Шлях до безпеки найнебезпечніших країн світу

Існує більша ймовірність померти насильницькою смертю, якщо ви живете в демократичній країні з середнім рівнем доходів та значним ступенем нерівністі доходів населення і політичної поляризації, аніж якщо ви живете у країні, яка перебуває в стані війни, каже радниця з питань демократії Рейчел Клейнфелд. Цей історичний зсув в природі насильства дає можливість звичайним виборцям бути рушійною силою змін в їхньому нестійкому суспільстві. У цій приголомшливій промові Клейнфельд пояснює причини насильства та пропонує шлях до безпеки у найнебезпечніших країнах світу.

Уявіть відпустку своєї мрії.

Можливо, ви марите карнавалом
у Ріо-де-Жанейро.

Чи мрієте поніжитись на якомусь
з мексиканських пляжів.

Або ж не проти відвідати зі мною
фестиваль джазу в Новому Орлеані.

А тепер уявіть на хвильку

менш приємну картину

одного з найнебезпечніших місць
на планеті Земля.

Ви подумали про одне й те ж?

Бразилія - одна з найагресивніших
країн сьогодення.

За три роки там загинуло більше людей,

ніж у Сирії.

А у Мексиці впродовж останніх 15 років
померло більше,

ніж в Іраку чи Афганістані.

У Новому Орлеані відбувається
більше вбивств на людину,

аніж у понівеченій війною Сомалі.

Річ у тім, що війна - це причина
лише 18% відсотків

усіх насильницьких смертей,
які відбуваються у світі.

Сьогодні існує більша ймовірність
померти насильницькою смертю,

якщо ти живеш у демократичній країні
з середнім рівнем доходів,

високою нерівністю доходів населення

та значною політичною поляризацією.

В одних лише Сполучених Штатах знаходиться
4 з 50 найнебезпечніших міст світу.

Це радикальна зміна природи насильства,
яка склалася історично.

Проте, це також і можливість.

Допоки закінчити війну мало кому під силу,

насильство в демократичних країнах -
це спільна проблема людей.

Звичайні виборці складають значну
частину цієї проблеми,

але водночас вони є шляхом її вирішення.

Зараз я працюю в науковому центрі
під назвою

Фонд Карнеґі за міжнародний мир,

де я консультую уряди з приводу
того, як подолати насильство,

але гірка правда в тому,

що політики досі не зрозуміли,
як насилля змінюється сьогодні.

Вони й досі гадають, що спалахи насильства
стосуються лише країн в стані війни,

або ж бідних чи недостатньо сильних,

щоб протистояти насильству
та контролювати злочинність.

Я й сама була переконана у цьому.

Але якщо ви поглянете на мапу
найнебезпечніших місць світу,

ви помітите дещо дивне.

Деякі з них перебувають в стані війни,

а інші вважаються неспроможними державами.

Рівень насилля у цих країнах
неймовірно високий,

але через невелику кількість населення

мало хто відчуває це на собі.

Ось Південна Африка,
Бразилія та Венесуела.

Ці країни не можна назвати бідними.

Можливо, вони слабкі.

Ми з моїм асистентом розподілили
країни на карті

відповідно до якості виконання проєктів
Світового банку

та надання публічних послуг
своїм громадянам.

Якщо у них не виникло проблем
ні з тим, ні з іншим,

якщо вони забезпечили населення світлом,
санітарними послугами,

а також вакцинами,

ми розташовували ці країни
у правому верхньому квадраті.

Згодом, поверх цієї мапи,

ми наклали мапу країн,
де вбивали журналістів.

Деякі з них траплялись у слабких державах,

але величезна кількість журналістів
загинула у тих місцях,

в яких їх мали б урятувати.

Я відвідала кожен континент на Землі,

порівнюючи країни, що стикнулися
з масовим насильством та подолали його,

й ті, яким це не вдалося.

Я спостерігала одну
й ту саму закономірність.

Я назвала це "привілейоване насильство",

адже воно притаманне демократичним країнам
з високими показниками нерівності,

у яких невеликі групи людей

воліли зберегти необмежену владу
та привілеї.

