Досить боятися зайвої ваги

У суспільстві, що схиблене на зовнішньому вигляді і боїться зайвої ваги, Келлі Джин Дрінквотер веде боротьбу з фетфобією за допомогою творчості. Вона сприяє прийняттю суспільством повних людей, з'являючись з ними в місцях, які раніше були для них під забороною - від модних подіумів до Сіднейського фестивалю - і закликає всіх нас подумати ще раз над цією проблемою та позбутися упередженості. «Люди, які не бажають виправдовуватися за свою зайву вагу, вражають людей довкола», - каже вона.

Сьогодні я би хотіла поговорити з вами
про надзвичайно могутнє слівце.

Люди робитимуть все
можливе для того,

щоб ніколи не чути його
на свою адресу.

Індустрія, що приносить
мільярди доларів, процвітає

через людський страх цього слова,

а ті, кого можна описати цим словом,

змушені продиратися через
безжальну бурю,

що їх оточує.

Не знаю, чи ви помітили,

але я товста.

Не "товста", що написано маленькими
літерами, або тихенько

промимрено за спиною,
не "пухкенька" і не "пампушка".

Про мене навіть не скажеш більш
витончене "з розкішними формами".

Не прикрашаймо реальність.

Я Товста з великої букви.

Я - слон у крамничці з посудом.

Коли я вийшла на сцену,

дехто з вас міг подумати:

"Ооо, оце буде сміхота,

всі ж знають, які
товстуни кумедні".

(Сміх)

Або ж ви могли подумати:
"Звідки в неї стільки впевненості?"

Адже впевнена в собі товста
жінка - це якась дивовижа.

А ті, хто цікавляться модою,

напевно, подумали, що я
чудово виглядаю

в цій сукні від Бет Дітто.

(Оплески)

Дуже дякую.

Тоді як дехто міг подумати:

"Гмм, в чорному вона б
виглядала стрункішою".

(Сміх)

Ви можете гадати, свідомо чи ні,

чи хвора я на діабет,
чи є в мене бойфренд,

чи їм я вуглеводи після 7 вечора.

(Сміх)

Можливо, ви захвилювалися, тому що самі
їли вчора вуглеводи після 7 вечора,

і що прийшов час оновити свій
абонемент в спортзал.

Всі ці судження підступні.

Вони можуть бути спрямовані на
окремих осіб, на групи,

а ще вони можуть бути
спрямовані саме на вас.

Такий образ мислення
називають фетфобією.

Як будь-яка інша форма
систематичного пригнічення,

фетфобія глибоко вкоренилася
в таких комплексних системах

як капіталізм, патріархат і расизм.

Саме тому її так складно помітити,
не кажучи вже про те,

щоб з нею боротися наодинці.

Ми живемо в суспільстві,

в якому бути товстуном - те ж саме,
що бути поганою людиною:

ледачою, жадібною, хворою,
безвідповідальною,

і бути підозрюваною
в аморальності.

Ми схильні бачити в худорлявості

все, що вважаємо хорошим:

надійність, успішність,

здатність контролювати свої
апетит, тіло та життя.

Ці ідеї знову і знову повторюються

в ЗМІ, в галузі охорони здоров'я,

в кабінетах лікарів,

у повсякденних розмовах

і нашому власному ставленні.

Ми можемо навіть звинувачувати
товстих людей

у дискримінації, з якою вони
стикаються.

Адже, врешті-решт, якщо їм це
не подобається, нехай просто схуднуть.

Це ж так легко!

Упередженість до повних людей стала
настільки поширеною, так глибоко проникла

в те, як ми оцінюємо себе та інших,

що ми рідко цікавимося, чому
ми так зневажаємо людей за їхні розміри,

і звідки в нас взялося це презирство.

Але ми повинні задуматися над цим,

тому що величезна цінність,
яку ми надаємо зовнішньому вигляду,

впливає на кожного з нас.

Чи ми насправді хочемо жити в суспільстві,

в якому людям відмовляють
у банальній людяності,

якщо вони не відповідають певним
довільним формам прийнятного?

Коли мені було шість років,

моя сестра вчила декількох дівчат
балету у нас в гаражі.

Я була десь на 30 сантиметрів
вища і на стільки ж товстіша за них.

Настав час нашого
першого виступу.

Я так раділа, що зможу одягти
гарненьке рожеве трико!

Я збиралася стати зіркою!

Інші дівчатка легко вскочили
в свої наряди з лайкри і тюлю,

але не знайшлося
жодного трико мого розміру.

Вирішивши не пропускати
виступ через це,

я звернулася до моєї мами

і досить гучно, щоб всі почули,

сказала: "Матусю, мені потрібно не трико,

а чотирико".

(Сміх)

Дякую, мамо.

(Оплески).

Хоча тоді я
не розуміла цього -

те, що я так наполегливо
вимагала чудове чотирико,

стало першим кроком до
активної боротьби проти фетфобії.

Я не стверджую зараз,
що ця любов до свого тіла

була чимось на зразок легкої пробіжки
по блискучому шляху прийняття себе,

що почалася в той
день на заняттях.

Зовсім ні.

Згодом я дізналася, що вихід за рамки
того, що більшість вважає нормальним,

може завдати болю і самотності.

Я витратила останні 20 років
на виявлення та виправлення цих ідей,

відчуваючи себе немов
на американських гірках.

Мене відверто висміювали,
ображали з машин, що проїжджали повз,

говорили, що я просто марю.

Але були і посмішки від незнайомців,

які розуміли, як це -
йти по вулиці

бадьорим кроком
з високо піднятою головою.

(Схвальні вигуки)

Дякую.

