Як виглядатиме освіта у майбутньому?

Так, я маю план,

але перед тим, як поділюся ним із Вами,

я розповім коротку історію,

з якої усе почалося.

Я задумався,

звідки походить той вид освіти,

що її ми маємо у школі?

Можна зануритися в історію,

але якщо подивитися, як виглядає сучасне навчання у школі,

ми відразу зрозуміємо, звідки воно походить.

Воно зародилося 300 років тому

в останній

і найбільшій імперії на цій планеті. [Британській імперії]

Уявіть собі, що Вам треба керувати усім парадом,

управляти цілою планетою

без комп'ютерів, без телефонів,

із даними, записаними на папері,

подорожуючи кораблями.

Але вікторіанцям це таки вдалося.

Вони здійснили щось неймовірне.

Створили глобальний комп'ютер,

що складався з людей.

І цей комп'ютер досі з нами.

Він називається бюрократична адміністративна машина.

Щоб ця машина працювала,

потрібно дуже багато людей.

Тоді вони придумали машину, яка створювала таких людей:

школу.

Школи готували людей,

які згодом ставали гвинтиками

бюрократичної адміністративної машини.

Ці люди мусять бути однаковісінькими.

Вони мають знати три речі:

вони мусять мати гарний почерк, бо дані записуються вручну;

вони мусять вміти читати;

і вони мусять вміти множити,

ділити, додавати та віднімати подумки.

Ці люди мають бути настільки однаковими, що якби взяти одну особу з Нової Зеландії

і відправити її до Канади,

вона б відразу змогла приступити до праці.

Вікторіанці були чудовими інженерами.

Вони збудували настільки життєздатну систему,

що вона досі з нами

і безупину створює однаковісіньких людей

для машини, якої більше не існує.

Імперія розпалася,

але що робити зі схемою,

яка створює ідентичних людей?

І що ми повинні робити далі,

якщо взагалі збираємося щось робити?

["Традиційні школи застаріли"]

Доволі сміливе твердження.

Я сказав, що традиційні школи застаріли.

Я не кажу, що вони зіпсувалися.

Тепер модно казати, що система освіти зіпсувалася.

Вона не зіпсувалася. Вона досконало збудована.

Просто нам ця система більше не потрібна. Вона застаріла.

Як сьогодні виглядає ринок праці?

У ролі клерків працюють комп'ютери.

У кожному офісі є тисячі комп'ютерів.

І є люди, які допомагають комп'ютерам

виконувати службові обов'язки.

Ці люди більше не мусять мати каліграфічного почерку.

Їм не обов'язково вміти множити цифри подумки.

Так, вони мусять вміти читати.

Але читати свідомо.

Так виглядає сучасний світ, але ми навіть не підозрюємо,

як виглядатиме ринок праці в майбутньому.

Ми знаємо, що люди працюватимуть де завгодно,

коли завгодно і як завгодно.

Чи зможе сучасна освіта підготувати їх

до такого світу?

Я натрапив на цю тему цілком випадково.

Раніше я вчив інших, як писати комп'ютерні програми.

У Нью-Делі, 14 років тому.

І відразу біля моєї роботи починалися нетрі.

Я думав собі - як же ті діти

навчаться коли-небудь писати комп'ютерні програми?

Чи їм нема сенсу цього вчитися?

Водночас, у нас навчалося багато дітей

багачів, які мали комп'ютери,

і казали мені: "Знаєте, а мій син

мабуть обдарований,

тому що він вміє робити неймовірні речі на комп'ютері.

А моя донька - о, вона просто геній".

І так далі. І тут мені спало на думку -

як так може бути, що всі багаті люди мають

таких неймовірно талановитих дітей?

(Сміх)

Чим завинили бідні люди?

Я зробив дірку у стіні, яка відгороджувала

мою контору від нетрів,

і розмістив у ній комп'ютер. Я всього лиш хотів подивитися, що трапиться,

якщо я дам комп'ютер дітям, які ніколи його не матимуть,

які не володіють англійською і не знають, що таке інтернет.

Прибігли діти.

