Бесіда з королевою креольської кухні

Ресторан Лі Чейз у Новому Орлеані, "Дукі Чейз", змінив хід американської історії "за мискою супу і шматком курки". У часи руху за громадянські права це було місце, де разом збиралися світлошкірі та темношкірі, а активісти планували свої протести; і попри це, поліція приходила сюди без зброї у руках. У такому ж активному руслі життя ресторану тече і зараз.

Куратор конференції TEDWomen - Пет Мітчелл - веде бесіду із 94-річною королевою креольської кухні (вона все ще готує в ресторані "Дукі Чейз"!), яка ділиться мудрістю її свободоборчого життя зі смаком креольських страв.

Лі Чейз: Як тут чудово!

Святий Боже, в житті не бачила

такої повної красою і силою зали.

Просто чарівно.

Прекрасна зала.

Пет Мітчелл: Я мало не сказала,
з Вашого дозволу, скільки Вам років,

та потім зрозуміла, що збиралась
накинути вам рік зверху.

Вам же всього 94.

(Сміх)

(Оплески)

ЛЧ: Всього 94.

(Оплески)

Коли стаєш такий старий,
твої частини зношуються.

І ноги вже не ті.

Хоча мої діти кажуть:

"А рот такий лишився, як і був".

(Сміх)

Щось ще повинно працювати,
і в мене працює рот.

(Сміх)

ПМ: Пані Чейз,
коли Ви були тут вперше,

я запросила кілька молодих жінок
з команди TED

на кухню.

Ми стояли там,
а у вас вже був готовий ланч

на сотні осіб,
як Ви готуєте щодня.

Ви поглянули на цих жінок -

прошу, розкажіть глядачам,
що саме Ви тоді їм сказали.

ЛЧ: Що ж, я часто розмовляю з жінками,

і дещо мене непокоїть.

Я тут вже довгий час,

я починала свій шлях із жінками,
які крутилися з усіх сил, гарували,

але вони все одно залишались жінками,

не применшували мужність чоловіків.

Щоправда, у нас не було такої освіти,
яку можна отримати сьогодні,

і я так пишаюся,

коли бачу освічених жінок.

Саме для цього я працювала,

заради можливостей, досяжних для всіх.

Вони не розуміють, яка це сила,

і я завжди кажу їм,
погляньте на мою матір,

вона народила 12 дівчат,
доки з'явився син.

(Сміх)

Маєте уявлення, з якого я тіста.

У матері було 14 дітей.

З них вона виростила 11.

Ми майже всі живі досі,

cтарі порхавки, але порох ще є.

(Сміх)

Ми часом, як сварливі баби,
все тріщимо язиками й тріщимо,

але ми все ще тут.

І я так люблю бачити -

вам не передати, що я відчуваю -

бачити жінок у такому cолідному положенні,
в якому вони сьогодні.

Ніколи не думала, що доживу до цього.

Я й гадки не мала, що стану свідком того,

як жінки займатимуть важливі посади.

Це так могутньо.

Я знала одну жінку.

Вона була афро-американкою.

Я спитала, "Дорогенька,
чим ти займаєшся?".

А вона мені, "Я відставний пілот
морської авіації".

Святий Боже, мене як медом обдало.

Я ж бо знаю, як важко відбувалася
расова інтеграція тих морських сил.

Це питання розглядалося
в останню чергу,

і його довів до пуття Франклін Рузвельт.

Це була послуга для одного
афро-американського чоловіка,

Лестера Грейнджера, якого я добре знала.

Він тоді очолював
Національну Урбаністичну Лігу.

Рузвельт запропонував йому

посаду в урядовому кабінеті.

Лестер сказав, "Ні, я не цього хочу.

Я хочу, щоб Ви інтегрували флот".

І Франклін зробив це.

Вірніше, вже після його смерті

справу завершив Труман.

Отож, коли ця жінка сказала мені,

"Я керувала усім,
що тільки може літати",

бомбардувальниками, усілякими літаками,

моє серце розтануло від усвідомлення того,

як високо піднялися жінки.

Я їй кажу,

"Ти б могла у космос полетіти".

А вона, "Пані Чейз,
я вже стара для цього".

Їй було вже за 60,

а у такому віці вам вже нічого не світить.
(Сміх)

ПМ: Така молода для Вас.
(Сміх)

У 60 із чимось років
вони вас у небо не візьмуть,

скажуть лишатись на землі.

