З вашого дозволу, я розпочну

з історії про равлика з Пейслі.

Ввечері 26 серпня 1928 року

Мей Донох'ю поїхала поїздом до Глазго

в місто Пейслі, за сім миль на схід 
від Глазго,

і там в кафе "Уеллмедоу"

їй принесли напій з морозивом:

мікс морозива й імбирного пива,

який замовив їй друг.

Імбирне пиво випускали в темній 
коричневій пляшці

з етикеткою "D. Stevenson, 
Glen Lane, Paisley."

Вона скуштувала напій,

але, коли пиво, що залишилось, вилили

в її склянку,

на поверхню виплив равлик,

який вже розкладався.

Три дні по тому її доставили

в Королівську лікарню Глазго

й діагностували гострий гастроентерит

і шоковий стан.

Справа Донох'ю проти Стівенсона,
яка послідувала за цим,

створила дуже важливий законодавчий
прецедент:

Стівенсон, виробник імбирного пива,

був визнаний відповідальним

перед Мей Донох'ю,

хоч вони жодного разу не контактували,

власне, вона навіть не купувала цей напій.

Один з суддів, лорд Аткін, описав це так:

Потрібно запобігати діям чи
бездіяльності,

коли можна в розумних межах передбачити ,

що вони можуть зашкодити ближньому.

Справді, виникає питання, 
якби не рішення суду,

скільки ще людей захворіло б

на гастроентерит до того, як Стівенсон
закрив свій бізнес.

Будь ласка, запам'ятайте цю історію
про равлика,

тому що це важливий принцип.

Минулого року позапартійна
благодійна організація

Hansard Society, що має на меті

зміцнення парламентської демократії,
активніше залучення суспільства,

видала в рамках щорічного аудиту

залучення в політику, додатковий розділ,

повністю присвячений політиці й медіа.

Ось кілька доволі гнітючих спостережень

з цього дослідження.

Таблоїди, схоже, не сприяють

політичному громадянству своїх читачів,

порівняно навіть з тими,

хто взагалі не читає газети.

Люди, що читають лише таблоїди, вдвічі
більш схильні погодитись

з негативним поглядом на політику,

ніж ті, хто не читає газети.

Вони не тільки менше залучені в політику.

Вони користуються медіа, які підсилюють

їхню негативну оцінку політики,

таким чином роблячи внесок
у фаталістичне й цинічне

ставлення до демократії
й своєї ролі в ній.

Не дивно, що в звіті 
було зроблено висновок,

що, в цьому плані, преса -
в першу чергу, таблоїди, -

схоже, не відповідають важливості

їхньої ролі в демократії.

Сумніваюсь, що хтось з присутніх
тут всерйоз

заперечуватиме цю думку.

Але, якщо експерти Hansard
мають рацію, як зазвичай,

у нас є дуже серйозна проблема,

і саме обговоренню її 
я хотів би присвятити

наступні 10 хвилин.

З часів равлика з Пейслі,

а особливо десь в останні 10 років,

було розроблено багато ідей стосовно

поняття обов'язку відповідальності,

адже воно пов'язане з багатьма
аспектами

громадянського суспільства. 
Зазвичай цей обов'язок

виникає, коли особа чи група осіб
вчиняє дію,

яка потенційно може зашкодити іншим,

в фізичному, ментальному
чи в економічному плані.

В основному, він зосереджений на
очевидних сферах,

наприклад, на емфатичній реакції
на дітей і молодих людей,

службовий персонал, 
літніх людей і кволих.

Вкрай рідко він поширюється
на настільки ж важливі питання

щодо крихкості нашої нинішньої
системи управління,

на поняття, що чесність, точність
і неупередженість

є фундаментальними для процесу будівництва

і зміцнення поінформованої

партисипаторної демократії.

Чим більше про це думаєш,

тим дивнішим це здається.

Кілька років тому 
мені випала нагода

відкривати принципово нову школу

на північному сході Англії.

Її учні назвали її Академія 360.

Коли я проходив повз її вражаючий

облицьований склом атріум,

переді мною на стіні

вогняними літерами було виведено

відому настанову Марка Аврелія:

Якщо це неправда - не кажи цього;

Якщо це неправильно - не роби цього.

Вчитель побачив, що я дивлюсь на напис,

і сказав: "О, це девіз нашої школи".

На зворотньому шляху до Лондона

я весь час обмірковував ці слова.

Я думав, невже нам потрібно було

понад 2000 років, щоб засвоїти

таке просте поняття в якості

мінімального очікування одне від одного?

Невже не настав час 
розробити цю концепцію

обов'язку відповідальності,

і розширити її настільки, 
щоб вона включала турботу

про наші спільні, але все більш
вразливі демократичні цінності?

Відсутність обов'язку відповідальності

в багатьох професіях

часто може підпадати під звинувачення
в халатності,

і в такому разі, чи може для нас
бути комфортною думка,

що ми ставимось халатно

до здоров'я наших суспільств

і їх засадничих цінностей?

Чи може хтось щиро 
й обґрунтовано стверджувати,

що ті медіа, які Hansard напряму
звинувачує,

проявили достатню відповідальність, 
щоб не поводитись

у спосіб, який, як раціонально можна
було передбачити,

міг загрожувати чи навіть завдати шкоди

нашому демократичному ладу,
крихкому за своєю суттю.

Дехто наполягатиме,

що це може легко перейти в певний вид

цензури, навіть якщо це самоцензура,

але я категорично не згоден.

