Яке місце найпрекрасніше з тих,
де ви побували?

Ви сфотографували його, коли були там?

Ось місце, яке очолює цей
список в моєму випадку.

Це Меса Арк, що в Національному парку 
«Каньйонлендс», штат Юта,

під час сходу сонця.

Це історична батьківщина корінних
американських племен,

таких, як пуебло, юти,
паюти та навахо.

І коли ви там,

це просто приголомшливо.

Схід сонця освітлює нижню
поверхню арки помаранчевим,

а далі за нею видно
скелі, хмари та кручі.

Але є те, чого не видно
на моєму знімку —

це ще 30 людей, які стоять позаду
мене і теж фотографують.

І це лише цілеспрямовані люди,
які прийшли на сході сонця, вірно?

Задумайтесь над цим,

існують, мабуть, сотні, а то й тисячі
фотографій Меса Арки, зняті щотижня.

Я ділилася своїми фото
в Інстаграмі роками,

і стало справді цікаво й весело
просто розуміти,

скільки схожих знімків
одних і тих самих місць

я почала бачити в мережі.

І я брала в цьому участь.

Це змусило мене задуматись:

чому ми взагалі фотографуємо?

Іноді, відвідуючи популярні місця,

як ось, наприклад, меандр
Підкова в Аризоні,

я бачу всіх цих людей
з телефонами й камерами,

вони все фотографують,

розвертаються і сідають в автівку
чи повертаються на свій маршрут.

І часом здається,
що ми упускаємо головне,

те, заради чого йшли до цього місця,
щоб відчути його по-своєму,

або ж щоб побачити його на власні очі.

Коли я знаходжуся за кадром,

я помічаю щонайменші деталі:

шари згасаючого світла в горах

в кінці дня;

форми, які так майстерно створює природа,

абстрактні, та все ж абсолютно ідеальні.

Я нескінченно довго можу розмірковувати
про такі тонкощі нашої планети

й те, як вони впливають на мене.

Для мене, фотографувати красу
та багатогранність цього світу —

все одно, що створювати портрет
людини, яку я люблю.

І, роблячи фотографію,

я повинна думати, що я хочу сказати нею.

Я мушу запитати себе, що мають
відчути інші, дивлячись на неї.

Коли ви спілкуєтесь через зображення,

кожен творчий вибір має значення.

Іноді я збираюся ділитися
своїми знімками,

а буває, що роблю їх тільки для себе.

Зараз я публікую серію відеосюжетів
про майбутнє на природі,

і в одному з епізодів ми хотіли показати

взаємозв'язок фотографії
та відкритого простору.

Я дізналася про дослідження Крістін Діл

та її колег з Каліфорнійського університету;

вони вивчали вплив фотографування
на рівень задоволення.

Виявилось, що коли ми
знаходимось за камерою,

коли це саме ми фотографуємо,

ми насолоджуємося своїми
враженнями більше, а не менше.

Але так було не завжди.

Якщо людина фотографувала виключно
з метою поширити знімок в мережі,

рівень її задоволення не зростав,

адже вони робили це не для себе.

Тож це вказує на важливу відмінність:

фотографія здатна посилити ваші враження,

якщо зроблена свідомо.

Усвідомлення — ось що важливо.

Як фотограф, я мушу постійно
перевіряти себе щодо цього.

Коли мені слід тримати камеру напоготові,

а коли варто просто відкласти її?

Подорожуючи до Аляски, я мала можливість
сфотографувати місцевих бурих ведмедів.

Я була в човні разом з чотирма
іншими фотографами

і нам всім просто зносило дах

одночасно:

бути так близько до цих тварин.

Це емоційний досвід.

Зіткнення віч-на-віч з цими
ведмедями дало мені відчуття зв'язку,

який не можна передати словами,

і те, що камера була зі мною, у цьому
випадку, тільки посилило ці відчуття.

Ми всі творили самостійно і, разом з тим,
були повністю занурені в цей момент,

як з природою, так і один з одним.

Я так чітко пам'ятаю,

як знімала бризки води й те,
як пливучи рухались ведмеді,

а ще милих ведмежат, які
слідували за своїми мамами.

Ми з тією групою пройшли
через цей досвід разом,

а ці знімки допоможуть нам повертатися

знову й знову до нього.

І саме фотографія
дозволяє нам ділитися всім цим.

