[Бушвік, Бруклін]
У фотографії вся фішка в керуванні
крихітними коливаннями світла.
[Нью-Йорк під об'єктивом]
Кілька років тому
я попросила подругу дещо пошукати
у моїй фотолабораторії,
повідкривати деякі коробки.
В одній з них був непроявлений папір.
Вона каже,
"Тут нічого нема, тільки ці персикові
фотошпалери".
[Мерая Робертсон, митець]
І я одразу, "Ніякі це не шпалери!",
наче всі клавіші на піаніно
вдарили водночас: "Нііііі!"
[Хімічні реакції Мераї Робертсон]
[4 роки тому]
Я почала бавитись із зіпсутим папером.
Він або піде у сміття,
або я щось з ним помудрую.
У кінці робочого дня
я просто виливала на нього залишки
хімічних розчинів.
Краї принтів завжди виходять
трішки замурзані від реактивів,
коли працюєш у темній кімнаті.
Звично це вважається недоліком,
такі частини відрізають.
Я люблю давати нове життя
знехтуваним речам,
шукати щось в глибині розрухи.
[МЕТЬЮ ДІПЛ] Ти зі мною зараз
через маску розмовляєш?
[РОБЕРТСОН] Ага!
[ДІПЛ] Ясно.
Я їй щойно дзвонив,
вона поки що не може говорити,
[48 годин до відкриття]
але вона закінчить о пів на четверту.
Сьогодні все відбувається з затримкою,
повільніше, ніж зазвичай.
[Метью Діпл, галерист]
[РОБЕРТСОН] Коли ти молодий,
ніщо тебе не зупиняє,
і ти можеш до останньої хвилини
щось дороблювати.
Мозок просто не зупиняється.
Шматки раніше беззв'язних ідей
раптово об'єднуються у ясну картину.
Їх можна описати
як описують фотографію чи малюнок,
але я не вкладаю у процес
бажання справити враження,
не силкуюсь щось підправляти.
Усе це просто ряд хімічних реакцій
на листі паперу.
Я попирскала мокрий папір,
спрей потрапив на краплі,
і вони розпливлися.
Проявник, умовно кажучи, темний,
а фіксатор світлий.
Коли використовуєш
лише один з них, то знаєш,
яким буде результат.
Та коли вони контактують з водою
і при цьому кожен має різні властивості,
тоді починаються сюрпризи.
Я можу спробувати нахитрувати,
але хімічні елементи
не підваладні моїй команді.
Неочікувано папір забарвлюється
у червоно-пурпуровий колір,
або в зеленуватий через те,
що проявник був холодний;
коли фіксатор і проявник змішуються,
проступають жовтий і помаранчевий.
Де-не-де відбуваються
геть незрозумілі реакції,
що потім створюють якийсь
лавандо-хіппі-райдужно-єдинороговий колір.
Це невловиме таїнство.
Я починаю з певного задуму,
але найкращі роботи ті,
які виходять за його межі.
Десь у 75% часу я навіть не розумію,
що відбувається,
та коли я промиваю вже готові зображення,
я думаю, "Це дивовижно!"
"Хто це таке гарне зробив?" [CМІХ]
[ДІПЛ] Вона створює, так би мовити,
продуманий, контрольований хаос,
а потім дивиться, що з цього виходить,
чи гарний результат, вдалий чи невдалий.
Гадаю, вона добре розуміє,
що не все буде мати успіх.
[РОБЕРТСОН] Ні!
Все в порядку.
Ні, воно...
Не торкайтеся, будь ласка!
Воно...не...
Ні, ні, все добре.
Я не знаю, як пояснити що робити.
[галерея American Contemporary]
[вулиця Бауері, Манхеттен]
[ЛІСА] Ще щось?
[РОБЕРТСОН] У мене тут дерев'яні планки
склеєні стрічкою докупи.
Зовсім по-іншому...
[ЖІНКА] Ось Метью Діпл.
[ДІПЛ] Приємно познайомитись!
Вона використовує рамки
як елемент експонату.
[РОБЕРТСОН] Я дуже хотіла працювати
з металізованим папером.
Але поки мої руки до того дійшли,
їх перестали виробляти листами,
лише у сувоях.
І мені не було як різати їх
на менші шматки,
40 на 50 сантиметрів,
в темноті.
Вони виходили якісь...
недолугі.
Я далеко не відразу докумекала,
що можу робити їх будь-якого розміру.
Краї принтів завжди особливі.
Мені здаєтсья, у своїх роботах
можна виразити таку частину
власної особистості,
про існування якої навіть
не підозрював свідомо раніше.
Може це краща версія тебе.
Я чула такі відгуки,
"Ці роботи дають відчуття свободи,
радості, такі позитивні й оптимістичні".
І я така, "Серйозно?!".
"А у мене ж такий нервовий характер..."
[СМІХ]
"По життю взагалі".
Я в такому подиві,
"Це чудово, що у них
можна побачити щось таке".
Я все надумувалася зробити
одне довге полотно,
і нарешті це здійснилось.
І я кажу, "Беріть усю коробку,
лишіть як є, не ріжте".
Його вже й так на фабриці порізали.
Це один довжелезний прямокутник.
Щоправда, технічно важкувато
обробити його весь вручну.
Експонування не складне,
але коли у хід іде хімія,
оце справжня морока.
Треба поратись, доки усе не закінчиш.
На довгі полотна із зображеннями
на цій стадії йде годин із 15.
А наступного дня я лише сплю і плачу.
Просто... [CМІХ]
Я не знала, як його встановити.
Він величезний.
Що з ним робити тепер?
Метью з галереї подзвонив і запитав,
"Мерая, чи була б ти не проти продати
одне з тих довгих полотен певній установі?"
А я кажу,
"Що ти маєш на увазі?
Ну добре...нехай...
звісно, давай." [CМІХ]
[Мідтаун, Манхеттен]
Він не сказав, яка це установа.
Якби я знала, то відповіла б,
"Віддай безкоштовно". [СМІХ]
"Віддай їм три! Будь ласка!".
Пам'ятаю, як у юності я робила
фото швидкої проявки,
а потім викидала негативи,
бо вже не бачила в них користі.
Але моя бабуся зберігала їх.
Я й не знала.
"Що це за маленькі оранжеві квадратики?
Фе!", думала я.
"Я хочу лише це фото 10 на 15".
І це відчуття могутності,
коли тримаєш фотографію:
на ній - навічно закарбований момент.
У моїх руках шматочок часу,
і він підвладний мені.
На фотопапері можна зберегти будь-що,
проте він дуже делікатний.
Він гарно фіксує зображення,
бо чутливий, але тому ж і вразливий.
Готові полотна, великі і прекрасні -
це результат численних хімічних реакцій,
переплетених між собою випадковостей,
які більше ніколи не повторяться.
Вони розкидані на масивному
тендітному полотні,
яке піддають зовнішньому впливу,
виставляють на показ
у найменш безпечний спосіб,
підвішуюючи його на цих трапеціях.
[Роксана Маркочі, старший куратор]
Роксана Маркочі, дивлячись на ці принти,
сказала дещо дуже влучне:
"Ми намагаємось контролювати все навколо,
але це нам не під силу".
Cаме в цьому сенс моїх робіт.
Усі спроби підлаштувати світ під себе
зійдуть нанівець,
тому варто відпустити такий тягар
і побачити cправжню природу життя.