Коли я зустрічаю жінок --

сьогодні всі приходять до мене на кухню,

і це дратує Стеллу, мою доньку.

Їй не подобається, коли сторонні люди

вештаються по кухні.

Але я там увесь час,

мене тільки на кухні й застанеш.

До мене приходять різні люди,

і справжнє піднесення я відчуваю тоді,

коли зустрічаю діловитих жінок.

Для мене такі зустрічі корисні.

Я не з тих жінок, які махають
кольоровими прапорами.

Ви мене такою ніколи не побачите.

Я такого не роблю.

(Сміх)

Я такого не роблю і не хочу,
щоб ви таким займалися,

просто будьте хорошими жінками.

Моя мати нас вчила -

вона з нами не церемонилась -

вона казала, "Щоб ти знала, Лі" -

вона нам усім залишила таку настанову -

"щоб бути хорошою жінкою,
треба, по-перше, виглядати як жінка".

Ну, я думала, я так і виглядаю.

"По-друге, поводитись як леді".

Цьому я так і не навчилася.

(Сміх)

"Далі, думати, як чоловік".

Не поводитися як чоловік,
а думати, як чоловік.

"І працювати, як пес".

(Сміх)

Тож ми перейняли сувору науку.

Нас так учили,

які обов'язки мала жінка.

Нам казали, що від жінки залежить
поведінка чоловіка.

Як поводишся ти - так і він буде.

Ось що ви повинні пам'ятати,
і я завжди нагадую про це.

Не принижуйте гідність чоловіка.

Якщо ваш чоловік

не має такої освіти, як у вас,
це не привід зневажати його.

Мене пригнічують такі погляди.

Ваше завдання допомогти йому піднятися.

Вам же потрібен чоловік,
а не затуркана миша.

Дайте чоловікові бути чоловіком
і робити те, що він має робити.

Не забувайте, щоб він бігав,

дешевого пального цілком достатньо.

(Сміх)

То заправте його дешевим бензином --

(Сміх)

і він заведений.

Це просто --

(Сміх)

Просто --

ПМ: Дайте нам хвилинку,
щоб це вклалося в голові.

(Сміх)

ЛЧ: Я слухала цю чарівну леді,
яка виступала переді мною --

така красива,

якби я тільки була такою.

Мій чоловік, бідолаха --

я втратила його
після 70 років шлюбу --

ми з ним ніколи не погоджувались,

ніколи.

Та все ж, ми добре ладнали,

бо він навчився розуміти мене.

Це давалося нелегко,

адже ми були такі різні.

Ця чарівна жінка нагадала мені.

Я подумала,
"От якби я була такою, як вона,

Дукі це б дуже сподобалось".

(Сміх)

Але я такою не була.

Як той бронепоїзд, я була

постійно у русі, в роботі.

Часто бувало, він прийде до мене і скаже,

"Люба, Господь тебе покарає".

(Сміх)

"Ти не вдячна за те, що вже маєш".

Але справа не у вдячності,

просто я вважаю, що доки живеш,
доти мусиш рухатись вперед,

підійматися і робити те,

що повинен.

(Оплески)

Не можна зупинятися,

треба йти далі.

Кожного дня просувайтесь потихеньку.

Щодня можна трошки зробити,

змінити щось на краще.

Таким було усе моє життя.

Що там казати, я з провінційного містечка,

там уся робота на тобі;
тягаєш воду,

переш одяг, те робиш, се робиш,

збираєш ті дідькові ягоди і все таке.

(Сміх)

Але мій татко наполягав,
щоб ми чемно все виконували,

були добрими.

Отак воно було.

Тому, коли я почула цю жінку,

як гарно вона говорила,

я подумала, "Хотіла б я бути такою".

ПМ: Пані Чейз,
залишайтеся такою, якою Ви є.

Навіть не думайте змінюватись.

Дозвольте запитати дещо --

Ось чому так важливо
провести розмову з кимось,

хто має такий тривалий досвід --

ЛЧ: Тривале життя.

ПМ: Ви пам'ятаєте Рузвельта

і чоловіка, чиє прохання він втілив.

Які цінні ті спогади,
що Ви їх зберігаєте в своїй пам'яті,

і все те, що Ви бачили і пережили ...

Уявляю, як тільки можна почуватися,
згадуючи те,

що коли Ви відкрили Ваш ресторан,

cвітлошкірі й темношкірі не могли
їсти разом, це було незаконно.