А коли їм здавалось, що виборці
не викажуть їм належну підтримку,

вони звертались за допомогою
до екстремістських груп.

Наркокартелі фінансували їхні кампанії.

Організовані злочинні групи допомагали
отримати більше голосів.

Банди злочинців чинили тиск
на виборців.

Натомість вони отримували
свободу дій,

а рівень насильства зростав.

Наприклад, Венесуела.

Наразі це одна з
найнебезпечніших країн світу

за кількістю смертей на людину.

Нинішній режим отримав владу на законних
виборах двадцять років тому,

й аби не втратити її,

йому довелося звернутися за допомогою
до злочинних банд, так званих "колективос".

Бандам наказали отримати більше
голосів на користь уряду

та змусити людей голосувати
за цей режим в одних районах,

а в інших не дати проголосувати
тим, хто виступав проти.

Банди натомість отримали
контроль над регіонами.

Та якщо злочинці необмежені у діях,

то поліція та суди не можуть
виконувати свою роботу.

Отже, наступний етап
привілейованого насильства -

це безсилля судів та поліції,

а політики політизують
бюджетний процес,

наймають потрібних людей
і позбуваються небажаних,

щоби їм і бандитам, з якими вони
змовилися, було легше уникати в'язниці.

Згодом хороші правоохоронці
починають звільнятися,

а багато тих, хто залишився,
стають жорстокими.

Вони починають чинити суворе правосуддя.

Вбивають наркоторговця, якого
можуть виправдати корупційні суди.

Але згодом найгірші з них розуміють,
що їм нічого не загрожує,

поки вони заодно з політиками,

і тому починають розвивати власний бізнес.

У Венесуелі приблизно кожне третє вбивство
здійснене спецслужбами.

Зараз саме бідні верстви населення
найбільше потерпають від насилля,

та вони навряд чи звернуться
за допомогою до цих кровожерливих копів.

Тому вони починають організовувати
загони самооборони.

Дайте зброю групі 18-річних юнаків,

і з часом вони стануть
злочинними бандами.

До них приєднуються інші банди,
разом з мафією,

і вони пропонують захищати населення
від інших злочинців,

а також від правоохоронців.

На відміну від держави,

злочинці намагаються
підкупити, щоби узаконити свої дії.

Вони залучаються до благодійності,
розв'язують спірні питання.

Іноді навіть будують субсидоване житло.

Остання стадія привілейованого
насильства - це коли звичайні люди

скоюють значну частку вбивств.

Бійки в барах та вуличні перепалки
мають смертельні наслідки,

коли насильство стає нормою,

і нікого за це не карають.

Тим, кого це не стосується, здається,
що справа у збоченій культурі,

ніби-то у тих людей серйозні проблеми.

Але насильство може з'явитися
у будь-якій країні

за умов бездіяльності уряду
або ненажерливості його членів.

Насправді, це не все.

Потрібен ще один крок для того,
аби запанувало насилля -

коли основна маса населення

ігнорує насильство.

Ви гадаєте, що неможливо терпіти

насильство, що досягло такого рівня,

але ми з вами якраз і робимо це.

Це через те, що в усіх країнах світу,

навіть у найжорстокіших,

від насильства потерпають далеко не всі.

Це стосується тих, хто живе
не в тих районах міста,

бідних людей, частіше темношкірих,

які вважаються соціально відчуженими, -

тобто, груп людей, до яких основна
маса населення себе не відносить.

Насильство настільки сконцентровано
в окремих групах,

що нас вражає лише відхилення
від звичної моделі.

У 2001 році, в штаті Вашингтон,
окрузі Колумбія

юна білошкіра студентка-інтерн
після коледжу

зникла безвісти після походу
в північно-західний район округу.

Про цей випадок писали в газетах
ледь не щодня.

На іншому боці міста

через день знаходили вбитими
чорношкірих людей.

Про них не писали ні разу.

Суспільство середнього класу купує собі
захист від насильства.

