Я виріс разом із своїм братом-близнюком,

який був надзвичайно люблячим.

Коли в тебе є брат-близнюк,
то ти можеш стати справжнім експертом

у виявлені фаворитизму.

Якщо його печиво було хоч трішки більшим
за моє, у мене зразу виникали претензії.

Хоча, однозначно я не помирав з голоду.

(Сміх)

Коли я став психологом,

я почав помічати фаворитизм іншого типу.

І він полягає в тому, що ми надаємо 
набагато більше значення тілу, ніж думці.

Я провів 9 років в університеті, аби
здобути докторський ступінь з психології,

і я навіть не можу вам сказати, скільки
людей, дивлячись на мою візитку, кажуть:

"О! Ви психолог! Що ж, не справжній лікар".

Ніби я це маю писати на своїй візитці.

(Сміх)

Цю пріорітетність, 
яку ми надаємо тілу над думкою,

я помічаю всюди.

Нещодавно я був вдома у свого друга.

Його п'ятирічний син збирався 
лягати спати.

Він стояв на стільці біля умивальника 
і чистив зуби,

коли раптом послизнувся і, падаючи зі 
стільця, подряпав собі ногу.

Зразу він заплакав, але потім
піднявся,

знову став на стілець і потягнувся
за аптечкою з лейкопластирами,

щоб взяти один і заклеїти подряпину.

Ця дитина заледве могла 
зав'язати шнурівки,

але він знав, що потрібно покрити ранку,
аби до неї не потрапила ніяка інфекція,

і що потрібно піклуватись про зуби,
чистячи їх двічі на день.

Ми всі знаємо, як підтримувати 
своє фізичне здоров'я

і як піклуватись про чистоту зубів,
чи не так?

Ми це знаємо ще з п'яти років.

Але що ми знаємо про турботу 
про своє психічне здоров'я?

Чесно - нічого.

Що ми вчимо дітей про емоційну гігієну?

Нічого.

Як так сталось, що ми 
проводимо більше часу,

піклуючись про свої зуби, 
ніж про свої думки?

Чому наше фізичне здоров'я 
є для нас набагато важливішим,

ніж наше психічне здоров'я?

Чи знаєте ви, що психічних травм
ми зазнаємо

значно частіше ніж фізичних?

Таких травм як поразка, відкинення
чи самотність,

стан яких може погіршуватись, 
якщо їх ігнорувати.

І вони можуть мати везичезний вплив
на наше життя.

І хоча існує безліч науково підтверджених
прийомів, за допомогою яких

ми могли б лікувати
ці психічні травми, ми їх не використовуємо.

Нам навіть на думку не спадає, 
що це варто робити.

"У тебе депресія? Просто позбудься її,
це все у твоїй голові".

Уявіть собі, що ви таке кажете людині
зі зламаною ногою:

"Просто йди. Це все в твоїй нозі".

(Сміх)

Пора нам усунути ту прірву, яка існує 
між нашим фізичним та психічним здоров'ям.

Уже пора зробити їх більш рівнозначними.

Такими як близнюки.

Говорячи про близнюків, -
мій брат також психолог.

Ну і не справжній лікар, як і я.

(Сміх)

Однак, ми не вчились разом.

Насправді, найважче, що мені доводилося
робити в житті, -

це, перетнувши Атлантичний океан,

здобути у Нью-Йорку 
ступінь доктора наук з психології.

Тоді вперше в свому житті ми розлучились,

і розлука була важкою для обох з нас.

Але тоді як він залишився 
серед сім'ї та друзів,

я був один у чужій країні.

Ми дуже сильно сумували один за одним,

але міжнародні дзвінки на той час були 
дуже дорогі,

і ми могли собі дозволити розмовляти 
лише п'ять хвилин на тиждень.

Коли наближався наш день народження,

який ми вперше в житті мали
святкувати не разом,

ми собі дозволили розкіш

порозмовляти 10 хв. на тиждень,
а не 5.

Я провів весь ранок, ходячи по кімнаті

та чекаючи на дзвінок брата,

чекаючи

і чекаючи,

але телефон так і не задзвонив.

Беручи до уваги різницю в часі, 
я припустив:

"Ну що ж. Він, напевно, із друзями 
і подзвонить пізніше".

Тоді ще не було мобільних.

Але він не подзвонив.

І тоді я почав розуміти, що після десяти
місяців моєї відсутності,

він уже більше не сумував за мною 
так сильно, як я за ним.

