Як ізоляція сприяє виникненню опіоїдної залежності

Що спільного між синдромом Туретта, героїновою залежністю та залежністю від соціальних мереж? Вони сходяться в зоні мозку, яка називається стріатумом, каже нейробіолог Рейчел Вурцман. І це критично важливе відкриття може змінити наше розуміння опіоїдної кризи. Ділячись результатами своїх досліджень, Вурцман показує, як соціальна ізоляція сприяє частим рецидивам та передозуванню, і описує, як людські взаємини, наповнені змістом, можуть стати могутнім джерелом одужання.

Що значить бути нормальним?

А що значить бути хворим?

Я ставлю собі це питання відтоді,
як мені виповнилося сім років

і в мене діагностували синдром Туретта.

Синдром Туретта - це неврологічний розлад,

якому притаманні стереотипні рухи,
які я роблю проти моєї волі,- тики.

Тики є технічно мимовільними,

в тому розумінні, що вони відбуваються
поза моєю свідомою увагою

чи моїм наміром.

Але те, як я відчуваю тики,
це досить смішно.

Вони здаються скоріше напівдобровільними,
ніж недобровільними,

оскільки я все одно відчуваю,
що це я рухаю плечем,

а не якась стороння сила.

Крім того, я маю це неприємне відчуття,
воно називається попереджувальний позив,

перед самими тиками,

і особливо,
коли я намагаюся придушити їх.

Тепер, я думаю, більшість з вас розуміє,
про що я говорю,

проте, якщо у вас немає Туретта,
ви, мабуть, думаєте, що це не про вас.

Але це не так.

Проведемо невеличкий експеримент
і побачимо, чи я можу дати вам

відчути, на що схожий мій власний досвід.

Так, готові?

Не моргайте.

Ні, справді, не моргайте.

І, за винятком сухих очей,
що ви відчуваєте?

Фантомний тиск?

Повіки тремтять?

Дискомфорт?

Ви затримуєте дихання?

(Сміх)

Отож.

(Сміх)

Це приблизно те, на що схожі мої тики.

Так, тики та моргання, з точки зору
неврології, не одне й те ж,

проте річ у тім, що вам не обов'язково
мати синдром Туретта,

щоб відчути спільний зі мною досвід
моїх попереджувальних позивів,

оскільки ваш мозок може дати вам такі самі
досвід та відчуття.

Давайте тепер поговоримо не про те,
що означає бути нормальним або хворим,

а про те, що більшість з нас одночасно
є і нормальними, і хворими.

Тому що, в підсумку, ми всі люди,

і наш мозок забезпечує нам
певний спектр досвіду.

І будь-що в цьому спектрі
людського досвіду,

зрештою, продукується системами мозку,

які створюють спектр різних станів.

Тобто, що значить бути нормальним

і що значить бути хворим,

враховуючи, що хвороба є крайнім проявом
спектру нормальності?

І як дослідниця, що вивчає шляхи,
якими мозок людини

будує та перебудовує зв'язки,

і як особа з синдромом Туретта
та іншими пов'язаними діагнозами,

я довгий час захоплювалася
збоями в саморегуляції

імпульсивного та компульсивного
поведінкових спектрів.

Оскільки так багато з досвіду
мого власного тіла

і моєї поведінки

належало до цих проявів.

Так що свій інтерес до опіоїдної кризи

я усвідомила значно пізніше.

Де саме на спектрі недобровільної
поведінки ми розмістимо

такі речі, як зловживання опіоїдними
анальгетиками або героїном?

На сьогодні ми знаємо, що опіоїдна криза
та епідемія поза нашим контролем.

91 людина в нашій країні за день
помирає від передозування.

І в період між 2002 та 2015 роками

кількість смертей від героїну
зросла в шість разів.

І чомусь ті способи, якими ми лікуємо
залежність, не працюють,

принаймні не у кожного.

