Я хочу запросити вас у інший світ.

І хочу поділитись з вами

історією любові, яка розпочалась 45 років тому

у найубогіших закапелках Індії,

до людей, які живуть менш ніж на один долар у день.

Я відвідував найбільш елітні, чванливі

та дорогі навчальні заклади Індії.

Вони мало не зруйнували мене.

Я міг стати ким завгодно:

дипломатом, вчителем, лікарем.

Усе було можливим.

Також, хоча по мені цього не скажеш, я був переможцем чемпіонату Індії з сквошу

протягом трьох років.

(Сміх)

Переді мною стелився цілий світ.

Все було для мене можливим.

За що б я не брався - усе виходило.

Та якось мене взяла цікавість.

Я вирішив спробувати жити і працювати в селі.

Просто спробувати сільського побуту.

Отож у 1965 році

я став свідком найжахливішого голодомору в індійському штаті Біхар.

Я уперше в житті побачив виснаження, смерть,

і людей, які вмирали з голоду.

Це змінило моє життя.

Я повернувся додому

і сказав своїй матері:

"Я хочу жити і працювати в селі".

Мати впала в кому.

(Сміх)

"Що з тобою?

Перед тобою цілий світ, ти можеш обрати найкращу роботу,

натомість ти хочеш жити і працювати в селі?

Чи ти з глузду з'їхав?"

Я відповів: "Ні, я отримав найкращу освіту.

Вона навчила мене думати.

І я хотів би віддавати щось людям

по-своєму".

"Що ж ти робитимеш в селі?

Ні роботи, ні грошей,

ні безпеки, ні перспектив".

Я сказав: "Я хочу жити там

і копати криниці протягом п'яти років".

"Копати криниці протягом п'яти років?

Ти навчався у найдорожчих школі та університеті Індії

і хочеш копати криниці протягом п'яти років?"

Вона дуже довго не розмовляла зі мною,

бо вважала, що я підвів свою родину.

Натомість,

мені відкрились неймовірні знання та вміння,

якими володіють найбідніші верстви населення,

про які ніколи не чув широкий загал,

яких ніколи не визнавали, не поважали

та не використовували у великих масштабах.

Тож я вирішив заснувати Коледж для Босоногих -

коледж лише для бідних.

Цінності бідних людей

мали бути виражені у цьому коледжі.

Коли я вперше приїхав у це село,

до мене прийшли старійшини

і спитали: "Ти втікаєш від поліції?"

Я відповів: "Ні".

(Сміх)

"Ти провалив іспит?"

Я відповів: "Ні".

"Тобі не вдалось отримати державну роботу?" Я відповів: "Ні".

"Що ти тут робиш?

Чому ти сюди прийшов?

Система освіти в Індії

орієнтує тебе на Париж, Нью-Делі та Цюрих;

що ти робиш у цьому селі?

У тебе є якісь проблеми, про які ти замовчуєш?"

Я сказав: "Ні. Я насправді хочу заснувати коледж

лише для бідних.

Те, що важливо для бідних верств, ляже в основу цього коледжу".

Тоді старійшини дали мені одну дуже влучну і глибоку пораду.

Вони сказали: "Будь ласка,

тільки не приводь нікого з науковими ступенями та дипломами

до свого коледжу".

Тож це єдиний коледж в Індії,

до якого, будучи кандидатом наук чи магістром,

ви не потрапите.

Вам мусили відмовити у вступі, ви мали провалитись на іспитах або вилетіти з коледжу,

аби потрапити до нашого закладу.

Ви мусите працювати руками.

Ви мусите поважати працю.

Мусите довести, що ви маєте уміння,

яке принесе користь громаді.

Отож, ми заснували Коледж для Босоногих

та по-новому визначили, що таке фаховість.

Хто є фахівцем?

Фахівець - це особа,

якій властиві компетентність,

впевненість та віра.

Шукач води є фахівцем.

Бабка-повитуха

є фахіцем.

Звичайний гончар є фахівцем.

Ці фахівці живуть по всьому світу.

Ви знайдете їх у найвіддаленіших селах планети.

Ми подумали, що до цих людей слід привернути увагу загалу

і показати, що їх знання та вміння

універсальні.

Їх слід використовувати, їх слід впроваджувати,

навколишньому світу слід довести,

що ці знання та вміння

актуальні і в наш час.

Наш коледж

сповідує спосіб життя та праці Махатми Ґанді.

