Протягом довгого часу

існувала я і моє тіло

Я була наповнена історіями,

прагненнями, потягами,

мріями про майбутнє.

Я намагалась

не бути наслідком свого жорстокого минулого,

але та прірва, яка вже з'явилась

між мною та моїм тілом

була його досить важливим наслідком.

Я завжди намагались стати чим-небудь, ким-небудь.

Ці спроби були моїм існуванням.

Моє тіло часто стояло на шляху.

Я була ходячою головою.

Роками я носила лише капелюхи.

Це був спосіб відчувати наявність голови.

Спосіб виявлення себе в світі.

Я хвилювалась, що якщо я зніму капелюха

Я більше не буду існувати.

Одного разу мій психіатр сказав мені:

"Єва, ти приходиш до мене вже протягом двох років

і, кажучи правду, я ніколи не думав, що ти маєш тіло."

Весь цей час я жила в місті,

тому що, якщо чесно,

Я боялась дерев.

У мене не має дітей,

тому що голови не народжують.

Діти, насправді, не з'являються з роту.

Оскільки я немала жодних зачіпок за своє тіло,

Я почала розпитувати жінок про їхніх тіла -

в основному, про їхні вагіни,

тому що я вважала, що вагіни відіграють важливу роль.

Це спонукало мене написати "Монологи вагіни",

що привело мене до одержимої і невпинної

розмови про вагіни усюди, де я була.

Я розмовляла про це з незнайомцями.

Одного разу на сцені,

я, фактично, ввійшла в вагіну.

Це був справжній екстаз.

Я злякалась, стала збуджена,

я стала одержимою людиною,

невтомною вагіною.

Я сприймала своє тіло, як річ,

річ, яка могла швидко рухатись,

яка доповнює інші речі,

багато речей, усі одразу.

Я сприймала своє тіло як iPad чи авто.

Я керувала ним та вимагала чогось від нього.

Обмеження не існували. Воно було непереможним.

Його потрібно було завоювати та керувати ним, як Землею.

Я не прислухалась до нього;

так само як не організувала його і не скеровувала.

Я не мала терпіння до свого тіла;

я обмежила його формою.

Я була жадібною.

Я брала більше, ніж моє тіло могло мені запропонувати.

Коли я була стомлена, я випивала більше кави.

Коли мені було страшно, я йшла в ще небезпечніші місця.

Так, звичайно, були моменти, коли я була вдячна своєму тілу,

так як у жорстоких батьків

інколи наступають моменти доброти.

Мй батько був дуже добрий до мене

на приклад, на моє шістнадцятиліття.

Я чула, як час від часу, люди шепотіли,

що мені слід любити моє тіло,

так я навчилась, яким чином це робити.

Я була вегетеріанкою, не пила і не курила.

Але все це було лише більш витонченим способом

маніпулювати своїм тілом

подальше роздвоєння,

наче вирощування овочів на автомагістралі.

Результатом розмов про мою вагіну стало те,

що багато жінок стало розповідати мені про їхні-

їхні історії про їхні тіла.

Насправді, їхні історії підштовхнули мене до подорожей

і я побувала в більше ніж 60 країнах.

Я почула тисячі історій,

і я змушена сказати, завжди була нагода,

коли жінки могли поділитсь зі мною

про той момент. коли вони відділились від свого тіла-

коли вони залишили домівки.

Я чула про жінок, до яких чіплялись у ліжку

яких били у їхніх містах,

яких залишали вмирати на парковках,

яких обливали кислотою у їхніх кухнях

Деякі з них просто замовкли і зникли.

Інші зійшли з розуму, розізлились як я.

Під час подорожі

мені виповнилося 40 і я почала ненавидіти свої тіло,

що, до речі, було позитивним моментом,

тому що, для того щоб його ненавидіти, воно повинно хоча б існувати.

Мій живіт- це те, що я ненавиділа.

