(Вдихає, видихає)
Я не завжди заробляла на життя музикою.
Близько п'яти років після закінчення
видатного університету гуманітарних наук
це було моєю щоденною роботою.
Я була живою статуєю, яку називали "8-футовою нареченою" та працювала сама на себе,
і мені подобається розповідати людям про те, що це було моєю роботою,
бо кожен постійно хоче знати,
хто ці диваки в звичайному житті?
Привіт.
Одного дня я розмалювалась у білий колір, стала на коробку,
поклала перед собою чи то капелюх, чи то бляшанку,
і коли хтось проходив і вкидав туди гроші,
я протягувала їм квітку та пильно дивилася в очі.
І якщо вони не брали квітку,
я корчила гримасу суму та нудьги,
коли вони йшли геть.
(Сміх)
Таким чином, у мене відбувалися дуже проникливі зустрічі з людьми,
особливо з самотніми, які виглядали так,
начебто вони тижнями ні з ким не розмовляли,
і між нами наставала та чудова мить
тривалого погляду, дозволеного на вулицях міста
і ми начебто трохи закохувались один в одного.
Очами я промовляла: "Дякую. Я тебе бачу".
А їх погляд говорив:
"Мене ніхто ніколи не помічає. Дякую тобі".
Інколи я дуже виснажувалась.
Люди, проїжджаючи повз у своїх машинах, кричали мені:
"Знайди собі роботу!"
А я наче відповідала: "Це і є моя робота".
Та то було боляче, бо змушувало мене замислюватися з острахом над тим,
що я роблю щось несхоже на нормальну роботу,
нечесне та ганебне.
Я не мала жодного уявлення про те, наскільки ідеальною
для світу музичного шоу-бізнесу виявиться та "справжя освіта", яку я отримувала, стоячи на цій коробці.
Економістам у цьому залі напевно буде цікаво
дізнатися, що у мене був досить сталий заробіток,
що мене шокувало,
зважаючи на те, що постійних клієнтів у мене не було,
але близько 60 баксів по вівторках та 90 баксів по п'ятницях
було стабільно.
Водночас, я гастролювала по місту
та грала в нічних клубах зі своїм гуртом "Дрезденські ляльки".
Тут я граю на фортепіано, а ось геніальний барабанщик.
Я писала пісні, і врешті решт
ми почали заробляти достатньо для того, щоб я припинила підробляти статуєю.
Коли ми почали гастролі,
я не хотіла втрачати те відчуття
прямого зв'язку з людьми, бо я це любила.
Тому після всіх наших концертів ми роздавали автографи
та обіймали прихильників, разом відпочивали та спілкувались з людьми,
і створили ціле мистецтво завдяки тому, що просили людей допомогти нам
і приєднатись до нас. Я розшукувала місцевих музикантів
та митців, вони знаходили собі місце десь поблизу,
збирали гроші,
а потім приєднувались до нас на сцені під час виступу.
Ми мали таку собі "збірну солянку" найрізноманітніших дивакуватих, випадкових гостей цирку.
А потім з'явився Твіттер,
і все стало ще чарівнішим, бо я могла в будь-який
момент попросити про що-небудь де-небудь.
Одного разу мені знадобилося фортепіано, щоб трохи повправлятися,
і вже за годину я була вдома в одного з фанів. Це було в Лондоні.
Люди приносили нам домашню їжу за лаштунки
у всіх куточках світу, годували нас і їли разом з нами. Це було в Сіетлі.
Прихильники, які працювали в музеях і магазинах
та інших людних місцях, підтримали б мене,
якби я в останній момент вирішила організувати спонтанний безкоштовний концерт.
А от бібліотека в Окленді.
В суботу я твітнула, що мені потрібен капелюх і дерев'яний ящик,
бо я не хотіла тягнути це зі східного узбережжя,
і ці речі з'явилися завдяки цьому чуваку, Крісу
з Ньюпорт-Біч, який відгукнувся на моє прохання.
Одного разу у Твіттері я спитала, де в Мельбурні можна купити інгалятор для носа.
І медсестра зі шпиталю привезла його мені
прямо в кав'ярню, де я сиділа.
Я пригостила її коктейлем,
і ми трохи посиділи-побалакали про професію медсестри та смерть.
Я обожнюю такі випадкові моменти зближення.
І саме тому я займаюся каучсерфінгом.