Комп'ютер стояв на висоті одного метра від землі. Вони запитали: "Що це?"

А я відповів: "Ммм, я не знаю".

(Сміх)

Вони запитали: "Чому Ви його тут поставили?"

А я відповів: "Просто так".

І діти: "Можна до нього доторкнутися?" А я: "Будь ласка".

І пішов геть.

Через вісім годин

вони вже користувалися інтернетом і навчали цього інших.

Я здивувався: "Та це неможливо, адже ---

Як так може бути? Вони ж нічого не знають".

Мої колеги заперечили: "Та ні, все просто.

Напевно тут проходив один із твоїх учнів

і показав їм, як користуватися мишкою".

Я погодився: "Дійсно, може й так".

Тому я повторив експеримент. Я поїхав на 300 миль від Делі,

у дійсно глухе село,

де точно не проходитиме

програміст. (Сміх)

І повторив там свій експеримент.

У селі не було де переночувати, тому я просто поставив свій комп'ютер

і поїхав геть. Коли я повернувся через декілька місяців,

діти бавилися в ігри на комп'ютері.

Коли вони побачили мене, то сказали:

"Ми хочемо швидший процесор і кращу мишку".

(Сміх)

Тоді я запитав: "Звідки ви це все знаєте?"

І вони дали дуже цікаву відповідь.

Вони роздратовано відповіли:

"Ви дали нам машину, яка працює тільки на англійській мові,

отож нам довелося самотужки вивчити англійську, щоб нею користуватися". (Сміх)

Я уперше за весь час роботи вчителем

почув, щоб хтось так недбало вимовив фразу "самотужки вивчити".

Ось кілька кадрів із того часу.

Це перший день біля "Дірки у стіні".

Праворуч восьмирічний хлопчик.

Ліворуч - його учениця. Їй шість років.

Він вчить її користуватися інтернетом.

Я повторив цей експеримент ще багато разів

по всій країні.

І всюди отримав однаковий результат.

[Фільм "Дірка в стіні" 1999 року]

Восьмирічний хлопчик пояснює старшій сестрі, що робити.

Врешті-решт дівчинка пояснює, що це, на Мараті

і каже: "Всередині процесор".

Отож я взявся друкувати статті.

Я друкувався усюди. Я усе записував і вимірював,

і сказав, що якщо групу дітей залишити сам-на-сам

із комп'ютером на будь-якій мові, то за дев'ять місяців

вони опанують його так, як офісна секретарка на Заході.

Я бачив це знову і знову.

І мене страшенно цікавило, а що ще під силу цим дітям,

якщо вони змогли досягнути такого результату?

Я почав експериментувати з іншими предметами,

до прикладу, з вимовою.

У південній Індії мешкала група дітей,

які мали жахливу англійську вимову.

Але вони мусили поліпшити вимову, щоб мати шанси на кращу роботу.

Я поставив на їхньому комп'ютері програму, яка перетворювала мовлення у текст,

і сказав: "Говоріть доти, поки програма не надрукує ваші слова".

(Сміх)

Діти так і робили. Дивіться.

Комп'ютер: Дуже приємно. Дитина: Дуже приємно.

Суґата Мітра: Я показав в кінці обличчя

тієї молодої дівчини, бо напевно багато-хто з Вас її знає.

Зараз вона працює у колл-центрі в Гідерабаді

і можливо мучила Вас проханням оплатити кредитні рахунки,

звертаючись до Вас із напрочуд чітким англійським акцентом.

Тоді мене запитували, чи я збираюся продовжувати проект?

Коли він дійде кінця?

Я вирішив заперечити власну ідею,

висловивши абсурдне твердження.

Я висунув гіпотезу, дурнувату гіпотезу.

Таміль - це південно-індійська мова. І я запитав:

чи можуть діти, які розмовляють мовою Таміль у селі на півдні Індії,

вивчити біотехнологію редуплікації англійською мовою

із вуличного комп'ютера?

Я сказав собі, що випробую їх. Їхній результат дорівнюватиме нулю.

