Мустафа Акйоль: Віра проти традицій в ісламі

На зустрічі TEDxWarwick, журналіст Мустафа Акйоль розповідає про те, що деякі місцеві культурні звичаї (як-от носіння хіджабу) вважаються у народі складовою віри ісламу. Чи не є світове поняття ісламу занадто зосередженим на традиціях і недостатньо - на засадах віри?

Кілька тижнів тому,

мені трапилась можливість відвідати Саудівську Аравію.

І перше, що мені хотілось зробити, як мусульманину

- це поїхати до Мекки і відвідати храм Кааба,

найсвятіше місце ісламу.

І я зробив це; я одягнув ритуальне вбрання;

я увійшов у священну мечеть;

я помолився;

я виконав усі ритуали.

А тим часом,

окрім усієї цієї духовності,

у Каабі була одна непримітна деталь,

яка мене досить зацікавила.

Тут не було поділу за статтю.

Тобто чоловіки і жінки

молилися поруч.

Вони були поряд, здійснюючи таваф,

ходіння по колу навколо Кааби.

Вони були разом під час молитви.

І якщо вам цікаво, чому це привернуло мою увагу,

подивіться на решту Саудівської Аравії,

тому що у цій країні

існує суворий розподіл за статевою ознакою.

Тобто

чоловіки просто не можуть перебувати

у тому ж фізичному просторі що й жінка.

Я помітив це за досить кумедних обставин.

Я пішов з храму Кааби,

щоб перекусити у центрі Мекки.

Я попрямував до найближчого ресторану Бурґер Кінґ.

І коли я зайшов туди -

я помітив, що зал для чоловіків

старанно відділений від залу для жінок.

І мені довелось платити, замовляти, та їсти в залі для чоловіків.

"Це смішно," сказав я сам собі,

"Серед жінок можна перебувати у священному храмі Кааба,

але не у Бурґер Кінґу."

Цілковита іронія.

Іронія, яка, на мою думку, є доволі промовистою.

Тому що Кааба і пов'язані з ним ритуали

походять з найранішої стадії ісламу,

ще за пророка Мухаммеда.

І якщо б тоді приділяли велике значення

відокремленню чоловіків від жінок,

то пов'язані з Каабою ритуали мали би відповідний вигляд.

Проте, очевидно, в той час це питання не виникало.

Тому ці ритуали дійшли до нас у такому вигляді.

Мою думку підтверджує і те,

що відокремлення жінок

з метою розділення суспільства

не згадується в Корані -

першооснові ісламу,

божественній основі ісламу -

у яку вірять всі мусульмани, і я також.

Я вважаю, що зовсім невипадково

ви не знайдете цієї ідеї

у витоках ісламу.

Тому що багато вчених,

які вивчають історію філософії ісламу,

вчені-мусульмани чи західні дослідники,

вважають, що насправді практика

розмежування чоловіків і жінок

була введена на пізнішому етапі розвитку ісламу,

коли мусулмани перейняли

окремі звичаї і традиції Близького Сходу, які вже існували раніше.

Відокремлення жінок було насправді

візантійським і перським звичаєм,

а мусульмани перейняли його

і зробили частиною своєї релігії.

Насправді це лише один приклад

масштабного явища,

яке ми сьогодні називаємо ісламським законом і, зокрема, ісламською культурою -

а насправді існує багато ісламських культур;

культура Саудівської Аравії значно відрізняється

від культури Стамбулу чи Туреччини, звідки я родом.

Та все ж,

мусульманська культура

має основу, божественне послання,

яке дало початок релігії,

але потім багато традицій і уявлень,

багато звичаїв додали до неї.

Це були традиції Близького Сходу - середньовічні традиції.

Два важливі послання або два уроки

дає нам ця ситуація.

Перш за все, мусульмани -

набожні, консервативні, віруючі мусульмани, які хочуть бути вірними своїй релігії, -

не повинні неухильно додержуватися всього у своїй культурі,

сприймаючи це за божественний наказ.

Можливо, деякі традиції є поганими

і їх слід змінити.

З іншого боку, Захід

який дивиться на ісламську культуру

і помічає окремі тривожні аспекти,

не повинен відразу робити висновок, що ці речі - приписи ісламу.

Можливо, це культура Близького Сходу,

яку переплутали з ісламом.

Існує обряд під назвою жіноче обрізання.

Це щось страшне, жахливе.