Справа в тому, що люди, які
страждають від залежності,

втрачають свободу волі,

коли це стосується поведінки, пов'язаної
з наркотиками, алкоголем, їжею,

іншою поведінкою, залежною
від нашої системи винагород.

Залежність - це певний стан мозку,

це медична, нейробіологічна реальність.

Але те, як ми відчуваємо
свій зв'язок з цим розладом,

а саме, як ми ставимося до концепції
аддиктивного розладу,

створює суттєву різницю в тому,
як ми лікуємо людей з залежністю.

Тобто, ми схильні вважати, що наші дії
майже цілком під нашим контролем.

Проте насправді дефолтний
стан нашого мозку

скоріше нагадує автомобіль в режимі
холостого ходу, ніж припаркований.

Дещо з того, що ми нібито обрали робити,

насправді були запрограмовано ще до того,

як відпущено гальма.

Чи жартували ви колись, що вашим мозком
керує автопілот?

А знаєте що?

Це так і було.

Розумієте?

Автопілот мозку — це структура,
яка називається стріатумом.

Стріатум фіксує емоційні та сенсорні
умови певних рухів

і знає, коли викликати дії,
що ви виконували найчастіше

в минулому за тих самих умов.

Знаєте, чому я стала нейробіологом?

Тому що я хотіла знати,
що викликає в мене тики.

(Сміх)

Дякую, дякую.

(Сміх)

Я роками мріяла сказати це
перед аудиторією.

(Оплески)

Тому в аспірантурі я вивчала
генетичні фактори,

які впливають на зв'язки у стріатумі
протягом його розвитку.

І так, це мій колишній номерний знак.

(Сміх)

І, до речі, я не рекомендую

аспірантам отримувати номерний знак
з їхньою темою дисертації,

якщо вони не готові до того,
що не матимуть результатів

наступні два роки.

(Сміх)

Нарешті я це зрозуміла.

І ось, мої експерименти показали,
як порушення зв'язків у стріатумі

викликає компульсивну поведінку.

Тобто поведінку, яка спричинена

дискомфортними імпульсами,
яким ви не можете свідомо чинити опір.

Я була в захваті, коли
у моїх мишей виникла

компульсивна поведінка,

коли вони терли мордочки
і не могли зупинитися,

навіть якщо ранили себе.

Добре, «у захваті» неправильно казати,

насправді, мені було їх дуже жаль.

Я вирішила, що в них були тики,
докази порушення зв'язків у стріатумі.

І вони вели себе компульсивно,

але в подальших тестуваннях виявилося,

що ці миші демонстрували
відразу до взаємодії

та знайомства з іншими,
незнайомими мишами.

Це було незвичайно, це було неочікувано.

Результати показали, що стріатум,

який, безумовно, впливає на розлади
компульсивного спектру,

також впливає і на людську соціальну
взаємодію, і здатність —

не взаємодіяти з людьми,
але здатність взаємодіяти взагалі.

І я занурилася глибше,

у галузь, яка називається
соціальною нейробіологією.

Це більш нова, міждисциплінарна сфера,

і в ній я знайшла дані
щодо зв'язку стріатуму

з соціальними аномаліями не лише у мишей,

але й у людей.

Як виявилося, соціальна нейрохімія
в стріатумі

пов'язана з речами, про які ви,
мабуть, вже чули.

Як окситоцин,

гормон, який викликає потяг до обіймів,
всього теплого та пухнастого.

Проте він також передає сигнали
по опіоїдних рецепторах.

Це натуральні опіоїди у вашому мозку,

що тісно пов'язані
з соціальними процесами.

Експерименти з налоксоном,
який блокує опіоїдні рецептори,

показує нам, наскільки важливими
є сигнали опіоїдних рецепторів

для соціальної взаємодії.

Коли людям дають приймати налоксон,
що входить до складу наркана,

який відвертає передозування опіоїдів,
щоб врятувати життя.