Я проведу там кілька місяців, потім поїду геть на кілька місяців,

потім повернуся і вони далі залишатимуться на нулю.

Я повернуся до лабораторії і скажу, що нам потрібні вчителі.

Отож я знайшов село Каллікуппам у південній Індії.

Я поставив там комп'ютери з проекту "Дірка у стіні"

і завантажив з інтернету купу матеріалів про редуплікацію ДНК,

половини з яких я сам не розумів.

Прибігли діти і запитали: "Що це таке?"

Я відповів: "Це дуже актуально і страшенно важливо. Але це написано англійською".

А вони у відповідь: "А як ми зможемо зрозуміти такі довгі англійські слова,

діаграми, і хімію?"

До того часу я вже розробив новий педагогічний метод.

Отож я його застосував, відповівши: "Я не маю ані найменшого уявлення".

(Сміх)

"До того ж, я їду геть".

(Сміх)

Отож я залишив дітей на кілька місяців.

Вони отримали нуль балів. Я дав їм тест.

Через два місяці я повернувся,

до мене прийшла юрба дітей, і вони сказали: "Ми нічого не зрозуміли".

"А чого ще я міг сподіватися?", подумав я.

І сказав: "Гаразд, але скільки часу минуло, поки ви

вирішили, що нічого не розумієте?"

Діти відповіли: "Ми не здаємося.

Ми дивимося на це кожнісінького дня".

Я здивувався: "Що? Ви не розумієте, що пише на екрані,

але витріщаєтеся на нього вже два місяці? Навіщо?"

Тоді оця маленька дівчинка

підняла руку і відповіла мені на ламаній Тамілі та англійській:

"Ну ми не зрозуміли нічого, крім того, що

неправильна редуплікація молекули ДНК

спричиняє хвороби".

(Сміх) (Оплески)

Діти написали тест.

Я отримав неймовірний результат - від нуля до 30 відсотків

за два місяці, у тропіках,

із комп'ютером під деревом, на незнайомій мові,

ці діти робили завдання, яке б мали виконувати через десять років.

Абсурд. Але я мусив дотримуватися вікторіанських стандартів.

Тридцять відсотків - це двійка.

Як ці діти можуть скласти іспит? Вони мусять набрати ще 20 балів.

Я не зміг знайти вчителя. Але я знайшов їхнього друга,

22-річну дівчину, яка працювала бухгалтером

і постійно бавилася з дітьми.

Я запитав цю дівчину: "Ти зможеш їм допомогти?"

А вона відповіла: "Звісно, що ні.

Я не вчила біології у школі. Я не маю ані найменшого уявлення,

що вони там цілий день роблять під деревом. Я не можу Вам допомогти".

Тоді я сказав: "Я тобі скажу ось що - скористайся методом бабці".

Дівчина вигукнула: "А що це?"

Я пояснив: "Підтримуй їх.

Що б вони не робили, ти просто кажи:

"О, ого, як вам це вдалося?

А що далі? Боже, коли я була така як ви, я ніколи б такого не зробила".

Говори з ними так, як це роблять бабці".

І вона так і робила протягом двох місяців.

Успішність стрибнула до 50 відсотків.

Каллікуппам наздогнав

мою контрольну школу у Нью-Делі,

багату приватну школу з професійним викладачем біотехнологій.

Коли я побачив цей графік, то зрозумів, що вони перебувають на рівних умовах.

Ось Каллікуппам.

(Говорять діти) Нейрони ... комунікація.

Камера дивиться не у той бік. То аматорська зйомка.

Але дівчинка розповідає, як ви почули,

про нейрони. Вона ось так сплела пальці

і сказала, що між нейронами існує зв'язок.

У 12 років.

Отож, як виглядатиме робота у майбутньому?

Ми знаємо, як вона виглядає сьогодні.

Якою буде освіта? Ми знаємо, як вона виглядає сьогодні.

В одній руці діти тримають мобільний телефон,

а в іншій - книжки, що їх неохоче забирають зі школи.

Як усе це виглядатиме завтра?

Може до школи взагалі не потрібно буде ходити?

