваги до
значущих мрій одне одного,

мрій бути разом,

відкрити одне одному чудеса,

рухатись разом через історію.

Ми могли наважитись здійснити
мрії одне одного,

як те, що значить більше,
ніж неоновий блиск навкруги.

Дозвольте нам наважитись.

Щиро ваш,

співвітчизник.

(Оплески)