Проте якщо його дають здоровим людям,

він фактично позбавляє їх здатності
відчувати зв'язок

з людьми, яких вони знають
та які їм не байдужі.

Тобто, щось у відсутності зв'язку
з опіоїдними рецепторами

заважає нам відчувати переваги
соціальних контактів.

Тепер, щоб було цікавіше,

мені доведеться викинути
деякі наукові деталі,

але, коротко, ось до чого ми дійшли.

Ефект соціального роз'єднання
через опіоїдні рецептори,

ефект наркотичної залежності

та ефект порушення нейротрансмісії

при мимовільних рухах
та компульсивній поведінці

разом сходяться у стріатумі.

При цьому стріатум і передача
опіоїдних сигналів у ньому,

як виявилося,
тісно пов'язані з самотністю.

Якщо ми отримуємо недостатньо сигналів
від опіоїдних рецепторів,

ми можемо почувати самотність
серед небайдужих і люблячих людей.

Соціальні нейробіологи, зокрема
д-р Качіоппо з Університету Чикаго,

відкрили, що самотність
є дуже небезпечною.

І що вона викликає

цілий ряд фізичних та розумових розладів.

Можете уявити собі це так:
коли ви дуже голодні,

будь-яка їжа дуже смачна, так?

Так само, самотність створює голод мозку,

що нейрохімічним шляхом підвищує
чутливість нашої системи винагороди.

Соціальна ізоляція діє через рецептори,

через ці натуральні опіоїди і інші
соціальні нейропередавачі,

залишаючи стріатум у такому стані,

коли його реакція на речі, що сигналізують
про винагороду та задоволення,

є дуже, дуже гострою.

І в цьому стані гіперчутливості

наш мозок сигналізує
про глибоку незадоволеність.

Ми стаємо неспокійними, роздратованими
та імпульсивними.

І це дуже схоже на те, як я прошу
тримати подалі шоколад на Хеллоуін,

бо я з'їм його увесь.

Я клянусь.

І це дає нам ще одну причину,
чому соціальне роз'єднання

є таким небезпечним.

Якщо ми не здатні утворювати
соціальні зв'язки,

ми будемо настільки прагнути відновити
баланс нашої соціальної нейрохімії,

що будемо шукати
відради у чому завгодно.

А якщо цим виявиться опіоїдне
знеболювальне або героїн,

це буде справжньою ракетною атакою
для нашої системи соціальної винагороди.

Чи варто дивуватися, що люди сьогодні
стають залежними так швидко?

Соціальна ізоляція —

вибачте —

сприяє рецидивам.

Дослідження показали, що люди, які
звичайно уникають рецидивів,

схильні мати широкі, взаємні
соціальні зв'язки,

в яких вони можуть бути корисними,

де можуть допомагати.

Можливість бути корисним єднає.

Тобто —

якщо ми втрачаємо здатність
природних взаємин,

наше суспільство поступово втрачає
цю здатність природних взаємин

і виходу за межі буденного світу.

Ми звикли мати цей вихід

шляхом почуття приналежності
до наших сімей та наших спільнот.

Але в усьому світі спільноти змінюються.

Соціальна та економічна роз'єднаність
створює все більше перешкод цьому.

Не лише я звертаю увагу на те,

що ті регіони країни, які найбільш
економічно занедбані,

в яких люди відчувають спустошеність
і відсутність сенсу життя,

також є і місцями,

де суспільство найбільш
вразливе до опіоїдів.

Соціальна ізоляція діє через систему
винагороди в мозку,

стаючи буквально фізично болісною.

Можливо, саме цей біль, ця самотність,

цей занепад

і примушує багатьох з нас формувати
зв'язки з тим, чим зможемо.

З їжею.

З кишеньковою електронікою.

Та, для надто багатьох, з наркотиками,
героїном та фентанилом.

Я знаю одну людину, яку від передозування
врятував препарат Наркан,

і вона дуже злилася, що їй просто
не дали померти.