Чи трапиться так у час, коли ми можемо дізнатися

про що завгодно за дві хвилини?

Чи може статися так - це руйнівне запитання,

яке сформулював Ніколас Неґропонте -

чи може статися так, що ми рухаємося до майбутнього,

у якому знання стануть застарілими?

Але ж це жахливо. Ми ж гомо сапієнс.

Знання - ось що відрізняє нас від мавп.

Та погляньмо на це з іншого боку.

Природа витратила сто мільйонів років,

щоб змусити мавпу встати

і перетворитися на Людину розумну.

Ми витратили тільки 10,000 років на те, щоб зробити знання застарілим.

Яке ж це досягнення!

Але ми мусимо інтегрувати його у своє власне майбутнє.

І тут найголовніше - підбадьорення.

Погляньте на Куппам,

погляньте на всі проведені експерименти.

Треба було тільки сказати "Ого", похвалити за навчання.

Маємо докази з нейробіології.

Рептильна частина нашого мозку, яка знаходиться у самому центрі мозку,

у випадку загрози припиняє діяльність усього.

Вона припиняє діяльність префронтальної кори головного мозку, частин мозку, що відповідають за навчання.

Вона все зупиняє.

Покарання та іспити вважаються загрозами.

Ми змушуємо дітей зупинити роботу мозку,

а тоді кажемо: "Покажіть результат".

Чому створили таку систему?

Тому що це було саме те, що треба.

То був період під час Епохи імперій,

коли були потрібними люди, які вміли виживати перед загрозою.

Коли стоїш сам-один у траншеї,

то якщо вижив - усе гаразд, ти склав іспит.

Якщо ні - то провалив.

Але Епоха імперій минула.

Що відбувається з творчістю у наш час?

Ми мусимо змістити рівновагу назад -

від загрози до задоволення.

Я поїхав до Англії у пошуках британських бабусь.

Я розклеїв ось такі оголошення:

якщо Ви британська бабуся і маєте інтернет і веб-камеру,

то чи могли б Ви присвятити мені безкоштовно одну годину на тиждень?

Я отримав 200 відгуків за перші два тижні.

Я знаю більше британських бабусь, ніж будь-хто у всесвіті. (Сміх)

Вони звуться Хмарою бабусь.

Хмара бабусь сидить в інтернеті.

Якщо якась дитина потребує допомоги, ми зв'язуємося із Бабцею.

Вона виходить у скайп і все залагоджує.

Я бачив, як бабці, що живуть у селі Діґлз

на північному заході Англії,

допомагають дітям із села Таміл Наду в Індії,

за 6,000 миль.

Бабця робить лише один, старий як світ жест.

"Шшшш".

Ясно?

Дивіться.

Бабця: Ви мене не зловите. Повторюйте за мною.

Ви мене не зловите.

Діти: Ви мене не зловите.

Бабця: Я колобок. Діти: Я колобок.

Бабця: Молодці! Дуже добре.

СМ: Що тут відбувається?

Я гадаю, що нам варто подивитися

на навчання як на плід

освітньої самоорганізації.

Якщо ви дасте змогу освітньому процесові самоорганізуватися,

відбудеться навчання.

Йдеться не про те, щоб організувати навчання.

Йдеться про те, щоб відкрити йому шлях.

Вчитель запускає увесь процес,

а тоді стоїть осторонь і захоплено

спостерігає, як відбувається навчання.

На мою думку, все виглядає саме так.

Але як ми знатимемо? Як ми дізнаємося про це?

Я планую заснувати

осередки самоорганізованого навчання.

По суті, це поєднання інтернету, співпраці

та підбадьорення.

Я випробував цей проект у багатьох школах.

Він відбувався по всьому світу, а вчителі

стояли осторонь і питали: "Все відбувається саме по собі?"

А я відповідав: "Так, саме по собі". "Звідки Ви про це дізналися?"

Я у відповідь: "Ви не повірите ані дітям, які мені про це сказали,

ані тому, з якої вони країни".

Ось осередок самоорганізованого навчання у дії.