І я знав, що він подзвонить мені вранці,

але та ніч була однією із найсумніших
та найдовших в моєму житті.

Я прокинувся наступного ранку,

поглянув на телефон

і зрозумів, що я копнув слухавку
і скинув її,

коли попереднього дня нестямно 
ходив по кімнаті.

Я скотився з ліжка,

поклав назад слухавку,

і за мить задзвонив телефон:

це був мій брат, і який же
він був п'яний.

(Сміх)

Для нього також ця ніч була найсумніша
та найдовша.

Я намагався пояснити, що трапилось,
але він мене перебив:

"Я не розумію: якщо ти бачив, що я тобі
не дзвонив,

то чому ти просто не взяв телефон 
і не подзвонив сам?"

Він був правий.

Чому я сам йому не подзвонив?

Тоді у мене не було відповіді, 
але зараз є, і вона дуже проста -

самотність.

Самотність спричиняє глибоку
психологічну травму.

Вона перекривлює наше сприйняття

та продирається в нашу свідомість.

Вона заставляє нас вірити в те, 
що ті, які нас оточують,

переймаються нами значно менше,
ніж є насправді.

Через неї ми справді боїмося
зробити перший крок,

адже навіщо піддавати себе болю та 
ймовірності бути відкиненим

тоді, коли твоє серце вже болить настільки
сильно, що й годі витримати?

Тоді я справді був у лещатах болю,

але оскільки я щодня був серед людей,

то таке мені навіть не приходило в голову.

Та все ж, самотність є суто суб'єктивним 
явищем.

Вона цілковито залежить від того, 
чи ви почуваєтеся

емоційно чи соціально відгородженими
від тих, хто вас оточує.

І я так почувався.

Існує багато досліджень про самотність,

і всі з них жахаючі.

Самотність не лише зробить вас
нещасними - вона ще й вб'є вас.

Я не жартую.

Хронічна самотність збільшує ймовірність
ранньої смерті

на 14%.

Чотирнадцять відсотків.

Вона призводить до високого тиску та
збільшення холерестерину;

вона навіть може пригнічувати вашу 
імунну систему,

роблячи вас чутливими до різного роду
хворіб та захворювань.

І взагалі вчені дослідили, що 
в цілому

хронічна самотність піддає ризику

ваше здоров'я та тривалість життя
в тій самій мірі, що й куріння.

Але пачки із цигарками мають застереження:
"Куріння може вбити",

в той час як самотність - ні.

І саме тому так важливо те, щоб ми

на перше місце висували психологічне
здоров'я,

щоб ми вправлялися в емоційній гігієні.

Адже ви не можете вилікувати 
психологічну травму,

якщо ви навіть не знаєте, що вона у вас є.

[Звертайте увагу на емоційний біль].

Самотність не є єдиною психологічною
травмою,

яка спотворює ваше сприйняття
та вводить вас в оману.

[Поразка]

Поразка теж так діє.

Одного разу я відвідав дитячий садок,
в якому побачив,

як троє діток бавилися ідентичними
пластиковими іграшками.

Ви опускаєте червону кнопку - і тоді 
вискакує миле цуценя.

Одна дівчинка спершу спробувала потягнути
фіолетову кнопку, потім вона натиснула

на неї, а потім - просто сіла і подивилась
на коробку,

вже мало не плачучи.

Маленький хлопчик, що був біля неї,
побачивши це все,

обернувся до своєї коробки
і кинувся в сльози,

навіть не торкнувшись до неї.

Тим часом ще одна дівчинка
пробувала все, що тільки можна,

допоки не опустила червону кнопку,

і миле цуценя не вискочило, і 
дівчинка не запищала від задоволення.

Що ж, троє малят з ідентичними
іграшками,

але з дуже різними реакціями
на невдачі.

Перші двоє малят були цілковито спроможні
опустити червону кнопку.

Єдине, що перешкоджало їхньому успіху,

це те, що вони самі себе переконали
у своїй неспроможності.

Дорослі також весь час попадають на той
самий гачок.

Насправді ми всі маємо прихований набір
почуттів та переконань,

які активізуються тоді, коли ми
стикаємося із розчаруваннями та невдачами.

Чи ви знаєте, як ваш розум
реагує на невдачі?

А варто було б.