Уявіть на секунду це відчуття, цей стан
повної безнадії. Уявили?

Але стріатум також виступає
джерелом надії.

Оскільки стріатум дає нам підказки,
як привернути людей до себе.

Отже, пам'ятаймо, що стріатум
— це наш автопілот,

який керує нашими звичками,

і можна перепрошити, перепрограмувати
цей автопілот,

він є нейропластичним.

Тобто, нейропластичність -
це здатність мозку

перепрограмовувати себе,

перепрошивати себе, так
ми можемо вчитися новому.

І, мабуть, ви чули класичний вислів
про пластичність:

нейрони, які діють разом,
сплітаються разом.

Так?

Таким чином, ми повинні практикувати
поведінку, що соціально поєднує,

замість компульсивної поведінки,
коли нам самотньо,

коли все нагадує нам про наркотик.

Нам потрібно активувати нейрони
шляхом повторення певного досвіду,

щоб стріатум досяг тієї необхідної
нейропластичності,

яка дозволить йому вимкнути
програму «іди знайди героїн».

При цьому схожість соціальної
нейробіології, залежності

та розладів компульсивного спектру
у стріатумі означає,

що недостатньо просто

вчити стріатум більш здоровим
реакціям на компульсивні стимули.

Нам потрібні соціальні стимули для заміни
наркотичної компульсивної поведінки,

бо треба нейрохімічно перебалансувати
систему соціальної винагороди.

І, якщо цього не буде,

ми так і залишимося голодними.

Незалежно від того, що є нашим наркотиком,
ми маємо постійно тренуватися.

Я вірю, що вихід з опіоїдної кризи

в тому, щоб вивчати, як соціальні
та психологічно-духовні методи

можуть діяти в якості нейротехнологій
в тих сферах,

які відповідають за соціальну
і наркотичну винагороду.

Одна з можливостей в тому,
щоб створити співмірні інструменти

для того, щоб люди могли бути разом

на основі взаємного інтересу,

одужання через
психологічно-духовні практики.

Такі практики можуть включати будь-що,

від фанатів музичних груп,
що подорожують разом з ними,

до любителів паркуру, які мають спільний
досвід вразливості

та особистого росту,

або більш звичні речі, такі, як заняття
з оздоровчої йоги

або групи прихильників більш
традиційних концепцій

духовного досвіду.

Але, що б це не було,

воно має активувати

всі наші системи нейропередавачів
в стріатумі,

які відповідають за соціальні взаємини.

Соціальні медіа не дають
глибини стосунків.

Соціальні медіа не стільки заохочують
нас ділитися з іншими,

скільки порівнюють нас з іншими.

Це як різниця між поверхневою
розмовою ні про що

і щирою, близькою розмовою
та контактом віч-на-віч.

І стигми також розділяють нас.

Є багато доказів того, що саме тому
ми залишаємося хворими.

І стигма досить часто полегшує залежним
можливість знайти собі подібних.

Проте групи з відновлення, спрямовані
на утворення нових соціальних зв'язків,

без всякого сумніву, можуть включати
людей, які шукають одужання

від різних психічних розладів.

Справа в тому, що коли ми об'єднуємося
навколо розбитого,

ми об'єднуємося як людські істоти.

Ми зцілюємо себе
від компульсивного саморуйнування,

що є нашою реакцією на біль
від роз'єднання.

Якщо ми розглядаємо психоневрологічні
хвороби як феномен,

що є частиною того, що робить нас людьми,

то ми перестаємо вважати не такими, як ми,
людей, які руйнують себе.

Ми відходимо від стигми у відносинах

між лікарями, пацієнтами і особами,
які здійснюють догляд.

Ми розглядаємо питання, що значить бути
нормальним або хворим,

в контексті всього спектру станів людини.

І саме в цьому спектрі ми всі
можемо єднатися

і шукати зцілення разом з усім людством
у спільній боротьбі.

Дякую за можливість поділитися.

(Оплески)