Ми живемо у кращих районах.

Деякі люди наймають собі приватну охорону.

А ще ми запевняємо себе ілюзіями.

Ми говоримо собі, що більшість вбитих,

можливо, самі були злочинцями.

Коли ми думаємо, що деякі люди
певною мірою заслуговують смерті,

щоб хороші люди могли жити

у місцях, де шанси вижити не однакові.

Ми так думаємо.

Бо, зрештою, що ще можна зробити?

Як виявляється, досить багато.

Адже сьогодні насильство здебільшого
вже не спричинене війною,

швидше прогнилою політикою
у наших демократіях.

а постійні виборці є рушійною силою змін.

Погляньмо на перетворення Боготи.

У 1994 році майбутнього
президента Колумбії

викрили у тому, що мільйони доларів
на проведення виборчої кампанії

він отримував
від Калійського наркокартелю,

а столицю заполонили банди злочинців
та воєнізовані формування.

Але ситі по горло виборці перебороли
свою відданість партії, що була при владі,

та віддали майже дві треті голосів

за незалежного кандидата,

який справді зміг змінити
звичний хід подій.

У перший робочий день мера Мокуса

поліція вирішила не турбувати його
й не повідомила про скоєння вбивства,

а коли він запитав чому, вони
знизали плечима й сказали:

"Це ж просто злочинці вбивають злочинців".

Корумпована міська рада

мала забезпечити ще більшу безкарність
правоохоронців за їхню жорстокість.

Це досить поширена у всьому світі тактика,

коли політики вдають безжальність
щодо злочинності,

але насправді не хочуть змінювати
поточний стан речей.

Дослідження свідчить про те, що це
має негативні наслідки по всьому світу.

Якщо злочинців, що скоїли
несерйозні порушення,

посадити до в'язниць, зазвичай
вже переповнених,

вони вчитимуть одне одного
і стануть загартованішими.

Вони почнуть контролювати в'язниці,
і згодом вулиці.

Натомість Мокус наказав правоохоронцям
розслідувати кожне вбивство.

Він опирався "правим" представникам
міської ради

і скасував дії поліції
в стилі спецпризначенців.

Він протистояв "лівим" профспілкам

та звільнив тисячі
недобросовісних поліцейських.

Чесні правоохоронці нарешті змогли
виконувати свою роботу.

Мокус вирішив кинути виклик
своїм громадянам.

Він закликав середній клас не ухилятись
від розв'язання проблем міста,

дотримуватись правил дорожнього руху

та навіть поводитись так, наче вони
належать до однієї сім'ї.

Він попросив бідних підтримати
соціальні заходи боротьби з насильством,

часто ризикуючи своїми життями.

А також закликав заможних мешканців
віддати на 10% більше на податки.

Шістдесят три тисячі людей послухали його.

На кінець десятиліття, що охопило
дві каденції мера Мокуса,

рівень вбивств у Боготі знизився на 70%.

Аудиторія: Ого!

(Оплески)

Жителі місць з високим рівнем насилля,

чи то Колумбія, чи Сполучені Штати,

можуть спричинити великі зміни.

Найважливіша річ, від якої ми
повинні позбавитись,

це думка, що чиєсь життя
важливіше за інше,

що хтось заслуговує бути
зґвалтованим чи вбитим

через те, що вони колись щось скоїли,

щось вкрали або щось порушили
і потрапити у в'язницю,

де це є нормою.

Знеціння людського життя,

яке ми навряд чи допускаємо
стосовно себе,

це те, що підштовхує людство
котитися у прірву.

Це те, що дозволяє пострілу у Ріо
під час з'ясування бандитських стосунків

влучити в голову дворічній дівчинці,

що поблизу гралася
на дитячому майданчику.

Це те, що дозволяє спецпризначенцям
у погоні за наркодилером у Джорджії

кинути світло-шумову гранату в ліжечко
маленького хлопчика,

яка вибухнула біля його обличчя
та скалічила його на все життя.