По суті, це операція,

яка позбавляє жінок сексуального задоволення.

І вихідці із Заходу, європейці чи американці,

які не знали про це раніше,

стикнулись із цим обрядом

у деяких мусульманських спільнотах,

які мігрували з Північної Африки.

І подумали, "Якою жахливою є релігія,

яка змушує до цього!"

Але насправді, обряд жіночого обрізання

не має жодного стосунку до ісламу.

Це всього лиш північно-африканський звичай,

давніший за іслам.

Він налічує тисячі років.

І характерно, що деякі мусульмани дотримуються цього звичаю.

Мусульмани у Північній Африці і ніде більше.

Але також відомо, що і немусульманські спільноти у Північній Африці -

анімісти, навіть деякі християни,

і навіть єврейська група у Північній Африці,

практикують жіноче обрізання.

Отже, те, що виглядає як проблема

ісламської віри,

може виявитись традицією,

яку мусульмани перейняли від інших.

Те ж саме стосується вбивств честі,

про які час від часу говорять у західних медіа,

і які, звичайно, є жахливою традицією.

Справді, цей звичай існує у деяких мусульманських спільнотах.

Але й у немусульманських спільнотах Близького Сходу,

зокрема, у деяких християнських і східних спільнотах,

також існує цей звичай.

Трагічний випадок вбивства честі

трапився у вірменській спільноті в Туреччині

всього кілька місяців тому.

До цього часу мова йшла про загальну культуру,

проте мене також дуже цікавить політична культура,

і те, чи цінують свободу і демократію,

чи існує авторитарна політична культура,

коли держава щось нав'язує своїм громадянам.

Не секрет,

що багато ісламських рухів на Близькому Сході

схильні до авторитаризму,

а деякі з так званих "ісламських режимів",

як-от Саудівська Аравія, Іран

і - найгірший випадок - афганський Талібан,

є, без сумніву, доволі авторитарними.

Наприклад, у Саудівській Аравії

існує таке явище як релігійна поліція.

І релігійна поліція нав'язує

так званий ісламський спосіб життя

кожному громадянину, примусово -

зокрема, жінок змушують покривати голову і

носити ісламську хустку - хіджаб.

Що ж, це доволі авторитарно,

і я дуже критично ставлюсь до цього.

Але коли я усвідомив,

що немусульмани

або жителі цього ж географічного регіону, не зосереджені лише на ісламі,

часом поводяться однаково,

я зрозумів, що, можливо, проблема

полягає у політичній культурі всього регіону, а не тільки в ісламі.

Дозвольте навести приклад: у Туреччині, звідки я родом,

країні, яка є гіпер-світською республікою,

донедавна

існувала, як я це називаю, світська поліція,

яка охороняла університети

від студентів, які покривали голову.

Іншими словами, студентів змушували

ходити з непокритою головою.

На мою думку, змушувати людей ходити з непокритою головою

- це така ж тиранія, як і змушувати їх покривати голову.

Це має бути рішення самого громадянина.

Але коли я це побачив, я сказав,

"Можливо, проблема

тільки у авторитарній культурі регіону,

і деякі мусульмани потрапили під її вплив".

Проте це може впливати і на світсько налаштованих людей.

Можливо, це проблема політичної культури,

і нам слід замислитись,

як змінити цю політичну культуру.

Ось декілька запитань,

які виникли в мене кілька років тому,

коли я почав писати книжку.

Я сказав, "Я досліджу,

як іслам став таким, яким він є сьогодні,

які шляхи він обрав,

і які шляхи міг обрати".

Книжка називається "Іслам без крайнощів: Свобода в мусульманській оболонці".

Як випливає з підзаголовка,

я поглянув на ісламську традицію та історію філософії ісламу

з точки зору свободи особистості,

і спробував знайти докази

свободи особистості.

Ісламська традиція такі докази має.

Власне, як монотеїстична релігія, іслам

визнає людину відповідальною за свої дії,

створює ідею особистості на Близькому Сході

і рятує її від комунітаризму, колективізму

племені.

Звідси можна почерпнути багато думок.

Окрім цього, я помітив проблеми всередині ісламської традиції.

Проте буле одна цікава річ:

виявилось, що більшість цих проблем з'явились пізніше,

не зі священних витоків ісламу - Корану -

а, знову ж таки, з традицій і способу мислення

або тлумачень Корану,

зроблених мусульманами у середньовіччі.

Так, Коран

не потурає закидання камінням.

