(Вдихає, видихає)

Я не завжди заробляла на життя музикою.

Близько п'яти років після закінчення

видатного університету гуманітарних наук

це було моєю щоденною роботою.

Я була живою статуєю, яку називали "8-футовою нареченою" та працювала сама на себе,

і мені подобається розповідати людям про те, що це було моєю роботою,

бо кожен постійно хоче знати,

хто ці диваки в звичайному житті?

Привіт.

Одного дня я розмалювалась у білий колір, стала на коробку,

поклала перед собою чи то капелюх, чи то бляшанку,

і коли хтось проходив і вкидав туди гроші,

я протягувала їм квітку та пильно дивилася в очі.

І якщо вони не брали квітку,

я корчила гримасу суму та нудьги,

коли вони йшли геть.

(Сміх)

Таким чином, у мене відбувалися дуже проникливі зустрічі з людьми,

особливо з самотніми, які виглядали так,

начебто вони тижнями ні з ким не розмовляли,

і між нами наставала та чудова мить

тривалого погляду, дозволеного на вулицях міста

і ми начебто трохи закохувались один в одного.

Очами я промовляла: "Дякую. Я тебе бачу".

А їх погляд говорив:

"Мене ніхто ніколи не помічає. Дякую тобі".

Інколи я дуже виснажувалась.

Люди, проїжджаючи повз у своїх машинах, кричали мені:

"Знайди собі роботу!"

А я наче відповідала: "Це і є моя робота".

Та то було боляче, бо змушувало мене замислюватися з острахом над тим,

що я роблю щось несхоже на нормальну роботу,

нечесне та ганебне.

Я не мала жодного уявлення про те, наскільки ідеальною

для світу музичного шоу-бізнесу виявиться та "справжя освіта", яку я отримувала, стоячи на цій коробці.

Економістам у цьому залі напевно буде цікаво

дізнатися, що у мене був досить сталий заробіток,

що мене шокувало,

зважаючи на те, що постійних клієнтів у мене не було,

але близько 60 баксів по вівторках та 90 баксів по п'ятницях

було стабільно.

Водночас, я гастролювала по місту

та грала в нічних клубах зі своїм гуртом "Дрезденські ляльки".

Тут я граю на фортепіано, а ось геніальний барабанщик.

Я писала пісні, і врешті решт

ми почали заробляти достатньо для того, щоб я припинила підробляти статуєю.

Коли ми почали гастролі,

я не хотіла втрачати те відчуття

прямого зв'язку з людьми, бо я це любила.

Тому після всіх наших концертів ми роздавали автографи

та обіймали прихильників, разом відпочивали та спілкувались з людьми,

і створили ціле мистецтво завдяки тому, що просили людей допомогти нам

і приєднатись до нас. Я розшукувала місцевих музикантів

та митців, вони знаходили собі місце десь поблизу,

збирали гроші,

а потім приєднувались до нас на сцені під час виступу.

Ми мали таку собі "збірну солянку" найрізноманітніших дивакуватих, випадкових гостей цирку.

А потім з'явився Твіттер,

і все стало ще чарівнішим, бо я могла в будь-який

момент попросити про що-небудь де-небудь.

Одного разу мені знадобилося фортепіано, щоб трохи повправлятися,

і вже за годину я була вдома в одного з фанів. Це було в Лондоні.

Люди приносили нам домашню їжу за лаштунки

у всіх куточках світу, годували нас і їли разом з нами. Це було в Сіетлі.

Прихильники, які працювали в музеях і магазинах

та інших людних місцях, підтримали б мене,

якби я в останній момент вирішила організувати спонтанний безкоштовний концерт.

А от бібліотека в Окленді.

В суботу я твітнула, що мені потрібен капелюх і дерев'яний ящик,

бо я не хотіла тягнути це зі східного узбережжя,

і ці речі з'явилися завдяки цьому чуваку, Крісу

з Ньюпорт-Біч, який відгукнувся на моє прохання.

Одного разу у Твіттері я спитала, де в Мельбурні можна купити інгалятор для носа.

І медсестра зі шпиталю привезла його мені

прямо в кав'ярню, де я сиділа.

Я пригостила її коктейлем,

і ми трохи посиділи-побалакали про професію медсестри та смерть.

Я обожнюю такі випадкові моменти зближення.

І саме тому я займаюся каучсерфінгом.

