Як в'язниці вимагають грошей з бідних

Чому людей ув'язнюють за їх бідність? Сьогодні півмільйона американців перебувають у в'язниці тільки тому, що не можуть дозволити собі оплатити заставу, і ще й за ґратами, бо не можуть відшкодувати борги перед судом, інколи за такі незначні речі, як неоплачений штраф за паркування. Саліл Дадані ділиться історіями людей, які перебували у борговій в'язниці в місті Фергюсон, штат Міссурі, спонукаючи нас по-іншому поглянути на те, як ми караємо бідних і знедолених.

Одного літнього дня 2013 року

поліція округу Колумбія затримала,
допитала і обшукала чоловіка,

який здавався підозрілим
і потенційно небезпечним.

Це не те, у що я був одягнений в день
затримання, відверто кажучи,

але у мене є і таке фото.

Я знаю, це дуже жахливо
- постарайтесь бути спокійними.

(Сміх)

У той час я стажувався

в державній службі захисника
округу Колумбія

і відвідував поліцейську дільницю
для роботи.

Я якраз виходив

і перед тим, як дійшов до моєї машини,

дві поліцейські машини заблокували
мені виїзд

і поліцейський підійшов до мене ззаду.

Він сказав мені зупинитись,
зняти рюкзак

і поставити руки на поліцейську машину,
припарковану біля нас.

Біля нас зібралося близько
десятка поліцейських.

Всі вони мали пістолети,

деякі автомати.

Вони обшукали мій рюкзак.

Вони обшукали мене.

Вони фотографували мене
біля поліцейської машини

і сміялись.

І коли все це відбувалося -

я - на поліцейській машині -
намагався ігнорувати тремтіння в ногах,

намагався думати чітко, що мені робити -

щось видалось мені дивним.

Коли я подивився на себе на цьому фото -

якби мені довелося описати себе -

я, мабуть, сказав би щось на кшталт:

"19-річний індійський чоловік,
яскрава футболка, носить окуляри".

Але вони не включали жодну з цих деталей.

Описуючи мене по раціях,

вони повторювали: "Чоловік з
Близького Сходу з рюкзаком",

"Чоловік з
Близького Сходу з рюкзаком"

І цей опис з'явився
і у поліцейському звіті.

Я ніколи не очікував,
що власний уряд опише мене словами:

"таємничий",

"мерзенний",

"терорист".

Затримання проходило так.

Вони відправили натренованих собак
знаходити вибухівку туди, де я бував.

Вони подзвонили федеральному уряду,
щоб дізнатися, чи за мною не стежили.

Вони відправили декількох слідчих,
щоб допитати мене, чому

я стверджував, що мені нічого приховувати

і чому не погодився на обшук моєї машини.

Я бачив, що вони незадоволені мною,

але відчував, що я не можу знати,
що вони захочуть робити далі.

В один момент поліцейський,
який обшукував мене,

переглянув поліцейську дільницю,
щоб дізнатися, де були камери,

щоб побачити, скільки
з цього було записано.

І коли він це зробив,

я дійсно усвідомив, що повністю залежу
від їхнього милосердя.

Я думаю, що ми всі з молодого віку
звикли до думки

про поліцейських, про арешти і наручники,

тому легко забуваємо, як це
принизливо і насильно -

мати контроль над тілом іншої людини.

Я знаю, це звучить так
ніби суть моєї розповіді у тому,

як погано поводились зі мною
через мою расу,

і так, я думаю, що мене не затримали б,
якби я був білим.

Але насправді,
ось про що я задумався сьогодні.

Задумався, наскільки гірше все могло бути,

якби я не був багатим.

Вони думали, що
я намагатимусь закласти вибухівку,

і розслідували цю ймовірність
протягом півтори години,

але на мене так і не вдягнули наручники

і не посадили мене до тюремної камери.

Я думаю, якби я був одним
з бідних жителів округу Колумбії,

і вони б думали,
що я загрожую життю поліцейських,

то все могло закінчитись по-іншому.

Насправді, в нашій системі,
краще бути забезпеченою особою,

яку підозрюють у спробі
підірвати відділ поліції,

ніж бідною особою,

яку підозрюють у значно,
значно меншому порушенні.

Хочу навести приклад
з моєї теперішньої роботи.

Тепер я працюю в організації з захисту
громадянських прав у Вашингтоні,

яка має назву "Рівне правосуддя за законом".

Дозвольте мені запитати вас дещо.

Як багато з вас отримували
штраф за паркування за своє життя?

Підніміть руки.

Так, я також.

І коли я мав оплатити його,

я дратувався,

але заплатив і поїхав далі.

Я припускаю, що більшість з вас
також оплатили штраф.

Але що б трапилось, якби ви
не змогли дозволити собі вказану суму?

І ваша сім'я також
не мала б грошей, що б сталось?

Ну, єдине, що не повинно трапитись
відповідно до закону, це те

що вас не можуть затримати й ув'язнити

лише тому, що ви не можете оплатити.

