У мене є друг, якого звати Кавех Акбар.
Він, як і я, - поет.
Кавех якось знайшов фото в інтернеті,
на якому зображене серце синього кита.
Науковці підвісили серце за гак на стелі,
і продемонстрували,
що серце синього кита
достатньо велике, щоби вмістити
людину в повний зріст.
А коли Кавех поділився цим фото в мережі,
він підписав знімок так:
"Ось ще один доказ того,
що всесвіт уже написав вірш,
який ви тільки плануєте писати".
І коли я вперше це побачила, то жахнулась.
І подумала щось на кшталт: "Агов, припини!
Я намагаюся знайти нові метафори!
Я намагаюсь віднайти
раніш небачену красу.
Як це - всесвіт завжди буде попереду?"
І це не просто проблема
унікального поетичного стилю.
У дні, коли усе навколо виглядає
по-особливому важливим,
нереальним
чи сповненим величі, -
у такі дні я задумуюсь над тим,
чи я взагалі спроможна щось додати
до цього всього?
Нещодавно я побачила відео,
яке ви, мабуть, теж бачили.
Воно розліталось інтернетом
кожні кілька місяців.
На цьому відео зображені шпаки,
що летять, зібравшись у зграю,
яка зазвичай виглядає
просто як велика хмара з птахів,
але комусь пощастило записати на
свій телефон коротеньке відео
польоту цих шпаків.
І спершу вони виглядали просто
як безформна куля,
а тоді на мить птахи перемістились,
утворивши форму шпака
у небі!
(Сміх)
І як тільки я побачила це, то подумала:
"Всесвіт уже написав вірш,
який ти плануєш написати!"
(Сміх)
Але це вже не викликало
в мене відчаю, як раніше.
Натомість я подумала: "Гаразд.
Можливо, мій поклик -
не винаходити щось нове.
Можливо, натомість я маю вслухатися
в те, що мені показує всесвіт
та відкритися тому,
що він пропонує,
і тоді вже моя черга
показати це світу,
нехай лише на мить,
настільки, наскільки я зможу.
Всесвіт уже написав вірш,
який ти плануєш писати.
А тому
все, що ти можеш -
указати на зграю шпаків,
чиї тіла злітають й опускаються,
виконуючи успадкований танок,
кружляючи небом, як величезна завіса,
яка на одну коротку мить
отримує чіткі обриси
гігантського птаха,
що махає крилами на фоні неба.
Ось чому ти промовляєш: "Ох!"
Але це не зітхання,
це радше початок фрази:
"Ох, звісно!"
Звісно, серце синього кита
є розміром з будинок,
а камери його такі великі, що можуть
умістити людину в повний зріст.
Звісно, інжир з'являється завдяки тому,
що оса відкладає свої яйця всередину квітки,
помирає та розкладається,
а фрукт - це доказ її трансформації.
Іноді цей вірш настільки яскравий,
що твоя безглузда мова
не в змозі описати його.
Інколи цей вірш настільки правдивий,
що ніхто й не повірить тобі.
Я - пташка
утворена з пташок.
Це синє серце - дім,
де ти стоїш у повний зріст.
Я помираю
тут
всередині цієї квітки.
Та все гаразд.
Я тут заради цього.
Візьми цей фрукт.
Я мушу поділитись.
Він, може, не найперший
чи не найкращий,
але єдиний спосіб довести,
що я взагалі існувала.
(Оплески)