Буває, що ми зупиняємося в будинках, де кожен з моєї команди має окрему кімнату,

але не має безпровідного інтернет-зв'язку, або в якійсь дірі,

де всі сплять на підлозі в одній кімнаті без туалетів,

але є вай-фай, що є вочевидь, перевагою такого помешкання.

(Сміх)

Якось ми з командою зупинилися

у дуже бідному районі Маямі,

і нас прийняла на ніч

18-ти річна дівчина, яка все ще жила з батьками,

і всі члени її сім'ї були нелегальними імігрантами з Гондурасу.

Тієї ночі вся родина

спала на диванах, а дівчина спала разом зі своєю мамою,

щоб ми могли спати на їхніх ліжках.

Лежачи там, я думала про те,

наскількі бідні ці люди.

Чи справедливо це?

А зранку її мама вчила нас готувати тортилью

та хотіла дати мені Біблію.

Вона відвела мене в сторону та сказала ламаною англійською:

"Ваша музика дуже допомогла моїй доньці.

Дякуємо, що заїхали до нас. Ми всі дуже вдячні".

І я подумала, що це справедливо.

Отак.

А через кілька місяців я була на Мангеттені

і твітнула, що мені потрібно десь заночувати.

Опівночі я дзвонила в двері квартири на Нижньому Іст-Сайді,

і тут раптом усвідомила, що ніколи ще не робила цього сама.

Я завжди була або зі своїм гуртом, або з командою.

Так роблять хіба ті, кому не вистачає клепки, хіба ні? (Сміх)

Чи саме так гинуть бовдури?

І перш ніж я змогла передумати, двері відчинились навстіж.

Вона - митець. Він - фінансовий оглядач електронного видння британського агенства новин Рейтерс.

І вони наливають мені бокал червоного вина

та пропонують прийняти ванну.

Я мала вже тисячі подібних ночей.

Тож я дуже полюбляю каучсерфінг і краудсерфінг.

Для мене каучсерфінг і краудсерфінг -

практично одне й те саме.

Ти лягаєш на руки натовпу,

і ви довіряєте один одному.

Одного разу я попросила гурт, який був у нас на розігріві,

чи не хотіли б вони спуститися до глядачів та зібрати собі

трохи додаткових грошей, як я сама частенько робила.

Гурт вже зібрався туди піти,

але один із учасників

сказав, що просто не зможе цього зробити.

Він вважав, що це схоже на жебракування - ось так стояти з капелюхом.

Я впізнала його відчуття страху, яке промовляло: "Чи справедливо це?" і "Знайди собі роботу".

А тим часом моя група стає дедалі популярнішою.

Ми підписали контракт з масштабною компанією звукозапису.

Наша музика - це щось середнє між панком і кабаре.

Вона не всім подобається.

Ну, можливо, вам якраз сподобається.

Тільки ми підписали контракт, як розпочалася рекламна кампанія з приводу нашого наступного альбому.

Коли він вийшов, ми продали близько 25,000 копій за перші кілька тижнів.

Для звукозаписуючої компанії це - провал.

А я кажу: "Хіба 25,000 - це мало?"

На що вони відповіли: "Ні, кількість проданих копій падає. Це провал".

І вони припинили з нами працювати.

Саме в той час, я співаю і обіймаю людей після концерту,

і до мене підходить хлопець,

простягає 10 доларів

і каже:

"Вибачте, я переписав Ваш альбом з диска мого друга".

(Сміх)

"Але я читаю Ваш блог, і знаю, що Ви ненавидите вашу звукозаписуючу компанію.

Я лише хочу, щоб Ви взяли ці гроші".

І це починає відбуватися постійно.

Після моїх концертів люди самі приносять мені гроші,

але я маю сама фізично бути присутньою там та приймати допомогу від людей,

і, на відміну від хлопця з гурту на розігріві,

у мене вже неабияка практика такої роботи - стояти ось так.

Дякую.

І саме в цей момент я вирішила,

що віддаватиму музику безкоштовно

в інтернеті, за будь-якої можливості.

З одного боку "Металіка" виступає за те, що файлообмінна мережа Напстер - це погано;

а з іншого боку - Аманда Палмер, яка заохочує

використовувати торрент, скачувати з інтернету і обмінюватися файлами. Але я прошу про допомогу,

тому що я бачила, як це працює на вулиці.

