Уявіть світ,

у якому ви бачите числа і літери у кольорі,

навіть якщо їх надруковано чорним,

у якому музика у голоси викликають ураган

рухомих кольорових форм,

у якому слова й імена сповнюють вуста

незвичайними смаками.

"В'язниця" нагадує смак холодної, твердої шинки,

а "Дерек" смакує як вушна сірка.

Вітайте, синестезія!

неврологічний феномен,

якиє поєднує два чи більше відчуття, зустрічається у 4 % людства.

Синестети можуть не лише чути голос,

але й бачити його,

відчувати на смак,

на дотик.

Слово "синестезія" має такий самий корінь як "анестезія",

що означає "без відчуття",

"синестезія" ж має значення "з'єднане відчуття".

Маючи один тип - кольоровий слух,

є вірогідність 50%, що буде і другий,

третій

чи четвертий тип.

Один із дев'яноста сприймає графеми,

письмові елементи мови,

такі як літери,

цифри,

знаки пунктуації

кольоровими.

Деякі з них можуть мати стать чи особистість.

Для Ґейл "3" - атлетична, спортивна,

"9" - зухвала, пихата дівчина.

А звукові одиниці мови,

чи фонеми,

викликають синестетичні смаки.

Для Джеймса "коледж" смакує ковбасою,

так само і "месидж", і схожі слова,

що мають "-е(и)дж" в кінці.

Синестезія - це риса, як і голубі очі,

це не розлад,

Бо у цьому немає нічого поганого.

Насправді, ці якості

дарують синестетам чудову пам'ять.

Наприклад, дівчина зустрічає, когось, кого давно не бачила.

"Хм, в неї зелене ім'я".

"Д" зелене:

Дебра,

Дербі,

Дороті,

Деніз,

Так! Її звати Деніз!"

Виникнувши ще у дитинстві,

ці поєднання залишаються на все життя.

Синестети мають біологічну схильність до утворення

гіперзв'язків мозкових нейронів,

і це асоціюється із культурними явищами

такими як календарі,

назви продуктів,

літери.

Дивовижно, як зміна одного нуклеотида

у структурі ДНК змінює сприйняття.

У цьому контектсі, синестезія уможливлює

розуміння суб'єктивних розбіжностей,

як дві людини бачать одну й ту саму річ по-різному.

Приміром Шон, любить їжу, яка має синій смак,

це молоко, апельсини і шпинат.

Ген посилює зв'язки, які виникають зазвичай

між смаковою зоною у лобовій частині мозку

і зоною кольору що ззаду.

Але припустімо, у когось иншого

той ген активний не у зоні, що відповідає за чуття.

Ви б тобі могли пов'язувати

речі, між якими зовнішньо і очевидно не пов'язані.

Це визначення метафори,

виявлення схожости у тому, що є несхожим.

Не дивно, що синестезія частіше зустрічається

у митців, котрі є майстрами метафор,

як наприклад, письменик Владімір Набоков,

художник Девід Гокні,

і композитори Біллі Джоел,

чи Леді Ґаґа.

Але чому решта із нас, несинестети,

все ж розуміють метафори, такі як "гострий сир" (чеддер)

"солоденький" (про людину)?

Є так, що зір,

слух,

і рух

локалізовані у сусідніх зонах,

що навіть поганий циркач-черевомовець може нас переконати,

що лялька говорить.

Кінотеатри, також, примушують нас вірити,

що голос йде із вуст акторів,

а не із гучномовців, що поруч.

Тож, десь внутрішньо ми усі синестети,

які не можуть зовнішньо виразити сприйняттєві поєднання

які відбуваються постійно.

У мозку постійно відбуваються словесні сутички,

у всіх.

І для мене це дуже солодко звучить!