Молода поетеса розповідає історію Дарфура

Емтітал "Емі" Махмуд складає поезію волі до життя, розказуючи про власний досвід втечі від геноциду в Дарфурі у віршах. Вона ділиться двома власними хвилюючими душу віршами про біженців, радість і скорботу, запитуючи: "Чи помітите ви мене?"

Мені було 10 років, коли я дізналася,
що означає слово "геноцид".

Це був 2003 рік

і мій народ був підданий жорсткій
атаці через нашу расу -

сотні тисяч вбитих,

мільйони переміщених,

нація була розділена
за посередництвом власного уряду.

Моя мати і батько негайно почали
виступати проти кризи.

Я не дуже розуміла все, що відбувається,

окрім факту, що це
знищувало моїх батьків.

Одного дня я застала свою матір в сльозах

і запитала її, чому ми
ховаємо стільки людей.

Я не пам'ятаю слів, які вона підібрала,

щоб пояснити геноцид
своїй 10-річній дочці,

але пам'ятаю відчуття.

Ми почували себе самотніми,

ніби ніхто нас не чує,

ніби ми були невидимі.

Ось коли я написала свій перший вірш
про Дарфур (Судан).

Я писала вірші, щоб змусити людей
почути і побачити нас,

так я зрозуміла те, що змінило мене.

Бути помітною - легко.

Тобто, подивіться на мене, я молода
африканська жінка з шарфом на голові,

з американським акцентом,

і з історією, після якої навіть найгірші
ранки понеділка виглядатимуть приємними.

Але людей дуже важко переконати в тому,
що вони варті бути поміченими.

Я помітила це в своїй
старшій школі одного дня,

коли мій вчитель попросив мене
виступити з презентацією про Дарфур.

Я встановлювала проектор, коли
однокласниця запитала мене:

"Навіщо ти розповідаєш про це?

Ти не думаєш про нас і
як це змушує нас почувати себе?"

(Сміх)

14-річна я не знала,
що їй відповісти,

чи як пояснити біль,
який я відчувала на той момент,

і кожного моменту, коли нам
забороняли говорити про "це".

Її слова перенесли мене назад
в ті дні і ночі на території Дарфура,

де нас змушували мовчати;

де ми не розмовляли під час ранкового чаю

через те, що воєнні літаки над головою
заглушували будь-який шум;

назад в ті дні, коли нам казали,

що ми не тільки не
заслуговуємо бути почутими,

але й не маємо права на існування.

І ось, де трапилось диво,

в класі, коли всі учні
почали займати місця

і я стала говорити,

всупереч згаданим відчуттям того,
що я не заслуговую бути там,

що мені нема там місця

і я не маю права порушити мовчання.

Коли я говорила,

а мої однокласники слухали,

мій страх зник.

Мій розум заспокоївся

і я відчула себе в безпеці.

Це був звук нашого смутку,

відчуття присутності рук довкола мене,

- міцних стін, які тримають нас разом.

Я відчувала себе у вакуумі.

Я вибрала поезію тому,
що це настільки глибинне.

Коли хтось стоїть перед тобою
з відкритим розумом, тілом і душею,

кажучи: "Побач мене,"

неможливо не усвідомити
свою власну людяність.

Це змінило для мене все.

Це дало мені мужність.

Кожного дня я пізнаю
силу "бути поміченим"

і через це я відчуваю
себе цілісною.

І тепер я запитую:

Чи помітите ви мене?

Мені дали мікрофон,

коли мої плечі схилилися під вагою стресу.

Жінка каже:

"Один мільйон біженців щойно
покинули Південний Судан.

Можете прокоментувати?"

Я відчуваю, як мої ноги підкошуються,
в черевиках, які купила моя мама,

напрошується питання:

Чи залишимось ми,
чи безпечніше полетіти геть?

Мій розум прокручує цифри:

один мільйон зниклих,

два мільйони виселених,

400,000 померлих в Дарфурі.

І якийсь комок перекриває мені горло,

ніби кожне з тих тіл
щойно знайшло могилу

прямо тут, в моєму стравоході.

Наша єдина країна:

уся північ і південь, і схід, і захід

такі неспокійні, що навть Ніл
не зміг втримати нас разом,

і ви просите, щоб я підбила підсумки.

Вони говорять про цифри так,
ніби нічого вже не відбувається,

ніби 500,000 людей щойно
не загинули в Сирії,

ніби 3,000 людей не знайшли
свій останній притулок

на дні Середземного моря,

ніби не існує цілих томів,
заповнених фактами геноцидів;

і тепер вони хочуть, щоб я
написала іще один.

Факт:

ми ніколи не розмовляли під час сніданку

через те, що воєнні літаки
заглушували наші голоси.

Факт:

мій дідусь не хотів покидати
власну домівку,

тому він загинув у воєнній зоні.

Факт:

палаючий кущ без Бога
- просто вогонь.

Я вимірюю дистанцію між тим, що я знаю,

і тим, що можна казати в мікрофон.

Чи говорю я про страждання? Виселення?