Не передбачає покарання за віровідступництво.

Не передбачає покарання за особисті вчинки, зокрема вживання алкогольних напоїв.

Це речі, які складають ісламське право,

проблемні аспекти ісламського права,

були введені згодом, у пізніших тлумаченнях ісламу.

Це означає, що сьогодні мусульмани можуть

подивитись на ці речі і сказати:

"Що ж, суть нашої релігії

залишиться з нами.

Це наша віра і ми будемо дотримуватись її".

Але ми можемо змінити спосіб її тлумачення,

тому що її тлумачили відповідно до вимог і обставин середньовіччя.

Зараз ми живемо в іншому світі,

з іншими цінностями та іншими політичними системами.

Це тлумачення цілком можливе і здійсненне.

Якщо б я був єдиною особою, яка так думає,

ми потрапили б у халепу.

Але це зовсім не так.

Власне, ще з 19-го століття

існує цілком ревізіоністська, реформістська -

можемо по-різному її називати -

традиція,

напрям філософії ісламу.

Це були інтелектуали або державні діячі

спочатку 19-го, а згодом 20-го століття,

які орієнтувались переважно на Європу

і бачили, що Європа має багато вартих захоплення речей,

зокрема, науку і технології.

Але не тільки їх - також демократію, парламент,

поняття представництва,

поняття рівноправності громадян.

Ці мусульманські мислителі, інтелектуали, державні діячі

19-го століття дивились на Європу, і бачили ці речі.

Вони запитували: "Чому у нас цього нема?"

Вони озирались на ісламську традицію,

вони бачили багато проблемних аспектів,

які не лежать в основі релігії, а, отже, можуть бути переосмислені,

а Коран може бути прочитаний наново

у сучасному світі.

Цей напрям

зазвичай називають ісламським модернізмом,

його розробили інтелектуали і державні діячі

не просто як інтелектуальну ідею,

але як політичну програму.

І власне тому, у 19-му столітті,

Османська імперія, яка в той час займала територію всього Близького Сходу,

провела дуже важливі реформи -

реформи, які дали християнам і євреям

рівні громадянські права,

прийняття конституції,

введення представницького парламенту,

підтримку свободи віросповідання.

І саме тому Османська імперія в останні десятиліття свого існування

перетворилась у протодемократію,

конституційну монархію.

Свобода була тоді дуже важливою політичною цінністю.

Так само, арабський світ

пережив, за словами визначного арабського історика Альберта Гурані,

вік лібералізму.

Він автор книги "Арабська думка у вік лібералізму".

Віком лібералізму він називає

19-те та початок 20-го століть.

Слід зауважити, що це був панівний напрям

початку 20-го століття

серед ісламських мислителів, державних діячів і теологів.

Проте досить цікава закономірність

помітна у середині та кінці 20-го століття,

коли течія ісламського модернізму

різко пішла на спад.

І натомість

ісламізм почав розвиватися

як авторитарна ідеологія,

доволі різка,

практично антиєвропейська,

яка хоче сформувати суспільство

на основі утопічних принципів.

Отже, ісламізм - це сумнівна ідея,

яка створила купу проблем

у ісламському світі 20-го століття.

А найбільш крайні форми ісламізму

призвели до тероризму в ім'я ісламу,

звичаю, який, на мій погляд, спрямований проти ісламу,

проте деякі екстремісти, очевидно, іншої думки.

Виникає цікаве питання:

якщо ісламський модернізм був таким популярним

у 19-му і на початку 20-го століть,

то чому ісламізм став таким популярним

у середині та кінці 20-го століття?

Я вважаю, що це питання

вимагає детального обговорення.

Моя книга також досліджує це питання.

І вам не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти це.

Достатньо поглянути на політичну історію 20-го століття,

і ви побачите як багато змінилось.

Умови змінились.

У 19-му столітті,

коли мусульмани ставили Європу за зразок,

вони були незалежними, вони були більш упевненими в собі.

На початку 20-го століття, після занепаду Османської імперії,

весь Близький Схід був колонізований.

А що ви отримуєте, коли проводите колонізацію?

Ви отримуєте анти-колонізацію.

Таким чином, Європа стає не просто зразком,

вона стає ворогом, з яким потрібно боротись і якому слід опиратись.

Отже поширення ліберальних ідей у мусульманському світі

різко іде на спад,

і в результаті маємо захисну,

жорстку, реакційну напругу,

яка призвела до арабського соціалізму, арабського націоналізму,

і, врешті, до ідеології ісламізму.

