Ми з братами виросли на фермі
нашого прадіда в Каліфорнії.

Тут було місце нашої родини
і тут був наш дім.

Коли стало зрозуміло,
що ніхто в нашому поколінні

не візьме на себе
важкий тягар бути фермером,

ранчо продали сусідові.

Якір нашого життя зник,

і без цієї землі ми відчули себе
наче без крил.

Вперше я зрозуміла,

що цінність речей визначається

не їх присутністю,

а відсутністю.

В той час було неможливо усвідомити,

наскільки відсутність улюблених речей

вплине на моє далеке майбутнє.

Протягом 23-х років я працювала
з Івоном Чуйнардом.

А почала я, коли він проектував і виробляв

технічне обладнання для скелелазіння

в бляшаному сараї недалеко 
від залізничної колії Вентури.

І коли Івон вирішив робити 
одяг для альпіністів

і назвати цей бізнес "Патагонією",

я стала однією з перших 
шести співробітників,

а пізніше — генеральним директором,

і допомагала розвивати компанію,

де створення найкращих виробів —
ще однієї краплини добра у світі,

було чимось більшим, 
аніж звичайним девізом.

Даґ Томпкінс, який стане моїм чоловіком
через декілька років,

був старим другом Івона
й напарником по скелелазінню,

а також підприємцем.

Він був одним із засновників компаній
"The North Face" та "Esprit".

Усі ці три підприємства

були створені людьми,
які виросли в 60-их.

Громадянські зміни, антивоєнні, 
феміністичі та мирні рухи тих років

заклали основний фундамент 
цінностей компаній.

До кінця 1980-х рр.

Даґ вирішив назавжди покинути бізнес,

і присвятити останню третину життя
своєму покликанню —

"сплаті оренди за життя на планеті".

Майже в той же час, 
коли мені виповнилось 40,

я була готова зробити щось 
абсолютно нове в моєму житті.

Наступного дня після виходу 
на пенсію з компанії "Патагонія"

я пролетіла 9000 миль до Патагонії,

і приєдналася до Даґа, коли він починав
свій перший проект по захисту природи,

тієї третини його життя.

Там ми були біженцями
корпоративного світу,

усамітнившись в хижці
на південному узбережжі Чилі,

оточені тропічними лісами,

де дерева живуть тисячі років.

Ми опинились посеред 
незайманої природи,

яка утворює одну з двох прогалин
на Панамериканському шосе

між Фейрбанком, Аляскою та мисом Горн.

Докорінна зміна нашого повсякденного життя

спонукала нас помічати,

як майже скрізь знищувались
краса та різноманітність.

Останні заповідні місця 
дикої природи на Землі

залишались дикими

тільки через те, що невпинна 
машина розвитку

просто ще туди не дісталася.

Ми з Даґом були в одному
з найбільш віддалених місць на Землі,

хоч і зовсім поруч із парком Пумалін,

де ми зробили наші перші кроки 
до збереження природи.

Промислова аквакультура
росла, мовби злоякісна пухлина.

Невдовзі у Патагонії з'явилися
інші проблеми:

видобуток золота, гребля
на незайманих річках

та інші невпинні втручання.

Навіть у найвищих широтах 
Південного конусу

лунав відгомін всесвітнього
економічного прогресу.

Я знаю, що прогрес сприймається 
як дуже позитивна річ,

щось на зразок багатообіцяючої еволюції.

Але з того місця, де ми були,

ми бачили темну сторону 
розвитку промисловості.

І коли промисловість застосовується
у природних системах,

які підтримують все життя,

то ми починаємо розглядати Землю,

як фабрику з вироблення
потрібних, на нашу думку, речей.

Ми всі глибоко усвідомлюємо,

що наслідки таких поглядів є руйнівними 
для добробуту людини,

для клімату та дикої природи.

Даґ назвав це ціною прогресу.

Ось так ми все побачили

і захотіли стати частиною опору,

щоб протистояти всім цим тенденціям.

Ідея купівлі приватної землі,
а потім її пожертви

на створення національних парків,

далеко не нова.

Кожен, хто колись насолоджувався видами
національного парку Тетон у Вайомінгу

або розбивав табір у національному парку 
Акадія штату Мен,

отримав користь від цієї великої ідеї.

