До березня 2011 року я працювала ретушером фотографій

у Нью-Йорку.

Ретушери - це бліді, безликі створіння.

Вони ховаються у темних приміщеннях без вікон

і більшість часу уникають сонячного світла.

Ми, ретушери, робимо худих моделей ще худішими, ідеальну шкіру - ідеальнішою,

а неможливе - можливим.

Преса нас постійно критикує,

проте серед нас є дійсно талановиті люди

з багатолітнім досвідом

та здатні дати фахову оцінку зображенням і фотографії.

11 березня 2011 року зі свого дому я спостерігала

за реакцією усього світу на трагічні події, що розвивались в Японії.

Невдовзі, волонтери однієї організації,

серед яких була і я, у складі миротворчої місії

прибули на місце катастрофи.

Я, разом із сотнями інших волонтерів,

усвідомлювала, що ми не можемо просто сидіти вдома,

тому я вирішила приєднатися до них на три тижні.

13 травня я вирушила до міста Офунато.

Це маленьке риболовне місто в префектурі Іванте,

з населенням приблизно 50 тис осіб,

одне з перших, що постраждало від цунамі.

Висота хвиль досягала відмітки 24 метри

і навіть більше,

хвилі поширилися більш, ніж на 3 км вглиб міста.

Наскільки ви можете собі уявити, місто було спустошене.

Ми розчищали від уламків магістралі і канави.

Ми розчищали школи, очищали доми від бруду і непотребу

та готували їх до відновлення.

Ми прибрали тонни смердючих та гниючих рибних рештків

з місцевої рибопереробної фабрики.

Ми були брудними, проте нам це подобалось.

Протягом тижнів усі волонтери і місцеві жителі разом

знаходили схожі речі.

Вони знаходили фотокартки і фотоальбоми,

фотокамери і карти пам'яті.

Усі займалися спільною справою.

Ми разом збирали фото і відео та передавали наші

знахідки на зберігання до різних міст країни.

В певний момент я зрозуміла,

наскільки важливими ці фотографії

були для кожного жителя міста.

Коли вони рятувалися від цунамі, рятували свої життя,

вони залишали абсолютно все,

все, що у них було.

Наприкінці мого першого тижня я почала

допомагати в евакуаційному центрі в місті.

Я допомагала очищати онсени, або комунальні онсени,

тобто велетенські гарячі джерела.

За співпадінням, це було також місце, де

евакуаційний центр збирав фото.

Місцеві жителі і волонтери зносили їх туди,

і того дня я відчувала велику честь через те, що мені довірили

допомогти виконати ручну чистку цих фото.

В мені бурлили емоції, це було натхненно,

Я завжди чула вислів - думайте нестандартно,

але я завжди мислила шаблонно, допоки

дещо не трапилось.

Розглядаючи фотокартки, я зустрічала світлини,

яким було вже понад 100 років,

деякі щойно надруковані, ще у конвертах з фотолабораторій.

Я не могла сприймати ці фото не як ретушер,

Я могла відновити найменші деталі, зображені на них,

і я знала сотні людей, які могли зробити те ж.

Тому, того вечора за допомогою "Фейсбук"

я надіслала запит декільком з них, а на ранок

від них надійшли позитивні, захоплені відповіді.

Я знала, що нам потрібно діяти.

Тому ми розпочали ретушування цих фото.

Це було першим.

Не дуже пошкоджене, проте вода вимила

кольори з обличчя дівчинки,

відновлення слід було провести з усією делікатністю.

В будь-якому разі, та дівчинка вже не буде

виглядати як раніше і, безумовно, пошкоджене

фото - це трагедія.

(Оплески)

З часом почало надходити більше фото.

Таким чином, зросла потреба у додаткових ретушерах.

Тому я знову скористалася "Фейсбук" і "Лінкедін"

і через п'ять днів відгукнулося 80 бажаючих

із 12 різних країн світу.

Через два тижні уже 150 осіб

хотіли приєднатися до нас.

В липні наша мережа в Японії розширилася

до сусіднього міста Рікузентаката,

далі на північ до міста Ямада.

Раз на тиждень ми розставляли наше сканувальне обладнання

у встановлених тимчасових фотолабораторіях,

де можна було забрати відновлені фото.

Приходили такі старші панянки, які вперше бачили сканер,

але через 10 хвилин, знайшовши свої втрачені фото,

вони могли віддати їх нам, ми сканували ці фото,

завантажували на віддалений сервер, потім не японці, а

іноземці з протилежного

кінця світу скачували ці фото

і розпочинали відновлення.

