Уявіть світ,
у якому ви бачите числа і літери у кольорі,
навіть якщо їх надруковано чорним,
у якому музика у голоси викликають ураган
рухомих кольорових форм,
у якому слова й імена сповнюють вуста
незвичайними смаками.
"В'язниця" нагадує смак холодної, твердої шинки,
а "Дерек" смакує як вушна сірка.
Вітайте, синестезія!
неврологічний феномен,
якиє поєднує два чи більше відчуття, зустрічається у 4 % людства.
Синестети можуть не лише чути голос,
але й бачити його,
відчувати на смак,
на дотик.
Слово "синестезія" має такий самий корінь як "анестезія",
що означає "без відчуття",
"синестезія" ж має значення "з'єднане відчуття".
Маючи один тип - кольоровий слух,
є вірогідність 50%, що буде і другий,
третій
чи четвертий тип.
Один із дев'яноста сприймає графеми,
письмові елементи мови,
такі як літери,
цифри,
знаки пунктуації
кольоровими.
Деякі з них можуть мати стать чи особистість.
Для Ґейл "3" - атлетична, спортивна,
"9" - зухвала, пихата дівчина.
А звукові одиниці мови,
чи фонеми,
викликають синестетичні смаки.
Для Джеймса "коледж" смакує ковбасою,
так само і "месидж", і схожі слова,
що мають "-е(и)дж" в кінці.
Синестезія - це риса, як і голубі очі,
це не розлад,
Бо у цьому немає нічого поганого.
Насправді, ці якості
дарують синестетам чудову пам'ять.
Наприклад, дівчина зустрічає, когось, кого давно не бачила.
"Хм, в неї зелене ім'я".
"Д" зелене:
Дебра,
Дербі,
Дороті,
Деніз,
Так! Її звати Деніз!"
Виникнувши ще у дитинстві,
ці поєднання залишаються на все життя.
Синестети мають біологічну схильність до утворення
гіперзв'язків мозкових нейронів,
і це асоціюється із культурними явищами
такими як календарі,
назви продуктів,
літери.
Дивовижно, як зміна одного нуклеотида
у структурі ДНК змінює сприйняття.
У цьому контектсі, синестезія уможливлює
розуміння суб'єктивних розбіжностей,
як дві людини бачать одну й ту саму річ по-різному.
Приміром Шон, любить їжу, яка має синій смак,
це молоко, апельсини і шпинат.
Ген посилює зв'язки, які виникають зазвичай
між смаковою зоною у лобовій частині мозку
і зоною кольору що ззаду.
Але припустімо, у когось иншого
той ген активний не у зоні, що відповідає за чуття.
Ви б тобі могли пов'язувати
речі, між якими зовнішньо і очевидно не пов'язані.
Це визначення метафори,
виявлення схожости у тому, що є несхожим.
Не дивно, що синестезія частіше зустрічається
у митців, котрі є майстрами метафор,
як наприклад, письменик Владімір Набоков,
художник Девід Гокні,
і композитори Біллі Джоел,
чи Леді Ґаґа.
Але чому решта із нас, несинестети,
все ж розуміють метафори, такі як "гострий сир" (чеддер)
"солоденький" (про людину)?
Є так, що зір,
слух,
і рух
локалізовані у сусідніх зонах,
що навіть поганий циркач-черевомовець може нас переконати,
що лялька говорить.
Кінотеатри, також, примушують нас вірити,
що голос йде із вуст акторів,
а не із гучномовців, що поруч.
Тож, десь внутрішньо ми усі синестети,
які не можуть зовнішньо виразити сприйняттєві поєднання
які відбуваються постійно.
У мозку постійно відбуваються словесні сутички,
у всіх.
І для мене це дуже солодко звучить!