Та бувають моменти, коли я
не хочу діставати камеру

і, як на мене, таке рішення значно
покращує як мої власні враження,

так і мою роботу.

Нещодавно я літала на 
південно-тихоокеанський острів Тонга,

щоб поплавати з горбатими китами.

І помітила, що відчуваю певний тиск

і зобов'язання взяти камеру з собою,

хоча часом мені просто хотілося
повністю поринути у враження.

А ті враження були справді неймовірними.

Я зараз говорю про те,
як була під водою

з допитливим малям,
розміром із фургон,

оточена крупинками,
схожими на блискітки,

та з його мамою, 
яка граційно плавала піді мною.

Звичайно ж, кілька разів 
я брала камеру з собою

і знімати все це також
було справді дивовижно.

Але обладнання досить громіздке.

Воно схоже на велику коробку.
Ось як воно виглядає.

Тож ось це знаходилось між мною та китами,

й іноді мені здавалось, що це
перешкода між мною та реальністю.

Та чи є відмінність, коли
це лише ваш телефон?

Минулого року я відвідала
Улуру, Центральна Австралія,

це ось цей гірський масив,
який височіє над пустелею.

Це священна земля Анангу —

місцевих аборигенів

та її споконвічних власників.

В Улуру існують певні місця, які
неможливо сфотографувати професійно

через культурні особливості регіону,

для Анангу це все одно
що священні писання.

Тож саме через це більшість моїх знімків
зроблені або здалеку, як ось цей,

або під певним кутом у парку.

Ви можете сказати, що більшість 
найцікавіших та найгарніших видів Улуру

знаходяться в тих місцях,
де знімати заборонено,

але вимога не фотографувати їх
— це чітке і пряме запрошення

дізнатися більше про цю землю
та її значення для цих людей.

Чи ж це не те, що ми маємо робити?

Тож моя подорож до Улуру швидко
стала розповіддю не про мене,

а про зв'язок із місцем.

Іронічно, та не дивно,

я помітила, що моя присутність та зв'язок

теж допомогли зробити знімки
ще більш захопливими.

Ймовірно, ми всі можемо
вважати соціальні мережі

місцем, де можна ділитися знімками
з наших подорожей та нашого життя.

Ми ділимося не лише тими
часточками світу, які ми бачили,

але і своїм щоденним досвідом.

І якщо ми робимо знімки з певною метою,

то і поширювати їх ми теж
маємо з якоюсь метою.

В моєму випадку, змога людей дивитись
на частинку моєї історії та моїх поглядів

в мережі, нагадала мені, що я не самотня.

Це допомогло створити
підтримку та спільноту,

де кожен зможе це відчути.

Чесно кажучи,

я не збираюсь відмовляти
вас від фотографування.

Навіть якщо тисячі людей
відвідають певне місце

і зроблять купу однакових знімків,

я навпаки заохочуватиму вас
виходити й знімати ще.

Світ потребує кожного
голосу і кожної точки зору,

включно з вашою.

Але я намагаюся сказати
вам, що телефон чи камера

не мають увесь час бути у ваших руках.

Я намагаюсь заохотити вас

відкласти все це на хвилинку —

хвилинку тільки для вас.

Давайте повернемося до Меса Арк,

до того, як вона виблискує
помаранчевим світлом

і до цих чарівних шарів
блакитного на фоні.

Що, коли наступного разу,
відвідуючи якесь неймовірне місце,

ви не зможете взяти з собою
камеру чи смартфон?

А якби вам взагалі заборонили знімати?

Чи відчули б ви певне обмеження?

А, можливо, це було б полегшенням для вас?

Тож що можна зробити?

Що ж, наступного разу, відчувши
бажання дістати камеру чи телефон,

або, як в моєму випадку,
зрозумівши, що ви вже їх дістали..

(Сміх)

Спершу зупиніться.

Зробіть паузу.

Глибоко вдихніть.

Озирніться навколо. Що ви бачите?

Ви розділяєте враження від
цього моменту ще з кимось?

Пам'ятайте, що даний
момент буває лише раз.

Фотографування може бути
частиною чудового досвіду.

Та не дозволяйте йому бути
перешкодою між вами та реальністю.

Будьте свідомими

та не втрачайте красивих
і незамінних спогадів

через те, що надто
зосередились на фотографуванні.

Дякую.

(Оплески)