Справжня історія Рози Паркс — і чому нам треба боротися з міфами про чорну історію

Історію чорної раси у школах США часто викладають розпливчасто, з багатьма неточностями, залишаючи поза увагою контекст і яскраві історичні фігури. Спираючись на реальну історію Рози Паркс, професор Девід Ікард показує, що, коли ми пом'якшуємо та намагаємося зробити більш прийнятною расову дійсність, це шкодить всім нам. Також він наголошує на тому, яку могутність та важливість несе в собі історична правда.

Я гордий батько двох прекрасних дітей:

Елайджі, якому 15, і Октавії, 12.

Коли Елайджі був у четвертому класі,

він підійшов до мене,

повернувшись зі школи,
переповнений враженнями про те,

що він дізнався у цей день
про афроамериканську історію.

До речі, я афроамериканець
і професор культурології,

тобто, як ви розумієте,

афроамериканська культура
в моєму домі сприймається серйозно.

І я був дуже гордий, що мого сина
вразило те, що він вивчив

цього дня у школі.

Я спитав: «Що ти дізнався?»

Він відповів: «Я дізнався про Розу Паркс».

Я запитав: «Добре, і що ж ти дізнався
про Розу Паркс?»

Він сказав: «Нам розповіли, що Роза Паркс
була такою собі тендітною, старою жінкою,

яка у 1950-х роках

жила в Монтгомері, штат Алабама.

І вона сіла в автобус,

у неї боліли ноги,

і коли водій сказав їй
звільнити місце білому чоловіку,

вона відмовилася, бо в неї боліли ноги

і був важкий день.

І вона втомилася від гноблення,

і не звільнила свого місця.

Ще вона була за Мартіна Лютера Кінга

і вірила в ненасильство».

Тут, я думаю, він побачив моє обличчя

і зрозумів, що я був, м'яко кажучи,
не дуже вражений

його

... хм...

уроком історії.

Так що він зупинився, і такий:
«Тату, що не так? Я щось сказав не так?»

Я кажу: «Синку, ти все переказав, як слід,

але, я думаю, твоя вчителька
все взагалі зрозуміла не так».

(Сміх)

Він запитав: «Що ти маєш на увазі?»

Я сказав: «Роза Паркс не була втомлена.

Вона не була старою.

І у неї, вочевидь, не боліли ноги».

Він запитав: «Що?»

Я відповів: «Так!

Розі Паркс було лише 42 роки».

Ви шоковані, так?
Вперше чуєте про це.

«Розі Паркс було лише 42 роки,

того дня вона працювала
лише шість годин, вона була швачкою,

і з її ногами все було нормально.

(Сміх)

Єдина річ, від якої вона втомилася –
нерівність.

Вона втомилася від нерівності.

Вона втомилася від гноблення».

І мій син запитав:

«Але чому ж тоді вчителька
розповіла мені все це?

Мене це бентежить».

Бо він любив свою вчительку,
вона була хорошою вчителькою,

молоденькою, біля 20 років, білою,

дуже розумною, вимогливою,
вона і мені подобалася.

Проте він був збентежений.
«Чому вона так сказала?» – питав він.

Він просив: «Тату, розкажи мені більше.
Розкажи мені про Розу Паркс».

І я відповів: «Синку, я зроблю краще».

Він: «Що ж?»

Я сказав: "Я куплю її автобіографію,

і ти матимеш нагоду
прочитати її самостійно».

(Сміх)

Як ви можете уявити,

Елайджі був не в захваті
від цього нового домашнього завдання,

яке щойно отримав від батька,
але сприйняв це гідно.

Він повернувся, коли прочитав книгу,

і був у захваті від того,
про що дізнався.

Він сказав: «Тату, Роза Паркс не просто
не переймалася ненасильством,

але дідусь Рози Паркс,
який, в основному, її виховував, і був

досить світлошкірим, щоб зійти за білого,

звичайно гуляв по місту
з пістолетом в кобурі,

і люди знали, що як хтось зачепить
дітей або онуків містера Паркса,

він отримає кулю у свій,
так би мовити, низ».

(Сміх)

Так?

Він був не з тих, кого можна чіпати.