Це було доказом, що я дойшла до тої межі,

що стала старою, не привабливою та не ідеальною

або пдхожу під вже сформований погляд на тіло.

Мій живіт був доказом, що я не впоралась,

що зазнала невдачу, що я розбита.

Моє життя наповнилось спробами позбутись його і одержимістю позбутись його.

По суті, це стало крайністю

на стільки, що я написала про це п'єсу.

Але чим більше я про це говорила,

тим більше конкретизованим і фрагментованим моє тіло ставало.

Воно стало розвагою, новим видом товару,

який я продавала.

Далі я поїхала ще кудись.

Я поїхала туди,

куди я думала, я знаю.

Я вирушила до Демократичної Республіки Конго.

Там я почула історії,

які витіснили усі інші історії.

Я почула історії,

які пройшли через моє тіло.

Я дізналась про манленьку дівчинкку,

котра постйно мочилась під себе,

тому що вона була згвалтована

багатьма солдатами.

Я дізналась про 80-річну бабусю,

ноги якої були переломані і вивернуті з суглобв

і зав'язані в неї на голові,

оскільки так її гвалтували солдати.

Таких історій є тисячі

і в багатьох жінок залишились дірки на їх тілах-

дірки, фістули-

які були наслідком війни-

дірки в їх душах.

Кожна моя клітина чи нерв були пронизані цими історіями,

та будучи відвертою,

Я не спала протягом трьох років.

Усі історії почали кровоточити разом.

Гвалтування планети Земля,

розграбування корисних копалин,

пошкодження вагін-

все це більше не розмежовувалось

один від одного чи від мене.

Військові гвалтували шести-місячних дітей,

для того щоб інші країни

могли отримати доступ до золота і колтану

для своїх IPhone і комп'ютерів.

Моє тіло не лише стало найманою машиною,

але і було відповідальним зараз

за руйннування тіл інших жінок

в божевільній гонці створення нових машин,

щоб підтримувати швидкість і необхідність моєї машини.

Потім у мене був рак-

чи я дізналась, що в мене рак.

Він з'явився як птаха, яка на швидкості

врізалась в віконну шибку.

Раптом я усвідомила, що в мене є тіло,

тіло, яке кололи,

в яке встромляли і проколювали,

тіло, яке розрізали,

тіло, з якого вийняли органи,

транспортували, переставили і відновили,

тіло, яке просканували,

в яке встромили трубки,

тіло, яке нашпигували хімікатами.

Рак зруйнував

стіну мого відключення.

Раптово я усвідомила, що криза мого тіла-

це криза всього світу,

і це не трапиться пізніше,

це відбувається зараз.

Раптом мій рак став раком, який був всюди,

рак жорстокості, рак жадності,

рак, що поглинає людей,

які проживають поруч з хімічними заводами, які, зазвичай, бідні,

рак в легенях шахтарів,

рак внаслідок стресу від недосягнення мети,

рак після прихованих травм,

рак в замкнутих курей і забрудненрї риби,

рак матки у жінок, які зазнали гвалтування,

рак, який повсюди через нашу необережність.

В своїй новій містичній книзі,

"Новий Я, Новий Світ"

письменник Філіп Шеферд сказав,

" Якщо ви відділені від свого тіла,

ви також відділенні від світу,

який, як виявляється, відрізняється від вас

чи існує окремо від вас,

а ніж існуюче середовище,

до якого ви належите."

Перед раком

світ становив щось інше.

Наче я жила в застійному ставку

і рак підірвав валун,

який розмежовува мене з великим морем.

Зараз я плаваю у ньому.

Зараз я лягаю на траву

і трусь на ній,

і люблю бруд на моїх ногах

Тепер я здійснюю щоденні прогулянки

до однієї верби на березі р.Сена,

і мені недостатньо зелених полів

в чагарниках за межами м. Букаву.

І коли ллє дощ,

я кричу та бігаю навкруги.

