Сьогодні я стою перед вами,
як людина, яка живе повним життям

тут і тепер.

Та довгий час

я жив заради смерті.

Я був молодим чоловіком,
який вірив,

що джихад потрібно розуміти
лише мовою примусу та насильства.

Я намагався виправити зло
шляхом сили та агресії.

Я глибоко переймався стражданнями
інших людей

та мав сильне бажання
допомогти їм і принести полегшення.

Я вважав, що насильницький джихад
був почесним,

лицарським

та найкращим способом допомогти.

В часи, коли так багато наших людей,

особливо, молодих --

є під ризиком радикалізації,

такими групами як Аль-Каїда,

Ісламська держава та іншими,

коли ці групи стверджують,

що їхня жорстокість та насильство
є справжнім джихадом,

я хочу сказати, що їхня ідея джихаду
неправильна, --

цілковито неправильна --

як колись була і моя.

Джихад означає прагнути до меж можливого.

Це включає зусилля та духовність,

самоочищення

та відданість.

Це позитивна трансформація

через навчання, мудрість
та вшанування Бога.

Всі ці поняття лежать в основі джихаду.

Джихад може іноді
приймати форму боротьби,

та лише іноді,

за жорстких умов,

у рамках правил і обмежень.

В ісламі

користь вчинку мусить перевищувати
шкоду чи труднощі, які він тягне за собою.

Ще важливіше те, що

рядки в Корані,
які пов'язані з джихадом чи боротьбою,

не затуляють рядків, де говориться 
про прощення,

доброзичливість

або терпіння.

Я вважаю, що на землі не існує
таких умов,

коли насильницький джихад 
був би допустимий,

оскільки він веде до більших бід.

Та ідею джихаду викрали.

Її перекручено
до насильницької боротьби,

всюди, де у мусульман трапляються труднощі,

і перетворено на тероризм

фашистськими ісламістами,
такими як Аль-Каїда,

Ісламською державою та іншими.

Та я дійшов висновку,

що справжній джихад означає
прагнення до межі можливого,

покращити та прожити ті цінності,
які любить Бог:

чесність, добросовісність,

співчуття, доброзичливість,

гідність, повага,

правдивість --

людські цінності, які є спільними
для всіх нас.

Я народився у Бангладеші

та зростав переважно в Англії.

Тут я ходив до школи.

Мій батько був викладачем,

саме через його роботу ми жили
в Британії.

У 1971 ми були в Бангладеші,
коли все змінилось.

Війна за незалежність жахливим чином
торкнулася нас,

підбиваючи сім'ю проти сім'ї,

сусіда проти сусіда.

У 12 років я побачив війну,

злиденність у моїй сім'ї,

жахливі смерті двадцяти двох
моїх родичів

і вбивство мого старшого брата.

Я бачив убивства ...

тварин, які їли трупи на вулицях,

голод навколо мене,

розгул страхітливого насильства --

безглуздого насильства.

Я був юнаком,

підлітком, захопленим ідеями.

Я хотів навчатись,

але не міг ходити до школи
чотири роки.

Після війни за Незалежність

мого батька посадили до в'язниці
на два з половиною роки,

я відвідував його кожного тижня

і самостійно навчався вдома.

Мого батька випустили в 1973,

і він втік до Англії як біженець,

і потім ми поїхали за ним.

Мені було 17.

Так що цей досвід дав мені

стійкі спогади про звірства
та несправедливість світу.

У мене було сильне бажання --

гостре, сильне бажання --

виправити зло

і допомогти жертвам репресій.

Доки я навчався в коледжі в Британії,

я зустрів інших, які показали мені,
як направити це бажання

і допомогти через мою релігію.

І мене радикалізували --

достатньо для того,
щоб вважати насилля правильним,

ба навіть чеснотою за певних обставин.

Таким чином я вступив у джихад
в Афганістані.

Я хотів захистити мусульманське населення
Афганістану від радянської Армії.

