Ми на четвертому поверсі Музею
сучасного мистецтва

і перед нами картина Пабло Пікассо
1909 року, літа 1909 року

"Орта де Ебро". Це одна з переломних
картин Пікассо раннього кубізму.

Насправді це вже виглядає
як кубізм.

Я маю на увазі, це радше схоже на
радикальний відхід від Сезанна,

проте лише через два роки після
"Дівиць Авіньйона",

було зроблено цей крок. Так, він зробив.

Це одна з тих картин, що живе
відповідно до назви руху. Це кубізм,

бо справді виглядає як маленькі куби.
Це так. Тут історична хронологія,

зазвичай після "...дівчат", Брак
починає справді досліджувати

Сезанна дуже серйозними 
способами.

Пікассо відповідає... наслідує Брака.

Так, щодо Сезанна, це точно правда.
І він дістався

півдня Іспанії, до цього дуже 
посушливого середовища,

і він справді мав відчуття

terra cotta(запеченої землі). Перед нами
вершина пагорба, є трохи води,

що зібралася внизу, так, і фактично можемо
бачити навіть відображення на поверхні

води тут. Звісно, те, що більшість людей
знайде цікавим у його картині, це його

готовність тягнути і штовхати 
оптичні об'єкти.

Тож це ми інколи бачимо на 
вершині речей, на сторонах

речей, знизу і зверху, коли

ми рухаємося і переводимо 
наш погляд у бік. Тож, таким чином

об'єкти стають пластичними,
вони стають рухомими, вони

змінюють форму від нашого руху крізь
простір і час. Проте це

все також взаємопов'язано. 
І те, що Пікассо і

Сезан починали також 
перед цим - поєднання

цих різних планів за кольором,
таким чином, що щось

коричневе переходить у щось інше
теж коричневе, що виглядає

відмінним за формою і є вершиною
будинку,що рухається у бік

цього будинку. Тож тут справді є
своєрідна втрата

різних відокремлених форм 
у просторі. Вони стають

синтетичним цілим і фактично він 
хоче чогось,

я думаю, що опиратиметься далі.

Гляньте на тінь та відображення - 
вони майже стають предметами і

простором самі і не є просто
оптичними явищами.

Що ви маєте на увазі? Ну що ж, 
якщо ви подивитеся,

наприклад, на деякі з 
дверних отворів у центрі полотна,

то побачите тут тіні,відображення,
що їх кидають,і певним чином вони майже

такі суцільні, як і об'єкти, і нібито
створюють цю

оптичну ілюзію, так? Тож це майже
вирівнювання

об'єктів і візуалізація. А поверхня?
Більше, ніж поверхня,

об'єкти і відчуття оптичної ілюзії,

є чимось чистим на 
вигляд і нематеріальним,

і стають так само важливими

на полотні,як і будівля. Можливо, так

само, як ми бачимо в "...дівчатах",

простір між фігурами 
здається суцільним.

Так, цілком вірно. Добре. Інша річ,
що приваблює мене,

як би смішно це не звучало, - це село.

Я уявляю сонячне світло
на пейзажі і

і, зрештою, я не маю жодних 
відчуттів. Так, тут немає,ви праві.

Кумедно, що тут було світло.

Маю на увазі, світло тут конструює форми.

Ми бачимо тінь, бачимо і 
ділянки світла, так? Але насправді

тут немає реального своєрідного напрямку. 
І це також пов'язано

із суб'єктивним переживанням, через рух 
з одного боку. Тобто спосіб, яким світло

ллється або відкидається тінь, ніби це 
справді природно. Саме так.

А інша річ, що мене вражає, це, 
наприклад, те, про що ви говорили -

ці двірні отвори. Один в центрі 
справді схожий на

отвір, який веде кудись.
Але прямо ліворуч від

нього є щось інше, що здається 
дверним отвором, який також

відкидає тінь, але, цілком очевидно,
є просто штрихом фарби.

І у певному сенсі, це схоже майже на
точну форму у передній частині будівлі.

І все це також у слідах пензля. 
Це вірно. Тому це

постійне зміщення, спосіб, яким форма

створена. Тому це не лише виклад форми,
не лише спостерігання за формою,

але також і процес дивного переміщення

поданої форми. Це надзвичайно

вражаюче, по-сучасному вражаюче.

Це, безсумнівно, так.

(Музика)

Переклад на українську: Катерина Шевченко, рев’ювер Світлана Семеренко, благодійний фонд “Magneticone.org”