Це порушує Федеральний закон.

Але так чинять місцеві органи
влади по всій країні

з бідними людьми.

І багато судових процесів
у "Рівному правосудді за законом"

орієнтуються на сьогоднішні
боргові в'язниці.

Одна з наших справ
проти Фергюсон, Міссурі.

І я знаю, що коли кажу Фергюсон,

багато з вас подумає
про насильство з боку поліції.

Але сьогодні я говоритиму
про інші сторони

відносин між їхньою поліцією і жителями.

Фергюсон приймав у середньому
більше двох ухвал на арешт

на людину в рік,

здебільшого через неоплачений борг суду.

Коли я уявляю, як би це було,
якби кожного разу, коли я виходжу з дому,

поліцейський міг
перевірити номери моєї машини

й побачити ордер за неоплачений борг,

схопити мене, так як
це було у Вашингтоні,

і потім забрати мене до в'язниці,

я почуваюсь немічно.

Я зустрів багато людей з Фергюсона,
які стикались з цим,

і вислухав їхні розповіді.

У в'язниці Фергюсона

у кожній маленькій камері,
є двох'ярусне ліжко і туалет,

але в кожну камеру
поселяють чотири особи.

Двоє людей на ліжку,
двоє на підлозі,

при цьому один із них - біля брудного туалету,

якого ніколи не чистили.

Насправді камеру повністю
ніколи не мили,

так що підлога і стіни
вкриті кров'ю і слизом.

Немає води, щоб напитися,

за винятком клапану,
під'єднаного до туалету.

Вода виглядає і смакує брудно,

там завжди нестача їжі,

ніякого душу,

жінки під час менструації
без будь-яких засобів гігієни,

без жодної медичної допомоги.

Коли я запитав жінку
про медичну допомогу,

вона засміялася і сказала: «О, ні, ні.

Єдину увагу, яку ви отримаєте
від охоронців - сексуальну».

Таким чином, вони беруть боржників
у це місце і кажуть:

"Ми не дозволимо тобі піти,
поки ти не заплатиш борг".

І якщо б ви могли
зателефонувати сім'ї,

яка могла б якось
допомогти з грошима,

тоді, ймовірно, вас би відпустили.

Якби було достатньо грошей,
вас би відпустили.

А якщо ні, ви б сиділи там
пару днів чи тижнів,

і кожного дня охоронці
спускались би до камер

і торгувались з боржниками
про ціну звільнення в цей день.

Ви були б там доти, доки
в'язниця не переповнилась,

і вони потребували б
когось нового.

Тоді вони думають:

"Гаразд, навряд чи ця людина
зможе заплатити,

більш ймовірно, що нова зможе".

Вас випускають, інших ув'язнюють,
і процес триває.

Я зустрів чоловіка, який

9 років тому був заарештований
за жебрацтво в аптеці.

Він не міг дозволити собі оплатити штраф
і судові витрати з цієї справи.

Коли він був молодим,
він пережив пожежу в домі -

вистрибнув з третього поверху
і врятувався.

Але те падіння пошкодило йому мозок

і декілька частин тіла,
зокрема, ногу.

Тож, він не міг працювати

і залежав від соціальних виплат.

Коли я зустрівся з ним у його квартирі,

він не мав нічого цінного -
навіть їжі у холодильнику.

Він постійно голодний.

Він не мав нічого цінного у квартирі,
крім шматочка картону,

на якому написав
імена своїх дітей.

Він сильно цінував це.
Гордо показати це мені.

Але він не може заплатити штрафи і витрати,
бо у нього немає нічого.

За останні 9 років
його арештовували 13 разів

і ув'язнили на цілих 130 днів
через випадок з жебракуванням.

Один із арештів тривав 45 днів.

Тільки уявіть собі - пробути
від сьогодні і аж до червня

у місці, що я описав
декілька хвилин тому.

Він розказав мені про спроби самогубства,
які він бачив у цій в'язниці;

про випадок, коли чоловік
умудрився повіситись там,

куди не могли досягнути інші в'язні,

так що вони могли тільки
кричати, кричати і кричати,

щоб привернути увагу охорони,

аби ті прийшли і зняли його.

Він сказав мені, що охоронці прийшли
через п'ять хвилин.

На той час чоловік був непритомний.

Тоді вони викликали фельдшера -
лікарі зайшли в камеру

і сказали: "Він буде в порядку".

І просто залишили його там на підлозі.

Я чув багато схожих історій,
і вони не повинні мене дивувати,

бо самогубство - основна причина
смерті у місцевих в'язницях.

Це пов'язано з браком охорони
психічного здоров'я у в'язницях.

Я зустрів жінку, мати трьох дітей,
що заробляє 7 доларів на годину.

Вона покладається на продовольчі талони,
щоб прогодувати себе і дітей.

Близько 10 років тому
вона отримала пару штрафів

за порушення правил дорожнього руху
і звинувачення в крадіжці,

та не могла оплатити штрафи і
витрати з цих справ.