Попри це, у "Дукі Чейз" все було навпаки.

ЛЧ: Так, це правда.

За цим стояла моя свекруха.

Вона вирішила так тому,

що її чоловік був хворий,
а його робота була --

у Чикаго чи деінде його назвали б

збирачем нелегальних ставок.

Та ми у Новому Орлеані
вельми пишномовні,

(Сміх)

тому у нас це звучало

як "продавець лотереї".

(Сміх)

Ми додали галантності.

Цим він і займався,

але з часом вже не міг
ходити від дому до дому до клієнтів

через свою хворобливість.

Отож, моя свекруха відкрила
маленьку закусочну,

щоб працювати замість чоловіка,

бо той нездужав.

У нього були виразки,
його справи були кепські довгий час.

Ось так вона вчинила,

не відаючи анічогісінько
про цю справу - тільки те,

що вона могла зробити сендвіч.

У неї було лиш вміння готувати

і 600 доларів, позичених в одній броварні.

Уявляєте собі, почати сьогодні бізнес
із 600-ма доларами в руках

і повним незнанням діла?

Мене ця жінка завжди вражала.

Вона вміла поводитись із грошима.

Не те, що я.

Мій чоловік називав мене пустою кишенею.

(Сміх)

"Усе протринькає, що є".

Що й казати, така я була.

ПМ: Але у Вас все ж вийшло
утримати ресторан,

і він не зачинився
навіть у той буремний час

протестів і заворушень.

Ви з чоловіком зробили ризикований крок.

ЛЧ: Так. Я й сама не знаю,
як нам вдалося.

Але моя свекруха, як я й казала,
була дуже доброю жінкою --

Тоді в поліції не служили афро-американці,

усі були білі.

Та коли вони приходили до нас,

вона казала,

"Бебе, давай я тобі зроблю
невеличкий сендвіч",

і йшла його готувати.

Тепер це назвали б хабарем.

(Cміх)

Такою людиною була моя свекруха.

Вона любила робити щось

для інших, любила ділитися.

Можливо, ті сендвічі

нам і допомогли,

нас ніхто не тривожив.

Джим Добровскі, Альберт Бен Сміт

прямо у нашому ресторані
будували свої революційні плани,

але у нас не було проблем.

Тож ми просто продовжували.

ПМ: Перепрошую.

Ви якось говорили зі мною про те,

що люди вважали ваш ресторан
надійним прихистком,

де можна було зібратися разом

і обговорити заходи
стосовно громадянських прав,

прав людини,

працювати над зміною законів.

ЛЧ: Дійсно, коли ти вже зайшов
крізь ті двері,

ніхто тобі не скаже кривого слова.

Поліція ніколи не приходила

і не турбувала наших відвічувачів.

У нас всі почувалися в безпеці.

Вони їли, працювали над своїми ідеями.

Вершники Свободи,

учасники правозахисного руху,
засідали у нас.

А як приходили, то їли суп "гамбо"

і смажену курку.

(Cміх)

Я кажу тепер, що ми змінили
американську історію

за мискою супу і шматком курки.

(Оплески)

Хочу запросити, до речі,
теперішніх політиків:

поїмо того супу, тої курки,

обговоримо важливі речі
і підемо їх виконувати.

(Оплески)

Так ми зробили тоді.

ПМ: Не проти, якщо ми Вам
список запрошених складемо?

(Сміх)

ЛЧ: Давайте!

Бо так і слід робити,

а ми ж не говоримо нормально.

Зберіться разом.

Чи ви з республіканської партії,
чи з якої ще - нема різниці.

Зберіться. Поговоріть.

Як ті, колишні хлопці.

Ми були друзями з ними,

з Тіпом О'Нілом та іншими.

Вони знали, як працювати разом.

Навіть якщо десь були
розбіжності в думках,

це не заважало.

Все, що треба, обговорювалося,
і приймалося спільне рішення.

Ось що відбувалося у нашому ресторані,

отакі були зустрічі.

Матір Орети Хейлі, активістки

Конгресу Расової Рівності,

працювала зі мною 42 роки.

Вона була як я,

ми не розуміли тої програми

- ніхто з нашого покоління не розумів -

і, звичайно, боялися, що наших дітей
посадять у в'язницю.

Святий Боже, що то було...

А ті молоді люди воліли
хоч і за ґрати сісти, але до кінця

стояти за те, у що вірили.