Бо якщо ваш розум намагається вас

переконати у вашій неспроможності
щось зробити,

і ви йому вірите,

то тоді ви, як ті двоє малят,
починаєте почуватись безпорадними

і тому занадто швидко кидаєте спроби
або взагалі не пробуєте щось зробити.

І тоді ви будете навіть більше переконані
у неможливості вашого успіху.

Бачте, саме тому так багато людей

не використовують весь свій потенціал.

Бо десь і колись одна маленька поразка

переконала їх, що їм щось не вдасться,

і вони повірили цьому.

Як тільки ми собі щось одне
придумаємо,

то тоді дуже важко повірити в щось інше.

Я знаю це з гіркого досвіду.

Коли ми з моїм братом ще були підлітки,

ми разом із друзями їхали вночі темною
дорогою;

аж раптом нас зупинила міліція.

В тому районі було пограбування, 
і міліція шукала свідків.

Офіцер наблизився до машини

і посвітив ліхтариком на водія.

Потім - на мого брата, що був на передньому 
сидінні, а тоді і на мене.

Тоді він широко відкрив очі і запитав:

"Де я раніше бачив твоє лице?"

(Сміх)

Я відповів: "На передньому сидінні".

(Сміх)

Але це для нього не мало жодного сенсу.

Тому він думав, що я під наркотиками.

(Сміх)

Що ж, він витягує мене із машини,
обшукує мене,

веде до міліцейської машини,

і лише тоді, коли він упевнився, що я не
перебуваю на обліку в міліції,

він дозволяє мені показати мого
брата на передньому сидінні.

Але навіть тоді, коли ми збирались їхати,
з виразу його обличчя було видно,

що він був переконаний, 
що щось тут не так.

Якщо ми в чомусь переконані, то дуже важко
переконатись в чомусь іншому.

Тому це природньо почуватись розбитим
та переможеним після невдач.

Але не дозволяйте переконати себе в тому, 
що вам не вдасться щось зробити.

Ви маєте боротись з відчуттям
безпорадності.

Ви маєте взяти контроль над ситуацією

і перервати своєрідний негативний ланцюг,
ще до того, як він розпочнеться.

[Зупиніть емоційну кровотечу]

Наші думки та почуття

не є настільки надійними друзями,
як ми звикли думати.

Вони наче такий собі непостійний друг, 
який в одну мить

може повністю підтримувати, 
а в іншу - бути справді нестерпним.

Одного разу у мене була пацієнтка,

яка після 20-и років шлюбу та надзвичайно
неприємного розлучення

була нарешті готова до свого
першого побачення.

Вона познайомилась з тим чоловіком
через інтернет; він виглядав хорошим

та успішним і, щонайважливіше, - 
справді в ній зацікавлений.

Що ж, вона була дуже схвильована,
купила собі нову сукню,

і вони зустрілись у дорогому барі 
в Нью-Йорку.

Минає десять хвилин, чоловік встає
і говорячи:

"Ти мені не цікава", - забирається і йде.

[Відкинення]

Відкинення є надзвичайно болючим.

Біль був настільки сильним, що жінка
навіть не могла поворохнутись.

Все, що вона могла - це подзвонити другу.

І ось що сказав її друг:
"А чого ти очікувала?

У тебе ж товсті бедра;
тобі нема чим зацікавити в розмові.

Чому тоді такий красивий та успішний
чоловік як він

взагалі колись захоче бути з тобою?"

Шокуюче, чи не так, що друг міг
бути настільки жорстоким.

Але не менш шокуючим буде те,

що це зовсім не друг говорив ці речі.

Це говорила сама жінка до себе.

І ми всі робимо так само.

Особливо після відкинення.

Ми всі починаємо думати про всі
наші вади та недоліки, про те,

якими ми б хотіли бути і якими 
б хотіли не бути,

ми самі себе обзиваємо.

Можливо, не так різко, але все одно ми
так робимо.

Цікаво чому, адже наша самоповага уже 
і так уражена.

Чому нам хочеться руйнувати її
ще більше?

Ми ж не будемо навмисно ще більше ятрити
фізичну рану.

Ви ж не будете після того, як порізали 
руку, думати:

"О! Я ще візьму ножа і подивлюсь, 
наскільки глибокою може бути рана".

Але саме так ми весь час робимо з нашими 
психологічними ранами.

Чому? Через недостатню емоційну гігієну.

Через те, що ми не надаємо пріорітету
нашому психологічному здоров'ю.