З допомогою нашого родинного фонду

ми почали купувати території дикої природи
в Чилі та Аргентині.

Віруючи в консерваційну біологію

ми скерувались на велике, дике та цілісне.

Одні території були незайманими,

іншим потрібен був час на лікування,

їм було необхідне повне відновлення.

Врешті-решт ми купили
більше двох мільйонів акрів землі

від охочих продавців,

об'єднували їх у приватні 
заповідні зони,

паралельно створюючи паркову 
інфраструктуру: кемп-зони та стежки

для подальшого використання 
широкою громадськістю.

Усі були задоволені.

Нашою метою було перетворити ці землі 
на нові національні парки.

Можна описати це як своєрідний 
капіталістичний карате-прийом.

Ми пожертвували особисті кошти
з нашого бізнесу

задля захисту природи

від руки світової економіки.

Це звучало добре,

але на початку 90-х у Чилі,

де філантропія диких земель, 
як ми це називали,

була абсолютно невідома,

ми зіткнулися з величезною недовірою,

а в деяких регіонах навіть 
з відвертою неприязню.

З часом, роблячи те, що обіцяли робити,

ми почали завойовувати довіру людей.

За останні 27 років

ми захистили майже 15 мільйонів акрів

помірного тропічного лісу,

Патагонських степових пасовищ,

прибережних районів,

прісноводних водно-болотних угідь,

і створили 13 нових національних парків.

Це все з наданих нами 
земельних ділянок

та державних земель,
які прилягали до цих територій.

Після смерті Даґа в аварії на каяках

чотири роки тому

я знову відчула силу відсутності.

Але ми прийняли нашу втрату

та збільшили наші зусилля.

Скажімо, у 2018 році

ми створили морські національні парки,
площею приблизно 25 мільйонів акрів,

у південній частині Атлантичного океану.

Жодної комерційної риболовлі
та видобутку будь-якого типу.

У 2019 році ми зробили найбільший
в історії земельний подарунок,

і наш останній мільйон акрів земель у Чилі

було передано уряду.

Державно-приватне партнерство,

яке створило п'ять національних парків
і розширило три інших.

Загальна територія досягла 
розмірів більших, ніж площа Швейцарії.

Усі наші проекти — це результати 
партнерських відносин.

У першу чергу з урядами Чилі та Аргентини.

А для цього потрібні лідери,

які розуміють важливість захисту
цінностей своїх країн,

не тільки сьогодні, 
а й у далекому майбутньому.

Партнерство з такими, як ми,
захисниками природи,

зіграло велику роль у всьому, 
що ми зробили.

П'ятнадцять років тому

ми запитали себе:

"Крім охорони ландшафту,

що ми повинні зробити задля створення 
повноцінно функціонуючої екосистеми? "

І де б ми не працювали,
ми питали себе:

"Хто відсутній,

які види зникли,

або кількість яких була низькою?

Ми також мусили запитати себе:

"Як ми усунемо ту саму причину,

через яку ці види вимерли?"

Що зараз здається таким очевидним,

тоді було для нас великою проблемою.

І це змінило характер
всього того, що ми робили,

повністю.

Доки всі члени громади не зарядяться
енергією та не стануть процвітати —

не можлива повністю 
функціонуюча екосистема.

Відтоді ми успішно повернули
кілька місцевих видів

до водно-болотних угідь Ібери:

гігантських мурахоїдів,

пампасних оленів,

пекаріїв,

і одних із найскладніших —
зеленокрилих ар,

які зникли більше 100 років тому
у цій екосистемі.

І зараз вони повернулися,
вільно літаючи, розповсюджуючи насіння

та проживаючи своє життя як належить.

Метою цих зусиль в Ібері

є повернення хижаків найвищого рівня
до їх законного місця.

Ягуари на суші,
гігантські видри у воді.

Кілька років спроб та помилок 
у виведенні молодих дитинчат,

яких потім випустять

вперше за понад півстоліття

до водно-болотних угідь Ібери.

І сьогодні 1,7-мільйонний акр 
парку Ібері стане місцем

для відновлення популяції ягуарів
без ризику нападів

на сусідні ранчо.