Син сказав: «Я також дізнався, що Роза
Паркс вийшла за чоловіка з Реймонда,

який був дуже схожий на її дідуся».

Він був організатором.

ВІн був борцем за громадянські права.

Він організовував різні заходи,

й інколи вони проходили
в домі Рози Паркс.

І одного разу Роза Паркс помітила,

що на столі лежить купа зброї,

бо вони чекали,
що хтось увірветься у двері,

чекали будь-чого,
що може статися в будь-який момент,

і Роза Паркс каже: «Там було
стільки зброї на столі,

що я навіть забула
запропонувати їм каву чи обід».

Ось ким була Роза Паркс.

І насправді, Роза Паркс,
коли сиділа в автобусі того дня,

чекаючи прибуття поліцейських

і не знаючи, що буде з нею,

вона не думала про Мартіна Лютера Кінга,

вона його ледве знала.

Вона не думала про ненасильство Ганді.

Вона думала про свого дідуся,

озброєного, впевненого в собі дідуся.

Ось про що думала Роза Паркс.

Мій син був зачарований Розою Паркс,

і я відчував гордість,
бачачи його захоплення.

Але проблема залишалася.

Я все ще мав піти до школи

і порозмовляти з вчителькою сина,

бо я не хотів, щоб вона
продовжувала розповідати дітям

ту сповнену брехні історію.

Я дуже переймався цим,

по-перше, бо розумів,
як афроамериканець,

що коли ти кажеш білим про расизм

або про інше расове питання,

це завжди викликає проблеми.

Це те, що біла соціолог Робін Д'Анджело
називає «вразливістю білих».

Вона стверджує, що, насправді,

оскільки білі практично не замислюються

про свої привілеї білих,

то кожного разу, коли перед ними
постає хоч крихітна проблема такого роду,

вони починають кричати,

злитися

або втікати.

(Сміх)

А я відчув все це на собі.

Тобто, коли я роздумував,
як буду сперечатися з вчителькою,

я чекав неприємної розмови,

але, вважав, що це неминуче зло

для чорного батька, який намагається
виховати свідому чорну дитину.

Я покликав Елайджі і сказав,

«Елайджі, я збираюся
зустрітися з твоєю вчителькою

і спробувати переконати,

і з директором, мабуть.

Що ти думаєш?»

І Елайджі сказав:

«Тату, в мене є краща ідея».

І я запитав: «Що ж в тебе за ідея?»

Він сказав: «Нам дали завдання
підготувати публічний виступ,

і я можу використати
свій публічний виступ,

щоб розвінчати міфи про Розу Паркс».

І я такий:

«О, це гарна ідея».

Так що Елайджі пішов до школи,

зробив презентацію,

потім повернувся додому,

і я бачив, що все пройшло дуже добре.

Я запитав: «Як пройшло, синку?»

Він каже: «О, пізніше в цей день

вчителька відвела мене в сторону

і вибачилася за те,
що ввела мене в оману».

А наступного дня
сталося чудове продовження.

Вона провела новий урок про Розу Паркс,

розказавши те, що було упущене,
і виправивши свої помилки.

І я дуже, дуже пишався своїм сином.

Але згодом я замислився.

І розізлився.

Справді розізлився.

Чому? Чому я розізлився?

Бо мій дев'ятирічний син
мав вчити свою вчительку

його історії,

вчити свою вчительку поваги до нього.

Йому лише дев'ять.

Він має думати про баскетбол, футбол,

чи останню кіношку.

Він не повинен брати на себе завдання

навчати свою вчительку

і своїх однокласників

своєї справжньої історії.

Це тягар, який несу я.

Це тягар, який несли мої батьки,

і несли покоління до них.

І тепер я бачу, що мій син
теж взяв на себе цей тягар.

Розумієте, саме тому Роза Паркс
написала свою автобіографію.

Бо протягом її життя,

як ви можете уявити,

ви робите ці дивні речі,

ви живі зараз і говорите
про свою громадянську позицію,

і тут звідкись береться ця історія,

коли хтось каже світові,

що ви були старенькі і у вас боліли ноги

і ви стали активістом випадково,

а не були активістом
майже двадцять років,

і що той бойкот не планувався місяцями,

і ви не були навіть першою,
або другою чи третьою жінкою,

заарештованою за це.