А коли колоніальний період завершився,

замість нього ми отримали

світських диктаторів,

які ототожнювали себе з країною,

але не впроваджували демократії в країні,

а встановлювали власну диктатуру.

І я вважаю, що Захід, принаймні деякі сили на Заході,

зокрема США,

помилились, підтримуючи цих світських диктаторів,

вважаючи, що ті будуть діяти в їх інтересах.

Натомість ті диктатори

придушили демократію у своїх країнах

і придушили ісламські групи у своїх країнах,

зробивши ісламістів набагато різкішими.

Отже, у 20-му столітті

у арабському світі існувало зачароване коло -

диктатура, яка гнобить свій же народ,

у тому числі, віруючих ісламу,

і віруючі, які протидіють цьому.

Втім, була одна країна,

яка змогла уникнути цього або залишилась поза

цим зачарованим колом.

Це країна, з якої я родом; це Туреччина.

Туреччина ніколи не була колонією,

тому вона залишилась незалежною після занепаду Османської імперії.

Це перше, що слід запам'ятати.

У ній не зчинили того антиколоніального галасу,

який існує в інших країнах регіону.

Другий, і найважливіший, факт -

Туреччина стала демократичною країною

раніше, ніж будь-яка інша країна, про яку ми сьогодні згадували.

У 1950 році у Туреччині відбулись перші вільні і чесні вибори,

які покінчили з автократичним світським режимом,

і це стало початком Туреччини.

Віруючі турецькі мусульмани

побачили, що вони можуть змінити політичну систему шляхом голосування.

І усвідомили, що демократія сумісна з ісламом,

сумісна з їхніми цінностями,

і вони підтримують демократію.

Цей досвід

був не в кожного мусульманського народу на Близькому Сході,

але нещодавно все змінилось.

За останні два десятиліття,

завдяки глобалізації, завдяки ринковій економіці,

завдяки зростанню середнього класу,

ми в Туреччині стали свідками

того, що я називаю відродженням ісламського модернізму.

Сьогодні дедалі більше віруючих мусульман середнього класу, які мешкають в містах,

знову дивляться на свої традиції

і бачать, що в них є деякі проблеми.

І вони розуміють, що їх потрібно змінити, переглянути і реформувати.

Вони дивляться на Європу,

і знову ставлять її за зразок.

Вони бачать приклад, який їх надихає.

Ось чому процес, пов'язаний з ЄС,

прагнення Туреччини увійти в ЄС,

користується підтримкою народу

та віруючих ісламу,

хоча деякі світські нації виступили проти цього.

Справді, цей процес трохи затьмарило

те, що не всі європейці підтримали його,

але це вже інша розмова.

Все ж, про-європейські настрої в Туреччині за останнє десятиліття

стали практично справою ісламу,

і заручились підтримкою ісламських лібералів

і світських лібералів, звичайно ж.

Завдяки цьому

Туреччина змогла створити свою історію успіху,

в якій іслам і більшість релігійних тлумачень ісламу

стали частиною демократичної гри,

і навіть долучились до демократичного і економічного

поступу країни.

Сьогодні це надихає

деякі ісламські рухи

або окремі країни арабського світу.

Напевно ви всі стали свідками арабської весни,

яка почалась в Тунісі і Єгипті.

Арабські народи

зовсім недавно постали проти своїх диктаторів.

Вони вимагали демократії; вони вимагали свободи.

І вони не виявились ісламістським монстром,

яким диктатори завжди

виправдовують свій режим.

Вони заявили, "Ми хочемо свободи, ми хочемо демократії.

Ми віруючі мусульмани,

але ми хочемо жити як вільні люди у вільному суспільстві".

Звичайно, це довгий шлях.

Демократію не досягають за одну ніч;

це тривалий процес.

Проте це перспективний період

у мусульманському світі.

І я вірю, що ісламський модернізм,

який розпочався у 19-му столітті,

але який зазнав невдачі у 20-му столітті

через політичні проблеми мусульманського світу,

відроджується.

Я думаю, що перший висновок полягає в тому, що

іслам,

незважаючи на західних скептиків,

має власний потенціал

щоб створити свій власній шлях до демократії, створити свій власній шлях до лібералізму,

створити свій власний шлях до свободи.

Йому просто потрібно дати шанс.

Щиро дякую.

(Оплески)