Наша небезпечна одержимість перфекціонізмом стає все гіршою

Соціальний психолог Томас Карран досліджує, як спонукання бути ідеальним в наших соціальних мережах, у школі, на роботі — сприяє спалаху психологічних хвороб, особливо серед молодих людей. Дізнайтесь більше про причини цього феномену і те, яким чином можна створити культуру, яка приймає всі радості неідеальності.

Я трохи перфекціоніст.

Скільки разів ви чули ці слова?

Можливо, за пивом з друзями,
чи, може, з сім'єю на день Подяки.

Це улюблений недолік кожного,

тепер це досить популярна відмовка

на складне останнє запитання
на співбесіді:

"Моя найбільша слабкість?

Це мій перфекціонізм."

Бачите, при тому, що ця риса
гальмує наш поступ,

досить прикметно, що так багато з нас
цілком щасливі піднімати руку

і говорити, що ми перфекціоністи.

Але тут є цікава та серйозна деталь,

оскільки ми настільки захоплені
прагненням до досконалості,

що не намагаємось зупинитись і подумати,
яким же є це поняття саме по собі.

Що говорить про нас та наше
суспільство та обставина,

що перфекціонізм для нас став
немов предметом поклоніння?

Ми всі вважаємо перфекціонізм
емблемою вартості.

Емблемою успіху.

Однак, досліджуючи перфекціонізм,

я знайшов не так багато даних,
що перфекціоністи більш успішні.

Навпаки —

вони роздратовані та незадоволені,

постійно відчуваючи, що вони
ніколи не стануть достатньо ідеальними.

З клінічної практики нам відомо,

що за перфекціонізмом криється
низка психологічних проблем,

таких, як депресія, тривожність,
анорексія, булімія,

та навіть думки про самогубство.

І ще більше хвилює те,
що за останні 25 років

перфекціонізм зростає
тривожними темпами.

І водночас серед молоді

спостерігається більше психічних хвороб,
ніж це було раніше.

Лише в Америці рівень самогубств

за останні два десятиріччя зріс на 25%.

Ми спостерігаємо, що подібні тенденції
виникають в Канаді,

та у моїй країні, Британії.

Наше дослідження висуває гіпотезу,

що перфекціонізм зростає
відповідно до суспільних змін.

Змінене суспільство відображає відчуття
зміни особистої ідентичності,

і разом з тим, відмінність у способі
взаємодії молодих людей

одне з одним та зі світом навколо.

Наше ринкове суспільство відзначається
декотрими унікальними характеристиками,

до яких належать необмежений вибір

та особиста свобода,

і ці характеристики, як нам здається,

сприяють тому, що ця проблема
сягнула майже епідемічного рівня.

Дозвольте навести приклад.

Сьогодні молодь більше переймається
досягненням ідеального життя

та способу життя.

Тут йдеться про імідж,
статус і багатство.

Дані дослідницького центру П'ю
показують, що молоді люди,

які народилися у кінці 80-тих,

на 20% частіше зазначають,
що матеріальна забезпеченість належить

до їхніх найважливіших життєвих цілей,

ніж це робили їхні батьки,
та дідусі й бабусі.

Молоді люди також частіше, ніж попередні
покоління, беруть у борг,

та значно більше
витрачають зі свого доходу

на іміджеві та статусні речі.

Такі статусні речі, своє життя
та власний життєвий стиль

тепер яскраво й детально демонструються
у всюдисущих соціальних мережах:

Інстаграмі, Фейсбуці, Снепчаті.

У цій новій візуальній культурі

видимість ідеальності
значно важливіша, ніж реальність.

Якщо одна сторона
цього сучасного ландшафту,

який ми так щедро укомплектували
для молодих людей —

це ідея, що існує ідеальне життя,

та ідеальний стиль життя,

то інша сторона — це, певно, робота.

Ніщо не є недосяжним для тих,
хто справді цього хоче.

Принаймні нам так сказали.

Ця ідея — це серце американської мрії.

Можливості, меритократія, людина,
що сама всього досягла, тяжка робота.

Переконання в тому,
що праця завжди винагороджується.

І головне, ідея того, що ми є капітанами
нашої власної долі.

Ці ідеї пов'язують наше багатство,
наш статус та наш імідж

із уявленням про те, ким ми є,
з нашою цінністю як особистості.

Але це, звичайно, цілковита вигадка.

Оскільки, навіть якщо б існувала
рівність можливостей,

ідея того, що ми є капітанами
нашої власної долі,

приховує від молодих людей
набагато темнішу реальність:

вони постійно поставатимуть
перед економічним трибуналом.

Критерії, рейтинги, таблиці випереджень

виникли як мірки, за якими можна кількісно
визначити заслуги

та розсортувати молодих людей
по школах, класах та коледжах.

Освіта — це перша арена,

де вимірювання грають таку публічну роль

і де використовуються критерії,

як засіб покращення стандартів
та показників.

Тож це починається з юного віку.