Ви споживаєте їжу на землі, ви спите на землі, ви працюєте на землі.

Жодних угод, жодних письмових контрактів.

Ви можете прожити зі мною 20 років або ж піти геть завтра.

І ніхто не отримує більш ніж 100 доларів на місяць.

Ви приходите заради грошей - Коледж Босоногих для вас закритий.

Ви приходите заради праці та випробування -

Коледж Босоногих для вас відкритий.

Пробуйте, творіть нові ідеї - ось чого ми від вас хочемо.

Яку б ідею ви не мали - приходьте і спробуйте її втілити.

Неважливо, якщо ви зазнали невдачі.

Побитий, знеможений - ви починаєте спочатку.

Це єдиний коледж, де вчитель є учнем,

а учень - вчителем.

Це єдиний коледж, який не видає дипломів.

Вашу фаховість визначає громада, якій ви служите.

Вам не потрібен папірець, який висітиме на стіні,

і свідчитиме, що ви інженер.

Коли я розповідав про це,

мені казали: "Доведи нам, що це справді можливо. Чим ти займаєшся?

Усе це словоблудство, якщо ти не можеш втілити цю ідею на практиці".

Отож, ми заснували перший Коледж для Босоногих

у 1986 році.

Його збудували 12 Босоногих архітекторів,

які не вміють читати і писати.

Коледж збудований на $1.50 за кв. м.

150 людей жили і працювали там.

У 2002 році вони отримали Архітектурну премію Аґа Хана.

Але потім нас запідозрили у тому, що ми скористались послугами архітектора.

Я сказав: "Так, архітектори зробили креслення.

проте коледж збудували Босоногі архітектори".

Тож ми були єдиними, хто повернув нагороду розміром 50 000 доларів,

тому що нам не вірили,

і ми гадали, що вони зводять наклеп

на Босоногих архітекторів Тілонії.

Я звернувся до лісника -

впливового, дипломованого експерта -

і запитав: "Що ви можете збудувати на цьому місці?"

Він мигцем глянув на ґрунт і відповів: "Забудьте. Це неможливо.

Воно того не варте.

Води нема, ґрунт кам'янистий".

Це мене збентежило.

Тоді я сказав: "Добре, піду пораджусь зі старим чоловіком з села".

Я спитав його: "Що мені тут вирощувати?"

Він спокійно глянув на мене і відповів:

"Оце збудуй тут, оце там, це постав тут і все запрацює".

Так усе виглядає сьогодні.

Дійшло до даху,

і всі жінки сказали: "Забирайтесь геть.

Нехай чоловіки забираються геть, бо ми не хочемо, щоб вони дізнались про наш спосіб

зробити дах водонепроникним".

(Сміх)

Трохи пальмового цукру, трохи сечі,

та деяких інших, невідомих мені складових.

І дах справді не тече.

З 1986 року не протікав жодного разу.

Це технологія, яку жінки не відкривають чоловікам.

(Сміх)

Це єдиний коледж,

який працює виключно на сонячній енергії.

Вся електрика у ньому від сонця.

45-кіловатні сонячні панелі на даху.

Сонце дає всю необхідну енергію на наступні 25 років.

Допоки сонце світить,

проблем з електроенергією у нас не буде.

Та дивовижно, що

ці панелі встановив

священик, індуський священик,

який закінчив усього вісім класів початкової школи -

ніколи не був у середній школі, ніколи не був в університеті.

Про сонячну енергетику він знає більше,

ніж будь-хто, кого я знаю. Гарантую.

Якщо завітаєте до Коледжу Босоногих, то побачите, що їжа також

готується від сонця.

Цю сонячну плитку сконструювали

жінки,

неписьменні жінки,

які насправді вигадали

найскладнішу сонячну плитку.

Це параболічна сонячна плитка.

На жаль, вони майже наполовину німці -

надто вже ретельні.

(Сміх)

Індійські жінки не бувають настільки ретельними.

З абсолютною точністю

вони можуть виготовити ще одну таку плитку.

Тож ми маємо 60 порцій їжі, двічі на день,

приготованих на сонячних плитках.

У нас є стоматолог -

бабуся, неписьменна. Вона стоматолог.

Вона дбає про зуби

семи тисяч дітей.

Технологія Босоногих:

був 1986 рік - без допомоги інженерів та архітекторів

ми збираємо дощову воду з дахів.

Зовсім мало води втрачається.

Вода з усіх дахів стікає

до резервуару на 400 000 літрів.