Ви стали активістом випадково,
незважаючи на все попереднє життя.

Тому вона написала автобіографію,
щоб виправити це,

тому що вона хотіла нагадати людям,

як це було,

на що це було схоже

в 50-х роках,

бути чорним в Америці

і боротися за свої права.

Протягом року, трохи більше року,
поки тривав бойкот,

сталося більше чотирьох
терактів у церквах,

будинок Мартіна Лютера Кінга
підривали двічі.

У Бірмінгемі підривали
домівки інших борців за права.

Роза Паркс зі своїм чоловіком
спали з зарядженою зброєю,

бо вони постійно відчували
смертельну загрозу.

Насправді, мати Рози Паркс жила з ними

й інколи чатувала на телефоні годинами,

так що ніхто не міг подзвонити
зі смертельними погрозами,

бо таке було постійно, безперервно.

Насправді, там було стільки нервів,

там було стільки тиску, стільки терору,

що Роза Паркс і її чоловік
втратили роботу

і не могли знайти іншу,

тож нарешті їм довелося покинути дім
і переїхати з Півдня.

Така реальність громадянських прав,

яку Роза Паркс хотіла донести
до людей, щоб вони зрозуміли.

Ви скажете: «Девіде, але до чого тут я?

Я порядна людина,

в мене немає рабів.

Я не намагаюсь обілити історію,

я нормальний чувак, я хороша людина».

Я скажу вам, до чого тут ви,

і скажу вам це,
розказавши одну історію

про мого професора, білого професора,
я з ним познайомився,

навчаючись у аспірантурі,
він був блискучою особистістю.

Ми звали його Фредом.

Фред писав історію
боротьби за громадянські права,

і окремо описав у ній випадок,

що трапився з ним у Північній Кароліні,

коли той білий хлопець застрелив чорного
холоднокровно, на публіці,

і його ніхто не засудив.

Це була величезна книга,

і професор покликав пару
своїх друзів та колег,

а також мене, щоб прочитати текст
перед остаточною подачею до друку.

Я був приємно вражений запрошенням,

бо я був тоді лише аспірантом.

Я почував себе трохи, ну так,
типу «Ок, круто»,

я сидів поміж інтелектуалами

і читав чорновий варіант книги.

І в книзі зустрівся такий момент,

який здався мені
відверто проблематичним,

і я сказав:

«Фреде, - бо ми сиділи навколо,
обговорюючи його проект, -

я сказав: «Фреде, тут щось дуже не так
з цим епізодом, про який ти говориш,

про твою покоївку, в книзі».

Я побачив, що Фреда це трохи,
як то кажуть, напружило,

він запитав: «Ти про що?
Це крута історія.

Все було так, як я розповідаю».

Я сказав: «Мммм, давай я запропоную
свою версію?»

Про що та історія?

Це був 1968 рік.

Мартіна Лютера Кінга щойно вбили.

І та покоївка, «домробітниця»,
назвімо її Мейбл,

була на кухні.

Маленькому Фреду було вісім.

Малий Фред увійшов до кухні,

а Мейбл, яку він завжди бачив щасливою,
усміхненою, готовою допомогти,

зігнулася над раковиною

і плакала,

ридала

невтішно.

Малий Фред підійшов до неї і спитав:
«Мейбл, що трапилось?»

Мейбл сказала:

«Вони вбили його! Вбили нашого лідера,
вони вбили Мартіна Лютера Кінга.

Він мертвий! Вони чудовиська!»

А малий Фред сказав:

«Все буде добре, Мейбл, все буде добре».

Вона глянула на нього і відповіла:
«Ні, не буде все добре,

ти що, не чув, що я сказала?

Мартіна Лютера Кінга вбито».

А Фред,

син проповідника,

подивився на Мейбл і сказав:

«Але, Мейбл, хіба Ісус
не вмер на хресті за наші гріхи?

Хіба це не вийшло на добре?

Може, і тут все буде добре.

Може, смерть Мартіна Лютера Кінга
теж піде на користь».