Я вважав, що то був джихад:

мій священний обов'язок,

за який Бог мене нагородить.

Я став проповідником.

Був одним із піонерів насильницького
джихаду в Британії.

Наймав добровольців.

Шукав кошти, тренував.

Я сплутав справжній джихад

із цим збоченням,
представленим фашистськими ісламістами,

людьми, які використовували ідею джихаду,

щоб виправдати свою жагу до влади,
авторитету та контролю на землі:

перекручення, яке й досі повторюється
фашистськими ісламістськими групами,

як Аль-Каїда, Ісламська держава та інші.

Упродовж 15 років

я боровся деякий час

у Кашмірі та в Бірмі,

окрім уже згаданого Афганістану.

Нашою метою було усунути загарбників,

щоб принести полегшення пригнобленим
жертвам

і, звичайно, створити ісламську державу,

халіфат за Божими правилами.

Я робив це відкрито.

Я не порушував жодного закону.

Я був гордий і вдячний Британії --

і досі вдячний.

Я не відчував жодної ворожості
до моєї країни,

жодної ворожості 
до немусульманських жителів,

і досі не відчуваю.

Під час одного бою в Афганістані

я та деякі британці подружилися

з 15-тирічним хлопцем з Афганістану,

Абдуллою,

невинним, люблячим дитям,

який завжди був радий допомогти.

Він бідував.

Такі хлопці завжди виконували
чорну роботу в таборі.

Він здавався досить щасливим,

та я не міг не думати про те,

як, мабуть, за ним сумують його батьки.

Вони ж напевне мріяли про краще майбутнє
для нього.

Жертва обставин,
втягнута у війну,

жорстоко нав'язану йому

жорстокими обставинами часу.

Одного дня я взяв нерозірваний 
мінометний снаряд у траншеї

і поклав його на зберігання в імпровізовану
лабораторію в хижці.

Потім вийшов на коротку, 
безпричинну перестрілку --

завжди безпричинну.

І повернувшись за кілька годин,
побачив, що він мертвий.

Він намагався відновити вибухові речовини
з міни.

Вона вибухнула, і він помер насильницькою
смертю,

розірваний на шматки тим пристроєм,
який виявився нешкідливим для мене.

Я почав ставити собі запитання.

Як його смерть може служити якійсь меті?

Чому він помер, а я живу?

Та я продовжував боротьбу.

Я боровся в Кашмірі

і пішов добровольцем до Філіппін,

Боснії та Чечні.

Питання тим часом накопичувались.

Пізніше, в Бірмі,

я натрапив на бійців Рогінджа,

заледве підлітків,

які народились та виросли в джунглях

і носили з собою кулемети
та гранатомети.

Я зустрів двох тринадцятирічних
з м'якими манерами та лагідними голосами.

Вони дивились на мене

і благали забрати їх
до Англії.

Вони просто хотіли 
ходити до школи --

це було їхньою мрією.

Моя сім'я --

мої діти того ж самого віку --

жили вдома в Британії,

ходили до школи,

жили в безпеці.

І я не міг не думати про те,

як багато ці хлопці говорили

про свої мрії про таке життя.

Жертви обставин:

ці два молоді хлопці

спали просто на землі,
дивились на зірки,

їх цинічно використовували їхні
лідери

заради особистої жаги слави
та влади.

Я став свідком того, як такі хлопці 
вбивали один одного

в конфліктах між конкуруючими групами.

І всюди було таке саме...

Афганістан, Кашмір, Бірма,

Філіппіни, Чечня;

нікчемні командири змушували молодих
та вразливих вбивати один одного

в ім'я джихаду.

мусульмани проти мусульман.

Не захищаючи когось
від утисків загарбників чи окупантів,

не приносячи пригнобленим
полегшення.

Дітей використовують,

цинічно експлуатують;

люди помирають в конфліктах,

які підтримував я, в ім'я джихаду.

Це триває і сьогодні.