По суті, найчастіше від насилля потерпають

люди, які живуть не на тому боці міста,

не в той час,

люди, що належать до спільнот,

яких ми вважаємо відмінними від себе.

Дехто з них дійсно скоїв страшні речі.

Але зниження рівня насильства починається
з усвідомлення цінності людського життя.

Адже, по-перше,
це право на недоторканість.

І лише цінуючи кожне життя,
принаймні в межах правової процедури,

ми здатні побудувати суспільство, де
життя невинних людей буде в безпеці.

По-друге, варто усвідомити, що нинішня

нерівність всередині наших країн

є значно вагомішою причиною насилля,
аніж війна між державами.

Зараз нерівність спричиняє насилля
через цілий ряд причин.

Одна з тих полягає в тому,
що дозволяє нам відмежуватись

від того, що відбувається
на іншому кінці міста.

Ті з нас, що належать до середнього класу
або ж до заможних людей

і користуються своїми привілеями,

повинні змінити свою поведінку, навіть
заплативши за це дорогою ціною.

Ми повинні сплачувати
достатньо податків,

а тоді вимагати, аби урядовці призначали
хороших вчителів у інші школи,

і добре підготованих правоохоронців
ставили на захист кримінальних районів.

Але, звісно ж, це не спрацює,

якщо уряд краде гроші чи розпалює насилля.

Тому нам також необхідні хороші політики
з кращими стимулами.

Річ у тім, що ми вже знаємо,
як знизити рівень насильства.

Наприклад, направляти більше поліцейських

у місця, де найчастіше
відбувається насильство.

Не так легко розібратись,
хто з них "лівий", хто "правий",

але нам потрібні справді чесні політики,

які готові відмовитись від своїх
політичних міркувань

та пропонувати рішення.

Якщо ми хочемо мати при владі
хороших політиків,

нам варто почати поважати їх.

Ми можемо багато зробити, аби подолати
привілейоване насильство в інших країнах.

Найсуворіші режими
підживлюються наркотиками,

а тоді відмивають доходи
через фінансові системи

в Нью-Йорку чи Лондоні,

через угоди з нерухомістю

і будівництво елітних курортів.

Якщо ви вживаєте наркотики,

знайте, що ви фінансуєте усю систему
знизу до верху,

або визнайте, що зможете завдати
болю іншим людям

заради власного задоволення.

Наразі хотілося б побачити,
як хоча би один з туристичних сайтів

об'єднається
з журналістами-розслідувачами,

щоби створити піктограму-іконку

і помістить її біля іконки, що вказує
на наявність WiFi та басейну, -

наприклад, піктограма
у вигляді пістолета,

яка б означала "прикриття
для відмивання незаконних грошей".

(Сміх)

(Оплески)

Але до того часу,

якщо ви бронюєте готель
в небезпечному місці,

чи то у Ямайці, чи в Новому Орлеані,

пошукайте в інтернеті,

чи не пов'язане це місце з криміналом.

А щоб зробити це простішим,

підтримайте створення законів,

які зроблять наші системи фінансів
більш прозорими,

наприклад, заборона анонімного
володіння компаніями.

Зараз це звучить трохи категорично,

наче перероблення консервних бляшанок

на фоні глобальної екологічної проблеми,

але, насправді, так лише здається.

Кількість вбивств зменшується
впродовж кількох століть.

Кількість смертей внаслідок воєн
скорочується десятиліттями.

В місцях, де люди вимагали змін,

кількість насильницьких смертей
скоротилась від Колумбії до Нью-Йорка,

де відсоток вбивств
знизився на 85% з 1990 року.

Насильство існуватиме завжди,

але це не стала величина.

Вона зменшується століттями і може
робити це навіть швидше.

Може, вона скоротиться до 25% за 25 років,
чи на третину?

Багато з нас думають, що це можливо.

Я думаю про дітей, яких
виховуватимуть їхні тати,

а також про сім'ї, у які
повернуться сестри

та брати.

Потрібен лише маленький поштовх.

Нам не можна бути байдужими.

Дякую.

(Оплески)