Молоді люди в американських старших
школах у великих містах

проходять близько 112 обов'язкових
стандартизованих тестів

у період від дитячого садочка
до 12-го класу.

Не дивно, що молоді люди демонструють
сильну потребу змагатися,

показувати результати та досягнення,
це найголовніше в житті.

Їх привчили дивитись
на самих себе крізь призму

строгих та вузьких рамок оцінок,
процентилів та місць у рейтингу.

Наше суспільство експлуатує їхнє
відчутті незахищеності.

Відчуття непевності від того,
як вони показують себе,

якими вони здаються іншим людям.

Саме суспільство підкреслює
їх неідеальні сторони.

Кожен недолік,
кожен непередбачений відступ

підвищує потребу показати наступного разу
більш ідеальний результат, а якщо ні,

то скажімо прямо, ви невдаха.

Це відчуття своєї недосконалості
особливо поширене —

просто послухайте молодих людей.

"Як мені виглядати, як мені варто
поводитися?"

"Мені потрібно виглядати, як модель,

мені потрібно мати стільки ж фоловерів,
як у того інстаграмщика,

мені потрібно краще навчатися."

Будучи наставником багатьох молодих людей,

я на власні очі бачу ці живучі
ефекти перфекціонізму.

Один студент запам'ятався мені
особливо яскраво.

Джон (це не його справжнє ім'я)
був амбітним,

працьовитим та старанним,

і, на перший погляд, він досягав
дуже високих результатів,

бо часто отримував найвищі оцінки
за свою роботу.

Та якими б чудовими не були
його результати,

він, здавалося, завжди говорив
про свої успіхи як про повний провал,

і на зустрічах зі мною

відкрито говорив про те,
як розчарував себе та інших.

Пояснення Джона були цілком прості:

Як він може бути успішним,

коли він старається більше за інших,

але отримує ті ж самі результати?

Бачите, перфекціонізм Джона,
його невпинна робоча етика

служили розкриттям того, що він вважав
внутрішніми слабкостями

як у себе, так і в інших.

Такі випадки, як у Джона, свідчать
про шкідливість перфекціонізму

як способу перебування у світі.

На відміну від популярної ідеї,

перфекціонізм не означає доводити
до ідеалу речі чи завдання.

Мова ніколи не йшла про бажання кращості.

Випадок Джона дуже яскраво це ілюструє.

По своїй суті перфекціонізм означає
вдосконалення самого себе.

Чи більш точніше, вдосконалення
неідеального себе.

Якщо уявити це як гору із досягнень,

то перфекціонізм зображає нас скалолазами.

Ми думаємо про себе:
"Як тільки я досягну тієї вершини,

то люди побачать, що у мене немає
недоліків і я чогось вартий."

Але перфекціонізм не говорить нам,

що скоро після досягнення тієї вершини,

нас знову позвуть вниз до земель
невпевненості та сорому,

просто щоб ми знову
дісталися тієї вершини.

Це цикл самопоразок.

У гонитві за недосяжною ідеальністю
перфекціоніст просто не може зійти зі шляху.

Саме тому із цим так важко боротися.

Десятиліттями нам відомо,

що перфекціонізм сприяє
розвитку психологічних проблем,

але ніколи не було гарного способу
це виміряти.

Це було до 1980-тих,

коли два канадці Пол Хевіт та Гордон Флет

прийшли та створили
самозвітні показники перфекціонізму.

Саме так, народ,
ви можете це виміряти,

це включає
три основні елементи перфекціонізму.

Перший - це самоорієнтований перфекціонізм,

нераціональне бажання бути ідеальним:

"Я хочу бути настільки ідеальним,
настільки це можливо."

Другий - це приписаний
соціумом перфекціонізм,

відчуття, що соціальне середовище
неймовірно вимогливе:

"Я відчуваю, що інші занадто
багато вимагають від мене."

Третій - це перфекціонізм орієнтований
на інших,

накладення нереалістичних стандартів
на інших людей:

"Якщо я попрохаю когось щось зробити,
то думаю, що він це виконає ідеально."

Дослідники доводять, що всі три елементи
перфекціонізму

пов'язані зі зниженим психічним
здоров'ям,

разом із такими речами
як тяжка депресія,

тривожність та думки про самогубство.

У більшості найбільш проблематичним
елементом перфекціонізму

є перфекціонізм приписаний суспільством.

Це відчуття, що кожен очікує від мене
бути ідеальним.

Цей елемент перфекціонізму

має сильний зв'язок
із серйозними психологічними хворобами.

Із сьогоднішніми передовими ідеями
наголосу на перфекціонізмі,

мені було цікаво побачити чи змінюються
ці елементи перфекціонізму.

На сьогоднішній день дослідження в цій
галузі орієнтовані на сімейні відносини,

але ми хотіли поглянути на це ширше.

Тож ми взяли всі дані,
зібрані за 27 років

відтоді, як Пол та Гордон
розвинули ідею вимірювання перфекціонізму,

та відділили дані студентів коледжів.