Я розумію, що все пов'язане,

і шрам, по всій довжині мого тіла,

це наслідок землетрусу.

Я була там серед інших трьох мільйонів жителів на вулицях Порто-Пренс.

І вогонь, що палав в мені

на третій день після шести процедур хіміотерапії,-

вогонь, що горить

в лісах по всьому світу.

Я знаю, що нарив,

який утворився на рані після операції,

16 унцій гною-

це забруднена Мексиканська затока,

а всередині мене залиті нафтою пелікани

і мертва риба.

Через катетори, які вони запхали в мене без належної анастезії

я кричала від болі,

так як Земля кричить від буріння.

Під час другої процедури хіміотерапії,

захворіла моя мама

і я поїхала відвідати її.

Говорячи про приналежність,

єдине, що вона хотіла перед смертю-

це дістатись додому

біля її улюбленої Мексиканської затоки.

Ми привезли її додому,

і я молилась, щоб нафту на прибило на її берег

до того, як вона помре.

І я вдячна, цього не сталось.

Вона тихо померла в її улюбленому місці.

Через декілька тижнів я була в Новому Орлеані,

моя подруга, чарівна та віруюча,

сказала, що бажає вилікувати мене.

Я була вдоволена.

Я прийшла до неї, це було вранці,

і ранкове Новоорлеанське сонце просочувалось крізь штори.

Моя подруга готувала цю велику вазу,

я запитала: "Що це?"

І вона відповіла: "Це для тебе.

Завдяки квітам вона є чарівна,

а завдяки меду- солодка."

Я запитала: "Але для чого тоді вода?"

І говорячи про приналежність,

вона сказала: "О, це Мексиканська затока."

І я відповіла: "Так, звичайно, це вона."

Приїхали інші жінки і вони сіли в круг,

Міхаелла омила мою голову святою водою.

Вона співала, я маю на увазі, все її тіло співало.

інші також заспівали,

вони молились за мене і мою маму.

Як тільки я почула теплу воду затоки на голові,

я усвідомила, що в ній

все найкраще і найгірше.

Жадність і нерозсудливість,

які призвели до вибуху бурових свердловин.

Це все брехня, яку говорили

до і після.

Мід, доданий до води, робив її солодкою,

нафта робила її брудною.

Моя голова була лиса

і тепер було зручно без капелюха.

Це була моя сутність,

що танула на колінах Міхаелли.

Сльози, що не відрізнялись від води в затоці,

котились по моїй щоці.

І я, врешті-решт, відчула своє тіло.

Сумно,

що це забрало стільки часу.

Я знайшла своє місце

і величезна відповідальність

звалилась на мене, після того як я знайшла себе.

Це тривала, руйнівна війна в Конго

і байдужість цілого світу.

Це були жінки з Конго,

які саме зараз повстали.

Мама, що пішла

в той момент,

коли я народилась.

Усвідомлення того,

що я на межі зі смертю-

так само, як Земля, наша мати

ледь тримається,

так само як 75 % населення планети

ледве зводить кінці з кінцями,

так само,

як існує секрет виживання.

Те, чого я навчилась-

пов'язане з увагою та ресурсами,

які кожен заслуговує.

Це вірні друзі

і любляча сестра.

Це розумні лікарі та прогресивна медицина,

це хірурги, які знають що робити.

Це сравді чудові медсестри, яким мало платять.

Це магічні цілителі та аромомасла.

Це люди, які прийшли з заклинаннями та ритуалами.

Це видіння майбутнього

і того, за що боротися,

тому що я знаю, ця боротьба- не лише моя власна.

Це мільйони віруючих.

Це тисячі слів "аллелуя"

і мільйони "ом".

Це злість,

божевільний гумор,

багато уваги, образ.

Це енергія, любов і радість.

Все це.

Все це.

Все це

в воді, в світі, в моєму тілі.

(аплодисменти)