Має бути можливим

збалансування свободи вираження

з ширшою моральною й соціальною
відповідальністю.

Дозвольте мені пояснити це на прикладі

з моєї кар'єри в кіноіндустрії.

На протязі своєї кар'єри я ніколи

не погоджувався, що режисер може

виводити свою роботу за межі того, що він

вважає правильним набором цінностей

для свого життя, своєї родини

і майбутнього суспільства, в якому
ми живемо.

Скажу навіть більше.

Відповідальний режисер ніколи
не повинен знецінювати свій твір

настільки, щоб він неточно відображав

світ, в якому він сам хотів би жити.

На мій погляд, режисери, журналісти
і навіть блогери

повинні усвідомлювати 
суспільні очікування,

які виникають, коли властива їхнім медіа
сила поєднується

з відточеною майстерністю їхньої роботи.

Очевидно, це не є обов'язковою вимогою,

але для талановитого режисера
і відповідального

журналіста чи навіть блогера, вона
здається мені неминучою.

Ми повинні завжди пам'ятати, 
що наше розуміння

індивідуальної свободи й творчої свободи,
яка її супроводжує,

відносно нове

в історії західних ідей,

і тому воно часто недооцінене

і може легко опинитись під загрозою.

Це винагорода, яку легко втратити,

і, якщо ми її втратимо, віддамо,

може виявитись, що повернути її
буде дуже важко.

Першою лінією її захисту мають

бути наші стандарти,

не ті, які нам нав'язує цензор 
чи законодавство,

а наші власні стандарти
й власна цілісність.

Цілісність у ставленні до людей,

з якими ми працюємо,

і до стандартів у роботі
в рамках суспільства.

І ці наші стандарти

мають бути узгоджені
з реалістичним порядком денним.

Вони є частиною колективної
відповідальності,

відповідальності митця чи журналіста

працювати з таким світом, яким він
є насправді,

і це, в свою чергу, має супроводжуватись

відповідальністю влади, яка керує
суспільством,

реалістично дивитись на цей світ,

і не піддаватись спокусі 
приписувати комусь

причини його недоліків.

Але стає дуже помітно,

що, протягом кількох останніх років,

цю відповідальність значною мірою

відкинула значна частина медіа.

В результаті, у всьому Західному світі

надмірно спрощені підходи
протестних партій

і їхня привабливість для часто
розчарованого

старшого покоління,

поєднана з апатією й захопленням
банальностями,

характерними для певної частини молоді,

разом, ці й подібні до них

сучасні відхилення

ставлять під загрозу існування

активних, поінформованих дебатів
і залучення в політику,

наголошую: активних.

Найзавзятіші лібертаріанці скажуть,

що справі Донох'ю проти Стівенсона
було не місце в суді,

і що Стівенсон врешті-решт
закрив би

свій бізнес, якби й далі 
продавав пиво з равликами.

Але, я думаю, більшість з нас
погоджується,

що держава повинна відігравати
певну роль в запровадженні

обов'язку відповідальності,
і ключовою має бути раціональність.

Судді повинні запитувати, чи було
виявлено раціональну відповідальність,

і чи можна було в розумних

межах передбачити наслідки їхніх дій?

Це аж ніяк не означає всеохопну
владу держави,

це невеликий адекватний тест
на раціональність,

і я хотів би, щоб він застосовувався
в медіа, які,

зрештою, задають тон
і впливають на зміст

значної частини демократичного дискурсу.

Щоб демократія могла існувати, потрібно,

щоб люди з раціональним мисленням
знаходили час аналізувати

й обговорювати часом дуже складні питання,

і робили це в атмосфері,
що має на меті

той вид розуміння, який приводить до,

якщо не згоди, то, принаймні,
продуктивного

і дієвого компромісу.

Політика ґрунтується на виборі,

і, в рамках вибору, вона ґрунтується
на пріоритетах.

Потрібно примирити суперечливі переваги

на основі фактів, коли це можливо.

Але, якщо факти викривлені,

скоріше за все, рішення поглиблять
конфлікт,

і за цим неодмінно слідуватимуть

стрес і труднощі для суспільства.

Медіа повинні вирішити:

вони вважають, що їхня роль -
розпалювати пристрасті,

чи інформувати?

Тому що, за великим рахунком, 
все зводиться до поєднання

довіри й лідерства.

50 років тому цього тижня
Президент Кеннеді виголосив

дві промови, що змінили епоху:

перша стосувалась роззброєння,
а друга - громадянських прав.

Перша майже відразу ж привела

до Договору про заборону випробування

ядерної зброї, а друга - до Акту про 
громадянські права 1964 р.

Обидва документи були 
великим кроком вперед.

Демократія з хорошим управлінням
і поінформованістю

може досягти великих речей,

але є одна передумова.

Ми повинні вірити, що ті, 
хто приймає рішення,

діють з найкращих міркувань не для себе,

а для всіх людей.

Нам потрібні опції, 
що базуються на фактах,

чітко викладені,

не кількох могутніх

і потенційно маніпулятивних корпорацій,

які часто переслідують власні 
вузькі інтереси,

а точна, неупереджена інформація,

на основі якої можна робити
власні висновки.

Якщо ми хочемо забезпечити
гідне,

благополучне життя 
для наших дітей і внуків,

ми повинні впроваджувати
якомога ширше

цей обов'язок відповідальності

для енергійної і, сподіваюсь, тривалої,
демократії.

Дуже дякую, що вислухали мене.

(Оплески)