Навіть написавши вісім книг та отримавши
декілька престижних відзнак,
Майю Ангелоу не покидали
надокучливі сумніви,
що вона не заслужила тих досягнень.
Альберт Ейнштейн відчував щось подібне:
він описав себе "шахраєм мимоволі",
чиї роботи отримали більше уваги,
ніж були того варті.
Досягнення такого рівня, як Ейнштейна
чи Ангелоу - рідкість,
але їхні відчуття ошуканства - ні.
Чому багато хто з нас
не може позбутись відчуття,
що ми не заслужили визнання,
чи що наші ідеї та навики
не гідні чиєїсь уваги?
Психолог Паулін Роуз Кленс
була першопроходцем
у питанні необґрунтованого
відчуття невпевненості.
У своїй роботі терапевтки
вона помітила, що її пацієнти-студенти
поділяли страх,
незважаючи на їхні високі оцінки,
вони не вірили, що заслужили
своє місце в університеті.
Дехто навіть вірив, що їх вступ
був помилкою вступної комісії.
Хоча Кленс знала,
що ці страхи необґрунтовані,
вона пам'ятала, що ці відчуття
переповнювали і її у старшій школі.
Те, що вона та її пацієнти відчували,
має безліч назв:
явище самозванця,
досвід самозванця,
синдром самозванця.
Разом з колегою Сюзанною Аймс
Кленс вперше вивчала самозванство
серед студенток її факультету.
Їхня робота показала нав'язливі думки
про шахрайство в групі.
Вже в першому дослідженні
те саме було виявлено у різних статей,
рас,
осіб різного віку
та широкого спектру професій,
хоча це може переважати
та непропорційно вражати
малопредставлені
або соціально вразливі групи.
Означити це як синдром -
це применшувати його універсальність.
Це не хвороби і не відхилення,
і це не прив'язано до депресії,
хвилювань
чи самооцінки.
Де ж породжуються ці думки про шахрайство?
Люди, які наділені талантом та досвідом,
думають, що інші такі ж талановиті.
Це може перетворитись у відчуття,
що вони не заслуговують на похвалу
і не мають більше можливостей, ніж інші.
Як у випадку Ейнштейна та Ангелоу,
часто, якими б високими
не були досягнення,
ці відчуття не відступають.
Відчутя шахрайства не зустрічається
лише у здібних людей.
Кожен є схильним до такого явища
як колективне незнання,
коли ми себе самі недооцінюємо,
але думаємо, що не лише ми так вважаємо,
тому що ніхто не озвучує своїх сумнівів.
Оскільки важко оцінити, наскільки
важко працюють наші однолітки,
якими складними для них
видаються певні задачі,
чи як вони сумніваються в собі,
немає легкого шляху, аби розвіяти
відчуття, що ми менш здібні
ніж оточуючі люди.
Сильне відчуття шахрайства
може бути перепоною, аби розповісти
іншим про свої геніальні ідеї,
або подаватись на вакансії,
де ми би вдосконалились.
На даний момент,
найточніший спосіб подолати
синдром шахрая -
це говорити про нього.
Багато людей, що страждають
від цього синдрому,
бояться, що якщо вони
спитають про свої успіхи,
то їхні страхи лише підтвердяться.
І навіть коли вони отримують
схвальні відгуки,
цього недостатньо,
аби послабити відчуття шахрайства.
Але з іншого боку,
якщо знати, що наставник чи порадник
теж мав такі відчуття,
це полегшує синдром шахрайства.
Те ж стосується однолітків.
Саме тільки знання,
що це відчуття має означення -
значне полегшення.
Коли ви дізнаєтесь про це явище,
ви можете з ним боротись,
збираючи та подвоюючи позитивні відгуки.
Одна дослідниця, яка постійно звинувачувала
себе в проблемах у лабораторії,
почала записувати, коли щось йшло не так.
Зрештою, вона зрозуміла,
що причиною більшості проблем
були неполадки обладнання,
і почала усвідомлювати
власну компетентнсть.
Ми можемо так і не подолати
це відчуття повністю,
але ми можемо порозмовляти
про наукові або професійні виклики.
Тепер, знаючи наскільки
поширеним є цей синдром,
можливо, ми зможемо бути
більш чесними у розмові про це відчуття
та побудувати впевненість
в собі в простих речах:
ви маєте талант,
ви здібні,
і ви на своєму місці.