Ми знаємо завдяки низці досліджень,

що коли наша самоповага є 
заниженою,

то ми стаємо більш чутливими до
стресу та тривог;

що невдачі та відкинення є
болючішими за фізичні рани,

і що потрібно значно більше часу, щоб
їх вилікувати.

Тому тоді, коли вас відкидають, найперше,
що вам слід зробити -

це відновити власну самоповагу,

а не приєднуватись до бійцівського клубу
і добивати її до кінця.

Коли у вас сильний емоційний біль,

поводьтесь із собою 
із таким же співчуттям,

якого ви очікуєте від справді 
хорошого друга.

[Захищайте вашу самоповагу]

Ми повинні ловити наші нездорові 
психологічні звички та змінювати їх.

Одна із найбільш нездорових та найбільш
поширених звичок є роздумування.

Постійно над чимось роздумувати,
"пережовувати" щось у голові.

Це тоді, коли твій бос 
волає на тебе,

чи твій викладач змушує тебе почуватись
дурним на уроці,

чи коли сильно побився із другом,

і ти просто перекручуєш ті сцени 
в своїй голові днями, а то й місяцями.

І не можеш зупинитись.

Роздумування про неприємні події
в такий спосіб

може легко перетворитись на звичку,
яка дуже дорого коштує.

Адже, витрачаючи так багато часу

на сумні та неприємні думки,

ви піддаєте себе серйозній загрозі 
розвитку

клінічної депресії, алкоголізму,

проблем із травленням та навіть
серцево-судинної хвороби.

Проблема в тому, що потреба роздумувати

може здаватись дуже сильною та справді
потрібною, і тому це так важко зупинити.

Я знаю це з досвіду.

Бо менше року тому назад
я сам розвинув цю звичку.

Бачте, у мого брата було діагностовано

неходжкінську лімфому третьої стадії.

Хвороба була надзвичайно агресивна:

все його тіло було у видимих пухлинах.

І йому потрібно було розпочати інтенсивний
курс хіміотерапії.

І я ніяк не міг перестати думати, через
що він проходив,

і як сильно він страждав.

Хоча він сам жодного разу не скаржився.

Він мав надзвичайно позитивне ставлення
до ситуації.

Його психологічне здоров'я було 
неймовірним.

Я ж був фізично здоровим, а психологічно - 
цілковитий безлад.

Але я знав, що робити.

Дослідження показують нам, що
навіть двохвилинне відволікання уваги

є достатнім для того, аби побороти 
незламне бажання роздумувати в цей момент.

І тому, як тільки у мене виникали тривожні,
сумні чи негативні думки,

я примушув себе сконцентруватись на чомусь 
іншому, допоки це бажання не проходило.

І протягом одного тижня моє бачення 
повністю змінилось

та стало більш позитивним та більш
спрямованим на надію.

[Поборюйте негативне мислення]

Після дев'яти тижнів хіміотерапії мій 
брат знову робив томографію,

і я був поруч з ним, коли він дізнався
результати.

Всі пухлини зникли.

Йому досі потрібно було пройти
три цикли хіміотерапії,

але ми знали, що він видужає.

Ця світлина була зроблена 
два тижні тому.

Діючи, коли ви почуваєтесь самотніми,

змінюючи ваші реакції на невдачі,

охороняючи свою самоповагу,

поборюючи негативне мислення,

ви не просто вилікуєте свої
психологічні рани,

а й розвинете емоційну стійкість,
ви процвітатимете.

Сто років тому люди почали
дотримуватись особистої гігієни.

І показники тривалості життя зросли
більш ніж на 50%

вже у перших десятиліттях.

Я переконаний, що якість нашого життя
може зрости наскільки ж сильно,

якщо ми почнемо дотримуватись
емоційної гігієни.

Чи ви можете собі уявити, 
яким би був світ,

якщо б кожен мав краще 
психологічне здоров'я?

Якщо б у ньому було менше самотності
та депресії?

Якби люди знали, як побороти невдачі?

Якби вони краще про себе думали та 
почувались сильнішими?

Якби вони були щасливішими та 
більш зреалізованими?

Я можу, бо це світ, в якому я хочу жити,

і це світ, в якому мій брат 
хоче жити також.

Якщо ви тільки зловите та зміните декілька
простих звичок,

то в цьому світі зможемо жити ми всі.

Дуже вам дякую.

(Оплески)