Ми працювали з Тургудом, Тьюро та іншими
з Національної Асоціації підтримки

розвитку кольорового населення.

Процес був затягнутий,

ми б і зараз стояли
у них під дверима, чекаючи.

(Сміх)

ПМ: Це Ви про Тургуда Маршала говорили?

ЛЧ: Так, про Тургуда Маршала.
Його я любила.

Він гарно вів справи.

Вони хотіли зробити все так,
щоб обійшлося без образ.

Ніколи не забуду слова А.П. Тьюро:

"Навіщо кривдити білих?

Не робіть цього".

Хоча молодим бунтівникам було все одно.

Вони казали, "Так чи інак, ми це зробимо".

Тож ми мусили підтримувати їх.

Це були наші діти, хороші діти
з високими намірами.

Ми мали їм допомогти.

ПМ: І вони домоглися змін.
ЛЧ: Так, вони домоглися змін.

Це було важко, як ви розумієте,

та інколи доводиться робити важкі речі,
щоб зміни нарешті настали.

ПМ: На Ваш вік припало багато таких змін.

Ваш ресторан - наче міст,

Ви є мостом між минулим і теперішнім.

Однак, Ви не живете минулим,

Ви цілковито тут і зараз.

ЛЧ: Так, і молодому поколінню
важливо це зрозуміти.

Протестуйте для кращого майбутнього,

але вже не озирайтесь на минуле.

Ніхто не повинен відповідати за те,
що вчинив колись їхній дід.

То був їхній дід, а не вони.

Треба починати з цього.

Зосередьтеся на змінах,

немає сенсу лементувати,

"Ой, що вони тоді наробили,

що зараз роблять з нами".

Ви можете пам'ятати це, та хай воно

спонукає вас рухатись у краще майбуття,

а не висить каменем на шиї,
тримаючи вас у минувшині.

Ідіть вперед,

щоб змінити світ на краще,

і хай усі йдуть разом із вами.

Мої діти казали,

"Мамо, не розводь політику".

(Сміх)

"Не розводь політику,
бо нам від цього не по собі".

Але сьогодні без цього ніяк.

Треба брати участь у житті суспільства,

щоб воно нормально функціонувало.

Згадайте, як воно було,
коли не всі могли брати участь.

Коли Ернест Моріал став мером
Нового Орлеану,

настрої афро-американського громади
перемінилися.

Ми почувалися частиною держави.

Наша людина у мерії, ми тепер

повноправні громадяни.
Мун Лaндрю намагався

здійснити це ще до Моріала.

ПМ: Це батько мера Ландрю,
Мун Ландрю?

ЛЧ: Так, його батько.
Він дуже, дуже ризикував

проштовхуючи афро-американців
до міської ради.

Йому цього довго не пробачали,

але він був ідеалістом

і вірив, що його намагання
підуть місту на користь.

Він розумів, як важлива наша участь.

Тож, що нам варто робити

це не жалітися на старе,

а йти до нового.

Я кажу Мунові весь час про його сина,

"Ти зробив добре діло,

але Мітч зробив одне ще краще".

Він зніс всі ті монументи --

Я тоді подумала, "Він сказився!"

(Оплески)

Сказився!

Але то був розумний політичний хід.

Cтатуя Борегара, генерала
конфедератів-рабовласників

падала на телеекрані в новинах,
і коли я дивилась на це,

раптом зрозуміла, що це була
не стільки данина расовій рівності,

скільки продуманий політичний хід.

Це мене розлютило.

Але я прийшла на свою кухню
наступного дня

і сказала собі, "Візьми себе в руки,
і давай працюй,

інакше застрягнеш у цій каші".

Ось що ми маємо робити,

рухатися далі, не зважаючи на те,

хто і що зробив.

Той хід був способом
привернути до міста увагу.

Що ж, так і вийшло -- піднімися, іди далі,

роби, що тобі треба робити,

і роби це на совість.

Оце і все.

Так я намагаюсь жити.

ПМ: Це наче формула
для підтримки сили духу.

Ви для цього найкращий приклад,
який можна знайти.

Може, у Вас є ключове правило для цього?

ЛЧ: Я люблю душевну міць.

Я люблю людей сильних емоційно і фізично,

і мабуть це погано на мене впливає.

Мій улюблений генерал - Джордж Паттон
[командував батальйоном темношкірих],

а це зовсім не кльово.