Буває, що ми зупиняємося в будинках, де кожен з моєї команди має окрему кімнату,
але не має безпровідного інтернет-зв'язку, або в якійсь дірі,
де всі сплять на підлозі в одній кімнаті без туалетів,
але є вай-фай, що є вочевидь, перевагою такого помешкання.
(Сміх)
Якось ми з командою зупинилися
у дуже бідному районі Маямі,
і наш прийняла на ніч
18-ти річна дівчина, яка все ще жила з батьками,
і всі члени її сім'ї були нелегальними імігрантами з Гондурасу.
Тієї ночі вся родина
спала на диванах, а дівчина спала разом зі своєю мамою,
щоб ми могли спати на їхніх ліжках.
Лежачи там, я думала про те,
наскількі бідні ці люди.
Чи справедливо це?
А зранку її мама вчила нас готувати тортилью
та хотіла дати мені Біблію.
Вона відвела мене в сторону та сказала ламаною англійською:
"Ваша музика дуже допомогла моїй доньці.
Дякуємо, що заїхали до нас. Ми всі дуже вдячні".
І я подумала, що це справедливо.
Отак.
А через кілька місяців я була на Мангеттені
і твітнула, що мені потрібно десь заночувати.
Опівночі я дзвонила в двері квартири на Нижньому Іст-Сайді,
і тут раптом усвідомила, що ніколи ще не робила цього сама.
Я завжди була або зі своїм гуртом, або з командою.
Так роблять хіба ті, кому не вистачає клепки, хіба ні? (Сміх)
Чи саме так гинуть бовдури?
І перш ніж я змогла передумати, двері відчинились навстіж.
Вона - митець. Він - фінансовий оглядач електронного видння британського агенства новин Рейтерс.
І вони наливають мені бокал червоного вина
та пропонують прийняти ванну.
Я мала вже тисячі подібних ночей.
Тож я дуже полюбляю каучсерфінг і краудсерфінг.
Для мене каучсерфінг і краудсерфінг -
практично одне й те саме.
Ти лягаєш на руки натовпу,
і ви довіряєте один одному.
Одного разу я попросила гурт, який був у нас на розігріві,
чи не хотіли б вони спуститися до глядачів та зібрати собі
трохи додаткових грошей, як я сама частенько робила.
Гурт вже зібрався туди піти,
але один із учасників
сказав, що просто не зможе цього зробити.
Він вважав, що це схоже на жебракування - ось так стояти з капелюхом.
Я впізнала його відчуття страху, яке промовляло: "Чи справедливо це?" і "Знайди собі роботу".
А тим часом моя група стає дедалі популярнішою.
Ми підписали контракт з масштабною компанією звукозапису.
Наша музика - це щось середнє між панком і кабаре.
Вона не всім подобається.
Ну, можливо, вам якраз сподобається.
Тільки ми підписали контракт, як розпочалася рекламна кампанія з приводу нашого наступного альбому.
Коли він вийшов, ми продали близько 25,000 копій за перші кілька тижнів.
Яля звукозаписуючої компанії це - провал.
А я кажу: "Хіба 25,000 - це мало?"
На що вони відповіли: "Ні, кількість проданих копій падає. Це провал".
І вони припинили з нами працювати.
Саме в той час, я співаю і обіймаю людей після концерту,
і до мене підходить хлопець,
простягає 10 доларів
і каже:
"Вибачте, я переписав Ваш альбом з диска мого друга".
(Сміх)
"Але я читаю Ваш блог, і знаю, що Ви ненавидите вашу звукозаписуючу компанію.
Я лише хочу, щоб Ви взяли ці гроші".
І це починає відбуватися постійно.
Після моїх концертів люди самі приносять мені гроші,
але я маю сама фізично бути присутньою там та приймати допомогу від людей,
і, на відміну від хлопця з гурту на розігріві,
у мене вже неабияка практика такої роботи - стояти ось так.
Дякую.
І саме в цей момент я вирішила,
що віддаватиму музику безкоштовно
в інтернеті, за будь-якої можливості.
З одного боку "Металіка" виступає за те, що файлообмінна мережа Напстер - це погано;
а з іншого боку - Аманда Палмер, яка заохочує
використовувати торрент, скачувати з інтернету і обмінюватися файлами. Але я прошу про допомогу,
тому що я бачила, як це працює на вулиці.