Відтоді її ув'язнювали
близько 10 разів,

але у неї шизофренія
і біполярний розлад,

і вона потребує ліки кожного дня.

Вона не має доступу
до цих ліків у в'язниці Фергюсон,

бо жоден не має доступу
до своїх ліків.

Вона розповіла мені, як це -
провести два тижні у тюрмі,

бачити галюцинації людей і тіней
і чути голоси,

випрошувати ліки,
які б могли це зупинити,

і не отримувати їх.

І це не поодинокий випадок: кожні

30% жінок у в'язницях мають потреби
через серйозні психічні проблеми

такі, як і у неї,

проте лише одна з шести отримує
психіатричну допомогу, перебуваючи у в'язниці.

Отож, я чув ці всі історії
про цю підземну темницю,

що Фергюсон використовує
для боржників,

і коли прийшов час
побачити все на власні очі

і відвідати в'язницю Фергюсона,

я не був певний, чого саме чекаю,

але цього аж ніяк не сподівався.

Це звичайна будівля уряду.

Це могла би бути пошта або школа.

Це нагадало мені,
що незаконні здирства

не виконуються десь в тіні -

їх виконують відкрито
державні чиновники.

Це питання державної політики.

І це нагадало мені
що біднота в тюрмі,

навіть поза контекстом боргової в'язниці,

грає дуже помітну і важливу роль
у системі правосуддя.

Я маю на увазі політику застави.

У нашій системі,
затримані ви чи вільні,

очікування суду не залежить від того,
наскільки ви небезпечні

чи як багато ризику становите.

Йдеться про те, чи зможете
ви внести заставу.

Так, Білл Косбі, якому визначили
мільйон доларів застави,

негайно виписав чек
і не провів ні секунди у в'язниці.

А Сандра Бленд, яка померла у в'язниці,

опинилася там лише тому, що її сім'я
не змогла заплатити 500 доларів.

Насправді, таких як вона - півмільйона
по всьому світу -

500 000 сидять зараз у в'язницях,

тому що не можуть
виплатити свою заставу.

Нам кажуть, що в'язниці -
це місця для злочинців,

але з погляду статистики це не так:

троє з кожних п'яти людей
у в'язниці чекають на суд.

Вони не були засуджені
за будь-який злочин,

вони не визнали себе
винними у злочині.

Прямо тут, у Сан-Франциско,

85% ув'язнених
у нашій в'язниці в Сан-Франциско

перебувають у досудовому ув'язненні.

Це означає, що Сан-Франциско витрачає
приблизно 80 мільйонів доларів

кожного року

для фінансування досудового ув'язнення.

Багато з тих людей, які сидять у в'язниці,
бо не можуть внести заставу,

звинувачені у таких
дріб'язкових порушеннях,

що вони довше сидітимуть,
чекаючи на суд,

ніж перебували б у в'язниці, якби
їх справді визнали винними,

тобто вони гарантовано
вийдуть швидше,

якщо признають свою вину.

Так що є вибір:

або залишитись
у цьому жахливому місці,

далеко від сім'ї і дітей,

майже гарантовано втратити роботу,

а потім довго виплачувати судові витрати?

Або визнати себе винним у тому,
що хоче прокурор, і вийти на волю?

В цей момент вони
попередньо-ув'язнені, а не злочинці.

Але як тільки визнають свою вину,
ми назвемо їх злочинцями,

хоча багата людина ніколи
б не опинилась у такій ситуації,

бо просто внесла б заставу.

На цьому етапі ви, напевно, думаєте:

"Цей хлопець надихає
своїми вчинками..."

(Сміх)

"Яка сумна історія. Поверніть мені
гроші за квиток".

(Сміх)

Але насправді

розмови про ув'язнення не такі
гнітючі, як отой вибір,

бо якщо ми не говоритимемо
про ці проблеми

і спільно не змінимо думку про ув'язнення,

через багато років

в'язниці, як і раніше, будуть переповнені
бідними, яким там не місце.

Ось що дійсно пригнічує мене.

Але мене надихає те,
що ці історії можуть спонукати нас

думати про ув'язнення по-різному.

Не про "масове позбавлення волі",
як пишуть у безликих документах,

чи "засудження ненасильницьких злочинців",

а з людської точки зору.

Коли ми кидаємо людину за ґрати
на дні, тижні, місяці,

чи навіть роки,

що ми робимо
з розумом і тілом цієї людини?

За яких умов
ми дійсно готові зробити це?

Тож, починаючи з декількох
сотень із нас, в цьому місці,

ми можемо змінити думку про ув'язнення,

змінити його звичне бачення,
про яке я згадував раніше

Насамкінець хочу сказати:

якщо ми хочемо щось
істотно змінити -

не просто реформувати політику
щодо застави, штрафів і судових витрат -

а й переконатися, що
нові правила, які замінять старі,

не каратимуть бідних і знедолених
новими способами.

Якщо ми хочемо таких змін,

то це зрушення в мисленні
потрібно від кожного з нас.

Дякую.

(Оплески)