Я пройшла через все це разом з тією
сильною маленькою шестирічною дівчинкою,

і з її допомогою я стою
сьогодні перед вами

як товста людина,
яка не хоче виправдовуватися,

як людина, яка просто
відмовляється приєднуватися

до думки більшості про те,

що мені слід робити
з моїм тілом.

(Оплески)

Я не самотня в цьому.

Я - членкиня міжнародної
спільноти людей,

які вирішили не
приймати байдуже той факт,

що наші тіла є і, напевно,
завжди будуть великими,

але активно процвітати
в таких тілах, якими вони є зараз.

Людей, які поважають свою силу,
і працюють з урахуванням, а не проти,

наших передбачуваних обмежень,

людей, які вважають здоров'ям

дещо більше,

ніж цифри на застарілих
таблицях індексу маси тіла.

Замість цього ми вважаємо психічне
здоров'я, самооцінку і самовідчуття

життєвоважливими аспектами
нашого спільного добробуту.

Людей, які відмовляються
вірити, що ці товсті тіла

дійсно в чомусь нас обмежують.

Є лікарі, науковці і блогери,

які написали
незліченну кількість слів

про купу аспектів
цієї складної теми.

Є повненькі модниці, що вимагають
прав на свої тіла і свою красу,

носячи бікіні і короткі топи,

виставляючи напоказ повноту,
яку нас вчать приховувати.

Є товсті спортсмени,

які бігають марафони,
викладають йогу і займаються кікбоксингом,

впевнено показавши середній палець
нинішньому стану речей.

Ці люди навчили мене тому,
що радикальна політика тіла -

це протиотрута для нашого
суспільства, що ганьбить людей за їхні тіла.

Зрозумійте мене правильно: я не хочу сказати,
що люди не повинні міняти свої тіла,

якщо вони цього хочуть.

Самовдосконалення - це,
можливо, один із найкращих способів

проявити любов до себе
мільйонами різних шляхів,

від створення нової зачіски і тату
до зміни форм тіла,

гормонотерапії, операцій,
і, так, навіть схуднення.

Все просто: це твоє тіло,

і тобі вирішувати,
що з ним краще зробити.

Я беру участь у цьому русі,

намагаючись зробити все, що
не годиться робити товстунам -

а це багато чого -

і запрошуючи інших людей
приєднатися і перетворити

це в творчість.
Основна ідея проекту -

відновлення прав повних людей бути там,
де їх часто не приймають:

від подіумів до клубних шоу,

від публічних басейнів до
видатних танцювальних сцен.

Масове завоювання простору -
це не тільки сильне художнє ствердження,

а й основний підхід
до побудови суспільства.

Це ж спрацювало для «АКВАПОРКО!» -

(Сміх)

жіночої команди товстуль
з синхронного плавання,

яку я заснувала в Сіднеї з подругами.

Враження від зустрічі
з групою зухвалих товстуль

у квітчастих купальниках і шапочках,

які безтурботно підкидають
ноги догори,

не можна недооцінювати.

(Сміх)

Протягом своєї кар'єри я зрозуміла, що
розмір тіла - це така собі політика;

що товсті люди, які не
бажають виправдовуватися,

можуть приголомшити інших людей.

Коли режисерка Кейт Чемпіон,

відома завдяки театру танцю Форс-Мажор,

попросила мене бути її
художньою асистенткою

у виставі товстих танцюристів,

я буквально вхопилася
за цю можливість.

У прямому сенсі.

«Нема чого втрачати» створено
завдяки співпраці повненьких акторів,

які використовували свій життєвий досвід

для створення вистави
з тією ж різноманітністю, як і вони самі.

Вистава вийшла надзвичайно
далекою від балету у звичному розумінні.

Сама ідея проекту з повними танцюристами
від такої престижної компанії

була, м'яко кажучи, сумнівною,

оскільки нічого подібного
на популярних танцювальних майданчиках

не було ніколи і ніде в світі.

Люди були налаштовані скептично.

"Що означає "товсті танцюристи"?

Десятого розміру, дванадцятого чи якого?

Де вони проводять репетиції номерів?

Чи вистачить у них витривалості
на повноцінну виставу?"

Але, незважаючи на скептицизм,

«Нема чого втрачати» стала бомбою
на фестивалі в Сіднеї.

Ми отримали захоплені відгуки,
поїхали в турне,

виграли нагороди, про нас написали
більш ніж на 27 мовах.

Приголомшливі фотографії наших виконавців
облетіли весь світ.

Ліку немає, скільки разів
люди всіх форм і розмірів

говорили мені, що це шоу
змінило їхнє життя,

допомогло змінити їх
ставлення

до своїх і чужих тіл,

кинуло виклик їхній упередженості.

Але, звичайно, вистава,
що змушує людей задуматися,

не може уникнути критики.

Мені говорили, що я
прославляю ожиріння.

Мені жорстоко погрожували
жорстокою смертю

за те, що я наважилася створити
виставу про тіла і життя товстих людей,

що показує нас цінними особистостями
зі значущими історіями.

Мене навіть називали

"ІДІЛ епідемії ожиріння" -

(Сміх)

коментар, безглуздий до сміху.

Але це так само говорить про паніку,

навіть про жах,

які викликає страх перед товстими.

Страх, що його підживлює
індустрія схуднення,

утримує багатьох із нас від
досягнення згоди зі своїми тілами,

змушує очікувати «обробки фото»,

перш ніж ми почнемо
жити по-справжньому.

Адже справжній слон
у крамничці з посудом - це фетфобія.

Рух проти фетфобії
відмовляється терпіти цей страх.

Виступаючи за самовизначення
і взаємоповагу до всіх нас,

ми зможемо побороти небажання
суспільства прийняти різноманітність

і почнемо прославляти незліченну
кількість способів бути собою.

Дякую.