(Говорять діти)

Цей знаходиться в Англії.

Цей хлопчик відповідає за порядок,

адже ви пам'ятаєте, що поблизу немає вчителя.

Дівчинка: Кількість електронів не дорівнює кількості протонів, -- СМ: Австралія.

Дівчинка: які дають негативний електричний заряд.

Сумарний заряд іона дорівнює кількості протонів

в іоні мінус кількість електронів.

СМ: Вона на десять років випереджає свій час.

Осередки самоорганізованого навчання потребують навчального плану, що складатиметься із великих запитань.

Ви вже про це чули. Ви знаєте, про що йдеться.

Колись давно чоловіки та жінки кам'яної доби

сиділи, дивилися на небо і питали:

"Що то таке блимає?"

Вони створили перший навчальний план, але ми втратили ці чудові запитання.

Ми все звели до тангенса кута.

Але ж так нецікаво.

Ось як про це треба розповідати дев'ятирічній дитині:

"Якби до Землі наближався метеорит,

як би ти визначив, чи він зіткнеться з Землею чи ні?"

І якщо дитина запитає: "Ну і як?"

Ви відповісте: "Є одне чарівне слово. Воно зветься тангенс кута".

І залиште дитину на самоті. Вона сама про все дізнається.

Ось кілька світлин із осередків самоорганізованого навчання.

Я ставив неймовірні, просто неймовірні запитання -

"Коли народився світ? Як він закінчиться?" -

дев'ятирічним дітям.

Це запитання про те, що відбувається із повітрям, яке ми вдихаємо.

Діти шукали відповіді без допомоги вчителя.

Учитель тільки ставить запитання,

а тоді відходить убік і захоплюється відповідями.

Отож, яке моє бажання?

Моє бажання -

створити майбутнє освіти.

Ми не хочемо бути запчастинами

для великого людського комп'ютера, чи не так?

Отож, ми мусимо створити майбутнє освіти.

Я мушу - одну секунду -

я мушу зачитати, щоб жодним словом не помилитися,

адже це дуже важливо.

Моє бажання - допомогти створити майбутнє освіти,

підтримавши дітей зі всього світу, які

скористають зі своєї цікавості та вміння співпрацювати.

Допоможіть мені збудувати цю школу.

Вона називатиметься Школа у хмарі.

У цій школі діти вирушатимуть в інтелектуальні мандрівки,

що до них спонукатимуть великі питання, які поставили посередники.

Я хочу збудувати

осередок, де зможу проводити дослідження.

Осередок, у якому ніхто не працюватиме.

Тільки одна бабця,

яка відповідатиме за здоров'я та безпеку.

Усім іншим керуватимуть із хмари.

Хмара вмикає та вимикає світло,

і так далі, і так далі, усе робиться з хмари.

Але мені потрібна ваша допомога.

Ви можете створити осередки самоорганізованого навчання

удома, в школі, поза школою, у гуртку.

Це дуже просто. TED створив чудовий документ,

який розповість вам, що робити.

Прошу вас, прошу вас - зробіть це,

на усіх п'яти континентах,

і пришліть мені дані.

Тоді я зберу їх докупи, переміщу їх до Школи у хмарах,

та створю майбутнє освіти.

Це моє бажання.

І останнє.

Запрошую вас на вершину Гімалаїв.

На висоті 12,000 футів, де повітря розріджене,

я колись поставив два комп'ютери в рамках проекту "Дірка в стіні".

До нього збіглися діти.

Серед них була маленька дівчинка, яка не відступала від мене ні на крок.

Я сказав їй: "Знаєш, я хочу дати комп'ютер кожному, кожній дитині.

Я не знаю, що мені робити".

Тим часом я намагався непомітно сфотографувати її.

Раптом вона простягнула до мене руку і сказала:

"То займися цим".

(Сміх) (Оплески)

Чудова порада, чи не так?

Я послухаю її і замовкну.

Дякую. Щиро дякую.

(Оплески)

Дякую. Дякую. (Оплески)

Щиро дякую. Ого! (Оплески)