Проте зовсім інша історія, якщо говорити

про час, що витрачається на ретушування.

Кількість затраченого часу залежала від характеру пошкоджень.

Могла пройти година, або ж тиждень.

І навіть декілька місяців.

Кімоно на цьому фото здебільшого відновлювали вручну,

складали з кусочків кольорів та з деталей,

які не знищила вода.

Це забирало дуже багато часу.

Усі ці фотокартки пошкодила вода,

розмила солена вода, покривши бактеріями

і брудом, іноді навіть нафтою, а час йде і такі

руйнування будуть продовжуватись.

Саме тому важливою частиною процесу є очищення вручну.

Ми не можемо ретушувати брудні фотокартки,

спершу їх слід очистити і висушити.

Нам пощастило з проведенням такого очищення,

оскільки нам допомагала надзвичайна місцева жінка.

Дуже легко завдати ще більшої шкоди уже пошкодженим фото.

Якось лідер нашої команди, Вінне, сказала:

"Це схоже на те, як робити комусь татуювання.

У вас немає права на помилку."

Жінці, яка принесла нам ці фото, пощастило,

оскільки фотокарток було безліч.

Вона самостійно розпочала їх очищення вручну

і зупинилась, усвідомивши, що завдає їм ще більшої шкоди.

У неї також були копії.

Інакше, зони обличчя її чоловіка, її власного обличчя,

було б неможливо відновити.

Ми могли лише розмістити їх разом на одному хорошому фото,

і наново переробити ціле фото.

Коли вона забрала фото у нас,

вона розповіла свою історію.

Колеги її чоловіка знайшли ці фотокартки

серед уламків місцевої пожежної станції,

що знаходиться далеко від місця, де колись був їх будинок.

Колеги впізнали її чоловіка.

В день цунамі він був на роботі, власне він відповідав за те,

щоб ворота проти цунамі залишались закритими.

Йому необхідно було іти до води, коли пролунали сирени.

Їх обидва сини, не зовсім малі, але все ж діти,

знаходились у школі, в різних школах.

Одного сина затягнуло потоком води.

Пройшло декілька тижнів, коли вона віднайшла обох синів,

і знайшла їх обох живими.

День, коли я віддала їй фото, виявився

днем 14-річчя її сина.

Незважаючи на всі події, ці фото стали

прекрасним подарунком для її сина,

чимось таким, на що можна знову глянути, згадати

щось не таке жахаюче, щось чудове, що залишилось

з того березневого дня, коли його життя повністю

змінилось, зруйнувалось.

Протягом шести місяців перебування у Японії

в робочому колективі "Єдина Команда" налічувалось близько 1100 волонтерів,

сотні з яких допомогли очистити

більше 135 тисяч фотографій,

переважна більшість - (Оплески) -

переважна більшість яких віднайшли своїх господарів,

це важливо.

Більше п'яти сотень волонтерів з усього світу

допомагали нам повністю відтворити і відретушувати

сотні фото і віддати 90-там сімей Японії.

Протягом цього часу ми витратили не більше

1 тисячі доларів на обладнання і матеріали,

здебільшого кошти пішли на чорнила для друку.

Ми постійно фотографуємося.

Оскільки фото - це згадка про когось чи про щось,

про місце, стосунки, кохання.

Фото - це наша пам'ять і наша історія,

остання річ, яку ми рятуємо,

і перша, за якою повертаємось у пошуках.

Наш проект - саме про це,

про відновлення тих маленьких часточок людства,

про отримання зворотного зв'язку.

Коли такі фото можна повернути таким людям,

це вносить зміни

у життя тих людей, які отримують їх.

Проект також значно змінив життя ретушерів.

Декому проект відкрив двері, що вели до

чогось більшого, вони отримали віддачу,

використавши свої таланти не на худих

моделях та ідеальній шкірі, а на чомусь іншому.

Завершити свій виступ я хочу прочитавши лист,

який я отримала від однієї жінки, Сінді,

в день мого повернення з Японії після 6-ти місячного перебування.

"Працюючи з вами, я думала лише про особистості

та історії, відображення на цих фото.

Одне фото, зокрема, на якому жінки різного віку,

від бабусі до маленької дівчинки, зібралися навколо немовляти,

воно зачепило мене за живе, оскільки нагадало фото моєї сім’ї.

Схоже фото моєї бабусі, матері, мене

і моєї новонародженої дочки висить у нашій вітальні.

Незалежно від країни, віку,

наші базові потереби - однакові, ви погоджуєтеся зі мною?

Дякую. (Оплески)

(Оплески)