"Подивись на мене!"

Із цими словами я стала тренером
зорового контакту.

Я мама 15-річного Івана.

У Івана аутизм, він не говорить

і спілкується за допомогою iPad,

у якому знаходиться його Всесвіт - 
слова і зображення.

Діагноз був поставлений, коли Івану
було два з половиною роки,

і навіть зараз я згадую цей момент
з болем.

Разом із моїм чоловіком ми відчували
себе розгублено.

Ми не знали, з чого розпочати.

Не було Інтернету, як зараз,

не було можливості шукати 
інформацію в Google,

тому ці перші кроки

ми робили абсолютно інтуїтивно.

Іван не підтримував зоровий контакт,

втрачав сенс слів, які говорив,

не відповідав на своє ім'я

чи на будь-яке прохання,

як наче слова були шумом.

Єдиний шлях зрозуміти,

що з ним відбувалося,

що він відчував -

подивитися йому в очі.

Але цей місток був зламаним.

Як я могла навчити Івана життю?

Коли я робила щось, що йому
подобалося,

він дивився на мене,

і ми були разом.

Отже, я присвятила 
себе цьому.

Щоб кожного разу у нас було більше
зорового контакту.

Ми проводили години, граючи у квача 
з його старшою сестрою, Алексією.

І коли ми казали "Я спіймала тебе",

він шукав нас поглядом,

і тоді, в цей момент, я відчувала,
що він живе.

Ми провели чимало
годин у басейні.

Іван завжди з пристрастю
ставився до води.

Я пам'ятаю, коли йому було два
з половиною роки,

у дощовий зимовий день я брала його
в закритий басейн,

взагалі ми йшли туди 
в будь-які дні.

Одного дня ми їхали по автомагістралі

і я помилилася поворотом.

Там він почав плакати не зупиняючись,

допоки я не повернулася на шлях.

І тільки там він заспокоївся.

Як це можливо, щоб дитина у два
з половиною роки, не відповідаючи на ім'я,

змогла під час дощу і туману,

коли я не бачила нічого,

ідеально впізнати шлях?

Там я зрозуміла, що Іван мав
виняткову візуальну пам'ять,

Я зрозуміла, що це мій шлях.

Тоді я почала знімати все на камеру

і вчити його життю таким чином,

одна за одною показуючи йому фотографії.

Навіть зараз це спосіб, 
завдяки якому Іван нас

розуміє,

те, що він хоче, те, що йому потрібно,

а також те, що він відчуває.

Однак був важливим не лише зоровий
контакт із Іваном.

Було важливо ще й інше.

Як досягти того,

щоб дивитися не на аутизм дитини,

а на неї саму,

на все те, що вона може дати?

На те, що вона може зробити?

Що їй подобається чи не подобається,

як будь-кому з нас?

Для цього мені потрібно було віддати

частину себе.

Мені потрібно було мати сміливість
відпустити його.

І це мені коштувало багато сил.

Івану було 11 років.

Він проходив лікування дуже близько 
від дому

у сусідньому районі.

І одного вечора, коли я чекала на 
нього, я зайшла до продуктового

магазину,

типового квартального магазину, де 
всього потрохи.

Я почала купувати і купувати.

Я розмовляла с Хосе, власником.

Я розповіла йому про Івана і його аутизм,

і що я хотіла, щоб він навчився сам
гуляти на вулиці,

коли ніхто не тримає його за руку.

Я вирішила запитати Хосе,

чи можна, щоб у четвер близько другої

Іван приходив і допомагав йому
сортувати по полицях пляшки з водою,

тому що йому подобалося сортувати,

а в якості винагороди він купував би
шоколадне печиво,

його улюблене.

Хосе одразу ж погодився.

І так було десь близько року.

Іван приходив у гастроном до Хосе,

допомагав йому сортувати на полицях
пляшки з водою,

на яких були ідеально наклеєні етикетки.

І він виходив щасливим

зі своїм шоколадним печивом.

Хосе - не експерт з аутизму.

Немає необхідності в експертах
з усього

чи робити що-небудь особливе, щоб
зацікавити іншого.

Ми просто повинні бути з ними.

(Оплески),

ось так, ніякого подвигу.

Просто ми повинні бути близько.

І якщо нас щось лякає,

або ми чогось не розуміємо, варто

запитувати себе;

бути допитливими,

але ні в якому разі не байдужими.

Отже, маймо сміливість подивитися 
один одному в очі,

бо наш погляд

може відкрити іншим світ.

(Оплески)

(Овації)