І, як далі розповідає Фред,

він сказав, що Мейбл
приклала долоню до рота,

підвелася і обійняла маленького Фреда,

а потім взяла відерце з льодом

і дістала звідти пару Пепсі,

дала йому Пепсі

і відіслала його гратися
з братами і сестрами.

І він каже:

«Тобто, навіть у найтяжчі моменти
расової боротьби

люди завжди можуть дійти згоди,
здолавши расові бар'єри,

і примиритися між собою

в дусі любові та єдності».

Я сказав: «Фред, це якесь фуфло».

(Сміх)

(Оплески)

Фред, такий:

«Я не розумію тебе, Девіде.
Все так і було».

Я сказав:
«Фреде, дозволь щось запитати.

Ти жив у Північній Кароліні в 1968 році,

якби Мейбл була у своїй спільноті,
тобі було вісім років —

то як, ти думаєш, восьмирічні
афроамериканські діти

називали б її?

Думаєш, вони називали б її на ім'я?

Ні, вони звали б її «Міс Мейбл»,

або називали б «Міс Джонсон»,
чи «тітка Джонсон».

Вони ніколи б не наважилися
назвати її просто на ім'я,

тому що це було б верхом неповаги.

Але ти, ти звав її на ім'я

кожен день, коли вона працювала,

і ніколи про це не задумувався».

Я сказав: «Дозволь ще запитати,
чи була Мейбл одружена?

Чи були в неї діти?

До якої церкви вона ходила?

Що вона любила на десерт?»

Фред не міг відповісти
на жодне з цих запитань.

Я сказав: «Фред, ця історія не про Мейбл.

Ця історія про тебе».

Я сказав: «Ти тішишся цією історією,

але ця історія не про Мейбл.

Правда в тому,

що насправді це, мабуть, було так:
Мейбл плакала,

і це було щось незвичне,

тобто, вона була беззахисною.

І ти увійшов до кухні,

спіймав її на слабкості,
коли вона була беззахисною.

Глянь, ти думав про себе
як одного з її дітей,

і не зрозумів, що ти,
насправді, був сином її господаря.

Вона жалілася тобі.

Але потім опанувала себе,

зрозумівши: «Якщо я буду жалітися йому,

він розкаже це батькові або матері,

і я можу втратити роботу».

Так що вона заспокоїла себе, вгамувалася,

їй самій потрібна була розрада,
проте вона стала утішати тебе

і відіслала тебе йти, куди йшов,

можливо, щоб горювати далі у спокої».

Фред був у шоці.

Він усвідомив, що насправді
все зрозумів не так.

Дивіться, це те саме,
що вони зробили з Розою Паркс.

Тому що набагато простіше сприйняти
стареньку бабусю з хворими ногами,

яка не встала не тому,
що хотіла боротися з нерівністю,

але тому, що в неї боліли ноги і спина,

і вона працювала весь день.

Так, старі бабусі, вони не страшні,

але молоді радикальні чорні жінки,

які нікому не дадуть спуску,

вони дуже страшні,

ті, хто бореться з владою

і здатні померти за це —

вони не ті люди,

які для нас комфортні.

Може, ви скажете:

«До чого тут я, Девіде?

Я не знаю, що робити».

Я би хотів сказати вам,

що були часи, коли,

якщо ви єврей — ви не білий,

якщо ви італієць — ви не білий,

якщо ви ірландець — ви не білий

для цієї країни.

Пройшов час, перш ніж ірландці,
євреї та італійці стали білими.

Так?

Були часи, коли вас вважали чужими,

ви були людьми другого сорту.

Тоні Моррісон казала:

«Якщо для того, щоб ви були високими,
я мушу стояти на колінах,

то у вас серйозна проблема».

Вона каже: «Біла Америка
має дуже серйозні проблеми».

Чесно кажучи, я не знаю, чи покращаться
відносини між расами в Америці.

Але знаю, що якщо вони покращаться,

нам доведеться взяти на себе
вирішення цих проблем.

Майбутнє моїх дітей залежить від цього.

Майбутнє дітей моїх дітей
залежить від цього.

І, визнаєте ви це чи ні,

майбутнє ваших дітей і дітей ваших дітей

також залежить від цього.

Дякую.

(Оплески)