Таким чином, я перемогла компанію звукозапису. Для свого наступного проекту
зі своїм новим гуртом під назвою "Великий Оркестр Крадіжки",
ми започаткували практику збирання грошей в натовпі прихильників,
і я відчула тисячу зв'язків між мною та людьми з натовпу.
Я просила натовп прихильників впіймати мене.
Метою було зібрати 100,000 доларів.
Шанувальники допомогли мені зібрати приблизно 1,2 мільйона доларів,
що є найвизначнішим проектом по збиранню коштів під час музичного виступу на сьогодні.
(Оплески)
Ви бачите, як це багато людей.
Це приблизно 25,000 людей.
Журналісти питали: "Амандо,
музичний бізнес занепадає, а ти заохочуєш піратство.
Як ти змусила всіх цих людей платити за музику?"
А я ж не змушувала їх. Я їх попросила.
І просто "прохаючи" людей,
я встановлювали з ними зв'язок.
А коли зближуєшся з людьми, вони хочуть тобі допомогти.
Це нелогічно для більшості митців.
Вони не хочуть ні про що просити.
Та це нелегко. Нелегко просити.
Багато митців мають з цим проблеми.
Необхідність просити робить Вас вразливим.
І в інтернеті мене часто критикували
після того, як моя новаторська ідея почала набирати більших обертів,
за те, що я продовжувала краудсорсинг.
Особливо за те, що я пропонувала музикантам,
які є нашими прихильниками, приєднатися до нас на сцені
під час кількох пісень в обмін на любов, квитки
та пиво. А це хтось спотворив моє фото
і розмістив його на сайті.
Воно викликало до болі знайоме відчуття образи.
А люди, які казали: "Ти більше не маєш права
просити про таку допомогу",
нагадали мені про тих людей у машинах, які кричали: "Знайди собі роботу".
А все через те, що вони не стояли з нами на тротуарі,
і не могли відчути той взаємозв'язок
між мною та натовпом моїх прихильників,
і той взаємообмін, який для нас був дуже справедливим, але незрозумілим для них.
Отже, це не зовсім безпечно для роботи.
Це моя вечірка зі збору коштів у Берліні.
В кінці вечора я роздягнулася та дозволила всім малювати по собі.
Якщо ви хочете пережити
внутрішнє відчуття довіри до незнайомців,
я раджу саме це,
особливо, якщо такі незнайомці - це німці напідпитку.
Це був зв'язок з прихильниками найвищого рівня,
тому, що все, що я тут розповідала - це доказ того,
що я довіряю Вам аж настільки.
Чи варто? Звісно, що так.
За весь час існування людства
музиканти, митці були частиною громади,
зв'язківцями та відкривачами нового, а не недосяжними зірками.
Бути відомим - це коли багато прихильників люблять тебе на відстані,
але Інтернет і контент,
яким можна вільно ділитися,
повертає нас назад у ті часи.
Мова йде про тих кількох людей, які люблять вас зблизька,
і про те, що цих людей достатньо.
Таким чином, багатьох людей спантеличує
відсутність чітко встановленої ціни.
Для них це непередбачуваний ризик, але свої вчинки -
збір коштів, виступ на вулиці, дзвінок у двері -
я не розглядаю як ризик.
Для мене все це - вияв довіри.
Сьогодні інструменти обміну в мережі інтернет
є такими ж простими та інтуїтивними, як і виступ на вулиці.
Вони на правильному шляху.
Але навіть ідеальні інструменти не допоможуть нам,
якщо ми не можемо дивитися один одному в очі,
віддавати та отримувати без остраху,
і щонайважливіше -
просити, не соромлячись.
За роки своєї кар'єри
я намагалася встановити через інтернет такий самий зв'язок із людьми,
який я відчувала, коли працювала на вулиці та стояла на коробці,
тому я веду блог і користуюся твіттером не лише для того, щоб повідомляти про розклад турне
і про нові відеороботи, а й щоб розповідати про нашу роботу, мистецтво,
страхи, похмілля, помилки.
І ми бачимо один одного.
А коли ми справді бачимо один одного,
ми хочемо допомогти один одному.
Я думаю, що люди ставили собі неправильне запитання,
на кшталт: "Як змусити людей платити за музику?"
А що, якби ми запитали,
"Як дозволити людям платити за музику?"
Дякую.
(Оплески)