Чи згадую про насилля?

Що насправді це і близько не те, що
ви бачите по телебаченню,

що цілі тижні наповнені страхом
ще до того, як увімкнеться камера.

Чи говорила я їй про наші тіла,

що вони на 60% складаються з води,

а ми все одно горимо, як сухі щепки,

роблячи пальне з власних жертв?

Чи говорила я їй, що першими вбивали чоловіків,
а матерів змушували дивитися на це?

Що вони прийшли за нашими дітьми,

розганяючи їх по континенту, поки
наші домівки не були знищені?

Що навіть палаци руйнуються
під спалахами бомб.

Чи говорю я про старих людей,

наших героїв,

занадто слабких, щоб бігти,
надто дорого витрачати патрони;

як вони посилали їх

з піднятими руками з гвинтівками за їх спинами

прямо у вогнище?

Як їх палиці підтримували вогнище?

Це занадто жорстоко для купки
мікрофонів і публіки, щоб перетравити.

Занадто огидно,

як долина наповнена
смогом гнилих мертвих тіл.

Це краще в віршах?

Чи може строфа стати
поховальною плащаницею?

Чи буде боліти менше ,
якщо я висловлюся м'якше?

Якщо ви не будете бачити моїх сліз,
чи будете ви уважніше слухати?

Чи відступить біль, якщо
я скажу про нього в мікрофон?

Чому кожне слово
відчувається як останнє?

Тридцять секунд для відчуття болю,

а тепер три хвилини для вірша.

Мій язик стає сухим,
так само, як ми вмирали,

перетворившись в попіл і
вже ніколи не будемо вугіллям.

Я відчуваю, моя ліва нога німіє

і розумію, що я стиснула коліна,

готуючись до удару.

Я ніколи не ношу взуття,
в якому не зможу втекти.

Дякую.

(Оплески)

Але я хотіла б закінчити на позитивній ноті,

тому що це парадокс,
яким є життя:

в місцях, де я навчилася гірко плакати,

я також навчилася,
як посміхатися після усього.

Отже, вірш.

"У тебе бурхлива уява

чи

400,000 способів плакати"

Для Зейнаб.

Я сумна дівчина,

але моє обличчя має на мене інші плани,

зосереджуючи енергію на посмішці,
щоб не витрачати її на біль.

Першим вони забрали мій сон,

очі важкі, але широко відкриті,

думаю, можливо, я щось пропустила

можливо, війська все ще йдуть.

Вони не прийшли,

і я купила більші подушки.

(Сміх)

Моя бабуся могла вилікувати що завгодно,

розказуючи історії з життя.

І вона казала, що я можу розсмішити
навіть злодія в бункері

посеред лютої війни.

Війна перетворює подружнє ложе
в місце для скорботи.

Ви нічого не хочете, окрім як зникнути,

але те, що ви пережили,
не дасть вам спокійно піти.

Але радість -

радість - це броня, яку ми проносили
крізь кордони нашої зломленої батьківщини.

Горюча суміш історій і облич,

яка залишиться з вами
до кінця ваших днів.

М'язова пам'ять, яка
подолала навіть найгірші з часів.

Моя пам'ять наповнена днями,
коли я сміялася до сліз

або плакала до сміху.

Сміх і сльози - мимовільні
людські реакції,

прояв нашої здатності
виражати почуття.

Так дозвольте мені виразитись,

і якщо я змушу вас сміятись,

то, зазвичай, це навмисно.

І навіть, якщо я доведу вас до сліз,

для мене ви все одно будете прекрасні.

Це для моєї кузини Зейнаб,

котра одного дня опинилася
прикутою до ліжка.

Я не бачила її з тих пір,
як ми разом були у Судані.

І я була в лікарні біля її ліжка

в 400-літній будівлі у Франції.

Зейнаб хотіла слухати вірші.

Раптово англійської, арабської
і французької було вже недостатньо.

Всі слова, які я знала,
стали порожнім звуком

і Зейнаб сказала: "Ну ж бо, починай."

(Сміх)

І я прочитала їй все, що могла,

і ми сміялися,

і нам подобалося,

і це була найвизначніша сцена, на якій
мені коли-небудь доводилося стояти,

в оточенні сім'ї,

людей, котрі були як придане
після безжалісної війни,

але які змогли взяти
найкраще від цього життя;

людей, які навчили мене
не тільки сміятися,

але як жити перед обличчям смерті;

які простягали руки до неба,

вимірюючи відстань до сонця,
говорячи: "Посміхнись.

Ми зустрінемось там."

І для Зейнаб -

Зейнаб, яка навчила
мене любити у Франції;

Зейнаб, яка хотіла слухати вірші
на смертному одрі,

страждаючи фіброміалгілією.

Її серцевий м'яз збільшувався,

поки не перестав функціонувати.

Вона тримала мене і я
відчувала себе вагомою.

І я запитала її: "Зейнаб,

чи не дивно, що
єдина твоя проблема в тому,

що твоє серце занадто велике?"

Дякую.

(Оплески)