Ані краплі не втрачено.

Навіть після чотирирічної посухи в нашому студмістечку буде вода,

тому що ми збираємо дощову воду.

60% дітей не ходять до школи,

через те, що мусять доглядати худобу -

овець, кіз.

Щоденна робота по господарству.

Тож ми вирішили започаткувати

нічну школу для дітей.

Завдяки нічним школам Тілони

понад 75 000 дітей отримали можливість навчатись.

Це відбувається задля блага дітей,

а не тому, що вчителям так зручно.

Чого ж ми навчаємо в цих школах?

Демократії, громадянських прав та обов'язків,

як правильно відміряти межі своєї ділянки,

як поводитись під час арешту,

що робити, коли хворіє худоба.

Ось чого ми вчимо в нічних школах.

І в цих школах вся електрика також від сонця.

Щоп'ять років

проводяться вибори.

Діти від 6 до 14 років

беруть участь у демократичному процесі

та обирають прем'єр-міністра.

Прем'єр-міністру 12 років.

Вранці вона доглядає 20 кіз,

але ввечері вона - прем'єр-міністр.

Вона має кабінет міністрів:

міністр освіти, міністр енергетики, міністр охорони здоров'я.

І вони контролюють та наглядають

за 150 школами та 7000 дітей.

П'ять років тому вона отримала Всесвітню дитячу премію

і побувала в Швеції.

Уперше покинувши межі свого села.

Ніколи до того не бачивши Швеції.

Вона зовсім не була збентежена тим, що там відбувалось.

Королева Швеції, присутня на церемонії нагородження,

повернулась до мене, і сказала: "Ви можете спитати цю дитину, звідки у неї стільки впевненості в собі?

Їй лише 12 років,

а все це її зовсім не бентежить".

Тоді дівчинка, а вона стояла ліворуч від королеви,

повернулась до мене і глянула королеві прямо у вічі

і сказала: "Будь ласка, скажіть їй, що я прем'єр-міністр".

(Сміх)

(Оплески)

У місцях, де живе чимало неписьменних людей,

ми використовуємо ляльок.

Ми спілкуємось за допомогою ляльок.

Вас вітає Яким Чача.

Йому 300 років.

Він мій психоаналітик. Він мій вчитель.

Він мій лікар. Він мій адвокат.

Він мій спонсор.

Він справді збирає гроші,

вирішує мої суперечки.

Він вирішує мої проблеми в селі.

Якщо в селі зростає напруга,

або падає відвідуваність у школах,

або виникає тертя між вчителем та кимось із батьків,

лялька викликає вчителя та батька і на очах у всього села каже:

"Потисніть одне одному руки,

відвідуваність не має впасти".

Ці ляльки

виготовлені з перероблених звітів Світового Банку.

(Сміх)

(Оплески)

Використовуючи цей децентралізований, відкритий підхід

щодо забезпечення сіл сонячною електрикою,

ми охопили села зі всієї Індії.

Від Ладакхи до Бутану,

повсюди - села з сонячними панелями,

встановленими людьми, які пройшли відповідну підготовку.

Тож ми пішли до Ладакхи,

і спитали там жінку:

тоді, при сорока градусах морозу, вам довелось залишити помешкання,

бо не було де дітись, сніг покрив усе довкола.

І ми спитали цю жінку:

"Яка ж користь для вас

від сонячної електрики?"

Жінка на хвильку замислилась і відповіла,

"Нарешті я бачу обличчя свого чоловіка взимку".

(Сміх)

Афганістан.

В Індії ми засвоїли один важливий урок:

чоловіки непридатні до навчання.

(Сміх)

Чоловіки невтомні,

чоловіки амбітні,

чоловіки неймовірно непостійні,

і всі вони хочуть мати диплом.

(Сміх)

Ця тенденція спільна для всієї планети:

чоловіки хочуть мати диплом.

Навіщо? Тому що вони хочуть залишити село

та податись до міста у пошуках роботи.

Тож ми знайшли чудове рішення:

навчати бабусь.

Який найкращий спосіб поширення інформації

в сучасному світі?

Телебачення? Ні.

Телеграф? Ні.

Телефон? Ні.

Розкажіть жінці.

(Сміх)

(Оплески)

Отож, вперше відвідавши Афганістан,

ми вибрали трьох жінок,

і сказали: "Ми хочемо забрати їх до Індії".