(Сміх)

ПМ: Неочікувано.

ЛЧ: У мене його фото висить у ресторані,

щоб нагадував мені про те,

як досягати своєї мети.

Він своєї завжди досягав,

ніколи не зупинявся.

І ще я пам'ятаю його фразу:

"Або веди, або йди слідом,
або забирайся з дороги".

Я вести не вмію --

(Оплески)

Я не лідер,

але піду слідом за хорошим лідером

замість забратися з дороги і сховатися.

(Оплески)

Це те, що потрібно робити.

(Оплески)

Не можете стояти на чолі -

очільникам потрібні послідовники.

Той, кому ви допомогли,
потім стане вам у нагоді.

Я вже не злічу, скільки таких нагод
використала.

(Сміх)

Я вас нагодую, а ви мене виручите.

(Сміх)

Життя якраз таке,

кожен зі свого боку може щось зробити,

але, будь ласка, не складайте рук,

робіть щось.

Ті речі, які слід робити
у цьому місті і у всіх містах --

Матері повинні усвідомлювати свою роль,

розумієте?

Їм слід знати, що коли ти

приносиш у цей світ дитя,

з нього треба виростити

справжнього чоловіка чи справжню жінку.

Це справжня праця, для якої

доведеться дечим поступитися.

Може не буде у тебе довгих манікюрів,
не буде часу робити гарненькі зачіски,

але ти поставиш дитину на ноги,

це твій обов'язок.

Наш добробут залежить від того,

як ми навчимо дітей жити.

Не хочу вас засмучувати, панове,

але вам для цього
знадобиться хороша жінка.

Хороша жінка потрібна для цього.

(Оплески)

Чоловіки теж виконують

свої обов'язки - займаються ділом,
яке приносить

хліб на стіл.

А з усім іншим впораємось ми,

і ми це зробимо добре.

Якщо жінка хороша, їй це вдасться.

ПМ: Ви почули, панове?

З усім іншим ми впораємось.

ЛЧ: Так, ми впораємось.

ПМ: Пані Чейз, дуже Вам дякую --

ЛЧ: Дякую і Вам.

ПМ: за те, що знайшли для нас час
серед роботи, яку виконуєте для спільноти.

ЛЧ: Якби ви знали,
як сильно це тішить мене,

коли всі ці люди збираються разом --

Люди з усього світу
сходяться на мою кухню,

навіть із Лондона -

це було вже двічі.

Спершу приїхав один чоловік,
навіть не знаю, чому.

Щороку шеф-кухарі влаштовують захід
"Кулінарна благодійність".

Так трапилось, що я раніше серед них
була єдиною жінкою

і єдиною афро-американкою

на тій сцені з презентаціями.

Я не хотіла йти, доки не побачу
хоч одну іншу жінку.

Я не піду - хоч мене винесуть -

доки не буде там ще одної жінки.

(Сміх)

Тепер така з'явилася,
тож я можу вже йти.

Отож, той чоловік із Лондона

потім прийшов до мене на кухню.

Він підійшов до мене

і сказав, "Я хочу дещо запитати".

Ну добре, думаю,
щось про їжу зараз запитає.

А він, "Чому всі ці білі чоловіки
крутяться навколо Вас?"

(Сміх)

Га?!

(Сміх)

Я не зрозуміла питання,

а він не розумів, чому так було.

Я відповіла, "Ми працюємо разом,

так у нас повелося в цьому місті".

Я до вас у гості може ніколи й не прийду,
ви до мене не прийдете,

але коли йдеться про роботу,

щось таке як збір коштів для спецшколи,

ми робимо це разом.

Ось так.

Але потім звідтіля прилетіла ще й жінка,

вишукано одягнута,

і зайшла десь місяць тому до мене:

"Я не можу второпати, що я бачу
у Вашому ресторані".

Я кажу, "А що Ви бачите?"

Вона бачила білих і чорних разом.

Ми просто так живемо.

Зустрічаємось, спілкуємось.

Ми співпрацюємо.

Ми повинні жити саме так.

Ви не зобов'язані зі мною дружити,
щоб допомагати нашому місту,

нашій країні.

Нам просто треба збиратися разом
і працювати. Так ведеться у цьому місті.

Ми тут усі трохи дивні.

(Сміх)

Може, ви нас і не розумієте,

але годуємо ми вас добре.

(Cміх)

(Оплески)

(Схвальні вигуки)

Дякую!