Усвідомивши, що насильницький джихад,

в якому я брав участь за кордоном,

був не таким, як я думав --

що між моїм досвідом

і тим, що я вважав 
священним обов'язком, пролягала прірва --

я мав подумати над своєю діяльністю
у Британії.

Я мав подумати над своїм проповідництвом,

пошуками, збором коштів,

тренуванням,

та що ще важливіше, радикалізуванням --

тим, що я посилав молодих людей
боротися і помирати,

а я це постійно робив --

все це було абсолютно неправильно.

Я приєднався до насильницького джихаду
в середині 1980-тих,

почавши з Афганістану.

На той момент, коли я облишив це,
вже був 2011 рік.

Я повністю занурився у цю справу.

Всі люди навколо підтримували,

аплодували,

навіть раділи тому, що ми робили
заради них.

Та до того часу, коли я нарешті це покинув,

коли 2000 року позбувся геть усіх ілюзій,

минуло 15 років.

Що ж пішло не так?

Ми були страшенно заклопотані
розмовами про чесноти

і засліплені "справою".

Ми не давали собі шансів
розвинути ці чесноти.

Ми говорили собі, що боремось 
за пригноблених,

та це були програшні війни.

Ми стали тим самим інструментом,
який спричиняв ще більше смертей,

співучасниками ще більших страждань

заради егоїстичної вигоди 
жорстокої меншості.

З часом,

дуже пізно,

я нарешті розплющив очі.

Я наважився

усвідомити правду,

думати,

зіткнутись із тяжкими питаннями.

Я спілкувався з моєю душею.

Чого я навчився?

Того, що люди, залучені
до насильницького джихаду,

люди, втягнуті до цього виду екстремізму,

не дуже відрізняються від будь-якої
іншої людини.

Та я вірю, що такі люди можуть змінитись.

Вони можуть повернути собі серце
та відновити його,

наповнивши його
цілющими людськими цінностями.

Коли ми ігноруємо дійсність,

то помічаємо, що приймаємо, те, що нам
кажуть, без критичного осмислення.

Ми ігноруємо дари й переваги, 
що їх багато хто високо оцінив би,

одержавши бодай на мить 
у своєму житті.

Я приєднався до дій,
які вважав правильними.

Але тепер я задумався - а звідки 
я дізнався те, що знав?

Я постійно казав іншим
прийняти правду,

та сам не спромігся дати 
належне місце сумніву.

Переконання у тому, що люди можуть змінюватись,
закорінене в моєму досвіді,

у моїй власній подорожі.

Завдяки читанню,

роздумам,

спогляданню, самопізнанню

я з'ясував,

усвідомив, що ісламістський світ "їх" та "нас"
дуже неправильний та несправедливий.

Роздумуючи над невизначеністю
всіх наших тверджень,

над непорушністю істин,

над незаперечністю істин,

я почав усвідомлювати тонкощі.

Я зрозумів, що у світі, переповненому
розмаїттям і протиріччями,

лише дурні проповідники,

лише такі дурні проповідники,
яким був і я,

не бачать парадоксів у міфах та історіях,
коли стверджують їх достовірність.

Я зрозумів життєву необхідність
самопізнання,

політичної свідомості

та потребу
глибокого й широкого розуміння

наших зобов'язань та дій

і того, як вони впливають на інших.

Тож я закликаю сьогодні всіх,

особливо тих, хто щиро вірить
в ісламістський джихад...

відмовтесь від догматичної влади;

відпустіть злість, ненависть та насилля;

навчіться виправляти неправильне,

навіть не намагаючись виправдати
жорстокість, несправедливість та марність.

Замість цього створіть якісь гарні
та корисні речі,

які переживуть нас.

Ідіть до світу, до життя

з любов'ю.

Навчіться розвивати,

плекати у своїх серцях вміння

бачити добро, красу та правду 
в інших, у світі.

Саме так ми значитимемо
більше для себе ...

одне для одного,

для наших громад,

і, як на мене, для Бога.

Це і є джихад --

мій справжній джихад.

Дякую вам.

(Оплески)