Нам відповіли: "Це неможливо. Вони навіть з кімнат своїх не виходять,

а ви хочете забрати їх до Індії".

Я сказав: "Я піду на поступки. Я візьму їх чоловіків також".

Тож їх чоловіки поїхали з нами.

Звичайно, жінки були значно розумніші за чоловіків.

Через шість місяців,

як ми їх змінили?

Мова жестів.

Не обирайте письма.

Не обирайте усного мовлення.

Оберіть мову жестів.

І через шість місяців

ці жінки стануть інженерами-геліотехніками.

Вони повертаються додому та будують в своїх селах сонячні станції.

Ця жінка повернулась додому

та забезпечила своє село сонячною енергією.

вона провела семінар

про перше село в Афганістані, яке живиться від енергії сонця

завдяки трьом жінкам.

Ця жінка

є дуже незвичною бабусею.

Їй 55 років і вона забезпечила сонячною енергією 200 домівок в Афганістані.

І вони не розвалились.

Вона дійсно поїхала в інженерно-технічний департамент Афганістану

та пояснила його керівнику

різницю між постійним і змінним струмом.

Він цього не знав.

Ці троє жінок навчили 27 жінок

і забезпечили сонячною енергією 100 сіл в Афганістані.

Ми приїхали в Африку

і зробили те ж саме.

Усі ці жінки, з восьми чи дев'яти країн, сидять за одним столом

і спілкуються одна з одною, не розуміючи ні слова,

бо всі вони говорять на різних мовах,

але в них чудова мова тіла.

Вони спілкуються

і справді стають інженерами-геліотехніками.

Я поїхав до Сьєрра-Леоне.

Там зустрів міністра, в глуху ніч

він проїжджав селом.

Він повернувся в село, спитав: "Як це сталось?"

У відповідь: "Є такі дві бабусі.."

"Бабусі?" Міністр не вірив своїм вухам.

"Де вони побували?" "Їздили в Індію і назад".

Міністр пішов прямо до президента.

Спитав: "Ви знаєте про село в Сьєрра-Леоне, яке забезпечує себе сонячною енергією?"

Президент не знав. Наступного дня пів кабінету міністрів з'їхалось подивитись на бабусь.

"Як це сталось?"

Він запросив мене і спитав: "Ти можеш підготувати для мене 150 бабусь?"

Я сказав, "Ні, пане президенте, не можу.

Але вони можуть. Бабусі це зроблять".

Тож він збудував для мене перший Босоногий центр підготовки в Cьєрра-Леоне.

І 150 бабусь навчались в Сьєрра-Леоне.

Гамбія:

ми поїхали туди у пошуках бабусі.

Поїхали в село.

Я знав, яку жінку хочу взяти з собою.

Зібралась громада і сказала мені: "Візьми цих двох жінок".

Я відмовився. Я хотів взяти саме ту жінку.

Мене спитали: "Чому? Вона ж не знає мови. Ти не знаєш її".

Я сказав, "Мені подобаються її жести і те, як вона розмовляє".

"У неї дуже впертий чоловік. Це неможливо".

Покликали чоловіка, приходить:

чванливий, політик, у руці - мобільний. "Ні. Це неможливо".

"Чому ж ні?" - "Гляньте на цю жінку, яка вона красуня".

Я сказав: "Бачу. Вона дуже красива".

"А що як вона втече з чоловіком-індійцем?"

Цього він боявся найбільше.

Я сказав. "Їй буде добре. Вона тобі зателефонує на мобільний".

Від'їждаючи, вона була схожа на бабусю.

А повернулася схожою на тигра.

Вийшовши з літака,

вона говорила з пресою немов бувалий солдат.

Вона впоралась з центральною пресою

і була зіркою.

Коли я знову приїхав туди через шість місяців, я спитав: "Де твій чоловік?"

"Та, десь там. Неважливо".

(Сміх)

Історія успіху.

(Сміх)

(Оплески)

Наостанок скажу лише,

не думаю, що вам слід шукати рішень зовні.

Шукайте їх всередині.

Та дослухайтесь до людей, які показують вам ці рішення.

Такі люди живуть по всьому світу.

Навіть не думайте хвилюватись.

Не слухайте Світового Банку, слухайте людей довкола вас.

У них відповіді на всі запитання світу.

Хочу завершити словами Махатми Ґанді:

"Спочатку вони тебе ігнорують,

потім висміюють тебе,

потім вони борються з тобою,

а потім ти перемагаєш".

Дякую.

(Оплески)