Це було 40 000 молодих людей

з американських, канадських
та британських коледжів,

з такою кількістю доступних даних
ми шукали чи був там певний тренд.

Всього це зайняло більш ніж три роки,

тобто зібрати цю інформацію,
розгризти цифри

та написати наш звіт.

Але це було варто того, оскільки
наш аналіз розкрив дещо тривожне.

Всі три елементи перфекціонізму
з часом збільшувалися.

Але приписаний соціумом перфекціонізм
демонстрував найшвидший ріст.

В 1989 році

лише 9% молодих людей демонстрували
серйозні показники

приписаного соціумом перфекціонізму.

Ті рівні, які ми могли бачити
у досліджуваного населення.

До 2017-го це число
подвоїлося до 18%.

А до 2050-го
проекти протестованих моделей,

показують, що майже кожна третя людина

буде відповідати високим показникам
приписаного соціумом перфекціонізму.

Пам'ятайте, що це елемент перфекціонізму,

який має найтісніший зв'язок
із психологічними хворобами

і на це є своя причина.

Перфекціоністи через соціум відчувають
невблаганну потребу

відповідати очікуванням інших людей.

І навіть якщо вони відповідають вчорашнім
показникам перфекціонізму,

то вони піднімуть планку навіть ще вище,

оскільки ці люди вірять, чим краще
вони працюють,

тим більше від них очікують.

Це породжує глибоке відчуття безпомічності
та, що гірше, безпорадності.

Але чи є надія?

Звичайно, надія є.

Перфекціоністи можуть та мають
дотримуватися певних речей --

вони зазвичай яскраві, амбіційні,
добросовісні та працьовиті.

І так, лікування складне.

Але трохи самолюбства,

краще до себе відношення,
коли речі не йдуть так, як хотілося,

можуть обернути ці якості
у мир із собою та успіх.

А ще ж є ми, доглядальники.

Перфекціонізм розвивається
у роки нашого становлення,

тому молоді люди найбільш вразливі.

Батьки можуть допомогти своїм дітям

своєю підтримкою незалежно від того,
чи провалилася їх спроба.

І мама, і тато можуть опиратися
цілком зрозумілому бажанню

у сьогоднішньому повному конкуренції
суспільстві бути гіперопікунами,

і спостерігається чимало тривоги,

коли батьки сприймають успіхи та невдачі
дітей, як свої власні.

Але врешті, наше дослідження піднімає
важливі питання,

про те, як ми формуємо наше суспільство,

і чи допомагає молодим людям
сильний наголос,

який ставить суспільство
на змаганні і тестуванні,

Відомі люди взяли за звичку говорити,

що молодим лише потрібно
трохи більше стійкості

перед обличчям цих нових
та непередбачуваних тисків.

Але я вважаю, що головною проблемою
є те, що ми умиваємо руки,

оскільки у нас є спільна відповідальність

за створення суспільства і культури,
де молодим людям потрібно менше ідеальності,

перш за все.

Давайте не дурити себе.

Створення нового світу -
це неймовірний виклик,

і для покоління молодих людей,

які проживають 24/7 свого життя
у світлі софітів

метрики, таблиць рейтингів
та соціальних мереж,

перфекціонізм є неминучим;

як тільки їм забракне мети у житті,

то більшими вони видаватимуться

чи видаватимуть себе перед іншими.

Що їм із цим робити?

Кожного разу,
коли їх скидатимуть з вершини гори,

вони не бачитимуть іншого виходу,
окрім як знову зійти на той пік.

Давні греки знали,

що постійна боротьба при підйомі і спуску
на ту ж саму гору

не веде до щастя.

Їх уявлення пекла втілилося
у чоловікові на ім'я Сізіф,

який має вічно котити вгору валун

лише для того, щоб той скотився вниз
і він почав усе знову.

Допоки ми вчитимемо нашу молодь,

що в житті немає нічого більш справжнього
чи значущого,

ніж їх безнадійна подорож
за ідеалом,

доти ми будемо прирікати
майбутні покоління

на ті ж самі нікчемність та відчай.

Тож постає питання.

Коли ж ми будемо цінувати,

розуміти, що дещо нелюдське існує

у необмеженій ідеальності.

У всіх є недоліки.

Якщо ми хочемо допомогти молодим людям
оминути стежку перфекціонізму,

то нам потрібно навчити їх,
що у світі хаосу

життя нас часто перемагає,
але це нормально.

Поразка - це не слабкість.

Якщо ми хочемо допомогти нашій молоді
оминути пастку

неймовірної ідеальності,

то ми маємо виростити їх у суспільстві,
яке переросло ту саму ілюзію.

Але більше за все,

якщо ми хочемо, щоб наші молоді люди
насолоджувалися духовним, емоційним

та психологічним здоров'ям,

то ми спонукатимемо їх
насолоджуватись радістю

та красою неідеальності,

як нормальної та природної частини
буденного життя та любові.

Дякую.

(Оплески)