Наші проекти в Чилі

допомагають деяким видам

у районі Патагонії:

гемалу патагонському,
який майже вимер,

нанду, який на грані вимирання,

відновлення популяції пум та лисиць.

Ви знаєте, сила відсутніх 
не може нам допомогти,

якщо вона веде за собою
тільки ностальгію чи відчай.

Навпаки,

це корисно лише тоді, коли мотивує нас

працювати, щоб повернути назад втрачене.

Звичайно, перший крок 
у відновленні дикої природи -

це усвідомлення можливості цієї ідеї.

Що дика природа в журналах —

це не просто історії
зі старих, запилених книг.

Ви можете це уявити?

Ви вірите, що світ
може стати красивішим

та більш справедливим?

Я вірю.

Тому що я це бачила.

Ось приклад.

Коли ми придбали
одне з найбільших ранчо,

у Чилі та Патагонії у 2004 році.,

воно виглядало так.

Протягом століття ця земля
була місцем для випасу худоби,

як і більшість лук по всьому світу.

Відбувалась люта ерозія ґрунту,

сотні кілометрів огорожі

стримували дику природу та плин її життя.

Це відбувалось із малою частиною
дикої природи, яка залишилася.

Місцеві гірські леви та лисиці
переслідувались десятиліттями,

їх кількість залишалась дуже низькою.

Сьогодні ці землі — 763 000 акрів
Патагонського національного парку,

і вони виглядають ось так.

І Арселіо, колишній скотар,

роботою якого було знаходити 
та вбивати гірських левів,

сьогодні працює головним слідопитом парку.

Його історія захоплює 
людей по всьому світі.

Історія про те, що все можливо.

Я ділюсь цими думками з вами
не для самовдоволення,

а для того, щоб наголосити

та запропонувати терміновий челендж.

Якщо стоїть питання про виживання,

виживання задля різноманітності життя, 
людської гідності

і здорових людських спільнот,

то відповіддю має стати
відновлення Землі.

Настільки швидко, наскільки це можливо.

Кожен відіграє роль у цьому,

але особливо ті, хто має привілеї,

політичну владу,

багатство,

та визнаймо, на краще чи на гірше,

наше майбутнє розігрується 
на цій шахівниці.

І переходячи до суті питання.

Чи готові ми робити все, що потрібно,
щоб змінити кінець цієї історії?

Зміни, внесені світом
за останні кілька місяців,

щоб зупинити поширення COVID-19,

такі багатообіцяючі для мене.

Це показує, що ми можемо об'єднати 
сили за відчайдушних обставин.

Те, що ми зараз переживаємо,
може стати причиною

ширшого потенційного збитку
внаслідок кліматичної кризи.

Але без попередження,

весь світ вчиться так працювати разом, 
як ми ніколи не могли собі уявити.

Я спостерігаю, як молоді люди
з усього світу

підіймаються та виходять на вулиці,

щоб нагадати про нашу вину
і покарати нас за бездіяльність.

Саме вони мене дійсно надихають.

Я знаю, ви все це чули раніше.

Але якщо настане момент, де треба 
прокинутись у реальності,

де все взаємопов'язано,

то цей момент - зараз.

Кожне життя залежить від дій

кожної іншої людини у світі.

І доля людства залежить 
від здоров’я планети.

У нас спільна доля.

Ми можемо процвітати

або ми можемо страждати.

Але ми будемо робити це разом.

Тож ось правда.

Ми зрозуміли,
що всі дії взаємопов'язані,

і, на мою думку, це моральний обов'язок

кожного з нас —

переосмислити наше місце у житті.

Не в центрі, а у частині цілого.

Нам потрібно пам’ятати,

те, що ми робимо, відображає те, 
ким ми хочемо бути.

Давайте створимо цивілізацію,

що вшановує справжню цінність життя.

Незалежно від того, хто ти,

і з чим маєш працювати —

вставай з ліжка щоранку,

і роби те, що не має
нічого спільного з тобою,

але стосується тих речей, які ти любиш.

Із тими речами, які справжні для тебе.

Будь тим, хто уявляє людський прогрес.

Будь тим, хто спонукає до єдності,

до здоров'я,

до людської гідності.

І за будь-яких обставин,

і назавжди,

до дикої краси.

Дякую.