Таким чином, я перемогла компанію звукозапису. Для свого наступного проекту

зі своїм новим гуртом під назвою "Великий Оркестр Крадіжки",

ми започаткували практику збирання грошей в натовпі прихильників,

і я відчула тисячу зв'язків між мною та людьми з натовпу.

Я просила натовп прихильників впіймати мене.

Метою було зібрати 100,000 доларів.

Шанувальники допомогли мені зібрати приблизно 1,2 мільйона доларів,

що є найвизначнішим проектом по збиранню коштів під час музичного виступу на сьогодні.

(Оплески)

Ви бачите, як це багато людей.

Це приблизно 25,000 людей.

Журналісти питали: "Амандо,

музичний бізнес занепадає, а ти заохочуєш піратство.

Як ти змусила всіх цих людей платити за музику?"

А я ж не змушувала їх. Я їх попросила.

І просто "прохаючи" людей,

я встановлювали з ними зв'язок.

А коли зближуєшся з людьми, вони хочуть тобі допомогти.

Це нелогічно для більшості митців.

Вони не хочуть ні про що просити.

Та це нелегко. Нелегко просити.

Багато митців мають з цим проблеми.

Необхідність просити робить Вас вразливим.

І в інтернеті мене часто критикували

після того, як моя новаторська ідея почала набирати більших обертів,

за те, що я продовжувала краудсорсинг.

Особливо за те, що я пропонувала музикантам,

які є нашими прихильниками, приєднатися до нас на сцені

під час кількох пісень в обмін на любов, квитки

та пиво. А це хтось спотворив моє фото

і розмістив його на сайті.

Воно викликало до болі знайоме відчуття образи.

А люди, які казали: "Ти більше не маєш права

просити про таку допомогу",

нагадали мені про тих людей у машинах, які кричали: "Знайди собі роботу".

А все через те, що вони не стояли з нами на тротуарі,

і не могли відчути той взаємозв'язок

між мною та натовпом моїх прихильників,

і той взаємообмін, який для нас був дуже справедливим, але незрозумілим для них.

Отже, це не зовсім безпечно для роботи.

Це моя вечірка зі збору коштів у Берліні.

В кінці вечора я роздягнулася та дозволила всім малювати по собі.

Якщо ви хочете пережити

внутрішнє відчуття довіри до незнайомців,

я раджу саме це,

особливо, якщо такі незнайомці - це німці напідпитку.

Це був зв'язок з прихильниками найвищого рівня,

тому, що все, що я тут розповідала - це доказ того,

що я довіряю Вам аж настільки.

Чи варто? Звісно, що так.

За весь час існування людства

музиканти, митці були частиною громади,

зв'язківцями та відкривачами нового, а не недосяжними зірками.

Бути відомим - це коли багато прихильників люблять тебе на відстані,

але Інтернет і контент,

яким можна вільно ділитися,

повертає нас назад у ті часи.

Мова йде про тих кількох людей, які люблять вас зблизька,

і про те, що цих людей достатньо.

Таким чином, багатьох людей спантеличує

відсутність чітко встановленої ціни.

Для них це непередбачуваний ризик, але свої вчинки -

збір коштів, виступ на вулиці, дзвінок у двері -

я не розглядаю як ризик.

Для мене все це - вияв довіри.

Сьогодні інструменти обміну в мережі інтернет

є такими ж простими та інтуїтивними, як і виступ на вулиці.

Вони на правильному шляху.

Але навіть ідеальні інструменти не допоможуть нам,

якщо ми не можемо дивитися один одному в очі,

віддавати та отримувати без остраху,

і щонайважливіше -

просити, не соромлячись.

За роки своєї кар'єри

я намагалася встановити через інтернет такий самий зв'язок із людьми,

який я відчувала, коли працювала на вулиці та стояла на коробці,

тому я веду блог і користуюся твіттером не лише для того, щоб повідомляти про розклад турне

і про нові відеороботи, а й щоб розповідати про нашу роботу, мистецтво,

страхи, похмілля, помилки.

І ми бачимо один одного.

А коли ми справді бачимо один одного,

ми хочемо допомогти один одному.

Я думаю, що люди ставили собі неправильне запитання,

на кшталт: "Як змусити людей платити за музику?"

А що, якби ми запитали,

"Як дозволити людям платити за музику?"

Дякую.

(Оплески)