Чи може хтось пояснити мені,

чому ми витрачаємо мільйони доларів

на профілактику наркоманії?

"Не приймай наркотики, це погано!"

Батьків доводить до божевілля 
думка про те,

чи прийматиме їх дитина наркотики,

якщо вона вештатиметься
з поганою компанією.

Їм зовсім не потрібно хвилюватися.

Люди стають залежними від наркотиків через біль.

Вони роблять це не тому, що вони у поганій компанії,

а тому, що вони перенесли якусь травму,

яку важко зцілити.

Два попередніх промовці

розповідали

про психічні захворювання.

Згідно наукового дослідження,

що проводилося у цій галузі у 2005 році,

69.9% пацієнтів психіатричних лікарень

із серйозними психічними розладами,

як ви вже, напевно, здогадались,

перенесли травму у дитинстві.

Тут згадували про біполярний розлад.

Приблизно 82-86% людей
з біполярним розладом

перенесли у дитинстві якусь травму.

Межовий розлад особистості:

90% перенесли травму.

Давайте згадаємо, що минулого року

79 мільйонів доларів було витрачено
на поширення інформації

про депресію.

Як ви гадаєте, у скількох людей депресія є

наслідком дитячої травми 
чи жорстокого поводження?

Дослідження каже нам - у 80%.

Кого з вас хоч раз запитували

про те, що сталося у вашому дитинстві,

і що може вилікувати вас від депресії та тривоги?

Отож, ми підвищуємо рівень обізнаності,

годуючи тим самим фармацевтичні компанії.

Давайте приймати більше ліків!

В Австралії

антидепресантів приймають більше, 
ніж у будь-якій іншій країні світу.

Я працюю з тими, хто переніс 
травму у дитинстві,

і я знаю з своїх власних досліджень,

що через чотири роки після 
п'ятиденної програми,

а це дуже важливо для статистики,

ніяк не можу вимовити цього слова,

у цих людей відбулося 
значне зменшення депресії.

Через 6 місяців після 5-денної програми

випадки серйозних психічних розладів 
зменшилися на 45%.

Чому це все замовчується?

Чому ми не говоримо про це?

Чому нам не дозволяють визнати 
існування дитячої травми?

Чому нас не спонукають лікуватися від дитячих травм?

Сьогодні вже відомо, що 
нейропластичність мозку

нам це дозволяє.

Давайте поговоримо про ще одну сферу
глибокої людської туги.

Усі ми небайдужі до цієї проблеми,

і коли вона звалюється на нас,
нам дуже, дуже боляче.

Я кажу про суїцид.

Як це болісно.

Я працювала з одною молодою жінкою

в організації "Здоров'я заради життя",

Вона, як і багато інших, 
що потрапили у лікарню

після спроби суїциду, скаржилася,

що там ніхто навіть не запитав: "Чому?"

А якби й запитали,

то отримали б одну і ту ж саму відповідь
від усіх цих молодих людей:

"Через внутрішній біль, ще з дитинства.

Через те, що я вважаю себе нікчемою.
Я нічого не вартий.

Тому що всім начхати на те, 
що зі мною жорстоко поводилися".

Клініка Есперанс, що знаходиться

на Центральному Узбережжі в Австралії,

надає хороші послуги із запобігання суїциду.

Тоні Хамфрі написав мені:

"Біля 90% жінок

та трохи менше чоловіків,

що намагалися вчинити суїцид,

і з якими я зараз працюю,

страждали в дитинстві

або від сексуальних домагань,
або від жорстокого поводження.

Хтось із вас коли-небудь чув,

щоб при проведенні профілактики самогубств

говорили про те, що трапилося у вашому дитинстві?

Чи проводилася кампанія під гаслом:

"Коли твоєму другу погано -

запитай його: що з ним трапилося
у дитинстві.

Поговори з ним про його дитинство,

тому що дуже ймовірно,

що це матиме вплив
на його подальше психічне здоров'я".

Хтось з вас, можливо, подумав:

"Чому вона постійно говорить про
дитячу травму та жорстоке поводження?"

Що це таке?"

Дитяча травма охоплює величезний спектр.

Це - відмова батьків від дитини,
смерть батьків,

батьки-алкоголіки,

сексуальні домагання,
фізичне насильство,

моральне насильство

та інші життєві негаразди.

Що відбувається, коли виникає травма?

Травма породжує таку кількість емоцій,
з якою мозок не може впоратися.

Коли дитині наносять травму,

вона думає, у притаманний її віку спосіб,

що її життю щось загрожує.

І мозок реагує на цю травму

і веде себе по-різному.

Ось чому дитяча травма
має значно більший вплив на подальшу поведінку

та на те, як мозок буде функціонувати
у дорослому житті.

Травму неможливо запам'ятати,

тому що під час травми

мозок вимикає свідомість.

Я наведу вам приклад:

Не знаю, чи пам'ятаєте ви,

що французька поліція

загіпнотизувала охоронця принцеси Діани,

для того, щоб той згадав,

що в дійсності трапилося

під час аварії.

Ту частину його мозку розблокувати
не вдалося,

і він не зміг розповісти, що трапилося
у момент удару.

Мені дуже хотілося б, 
щоб цю проблему

нарешті перестали замовчувати.

І я сподіваюсь, що це таки станеться.

Тому що 40 років назад

так само замовчували

проблему раку.

Ніхто не говорив про рак,

про це не згадували,

просто казали: 
"У них страшна літера Р!"

Тепер, дивним чином,

про рак говорять усі.

Ми знаємо людей,
що страждають на рак.

Ми розмовляємо з ними,
підбадьорюємо їх, ми любимо їх,

і вони одразу зізнаються нам, 
якщо в них рак.

У мене є заповітна мрія -

щоб ще за моє життя

люди почали говорити
про дитячі травми.

І було б цілком звично почути:

"У мене було жахливе дитинство.
Зі мною сталися страшні речі."

А той, хто слухає, скаже:

"Дозволь мені підтримати тебе
Дозволь мені допомогти тобі зцілитися.

Дозволь допомогти тобі
пройти через усе те,

що з тобою трапилося,

тому що ти страждаєш через дитячу травму".

Чи не став би світ кращим для нас тоді?

Що створює це мовчання?

Зніяковілість?

Сором?

Може, ми боїмося, що нас затаврують?

Нам не називають імен

жертв зґвалтування.

Так ніби вони самі винні у цьому зґвалтуванні.

Чому стільки галасу навколо 
небезпечних незнайомців

та зловживань у церкві?
Адже це усього лиш 1% від проблеми.

Знущання виникають вдома,
у сім'ях.

Кожен з вас, хто присутній тут,

може допомогти це змінити.

Якщо кожен з вас
допоможе мені у цій важливій місії.

Якщо кожен з вас,

хто переніс травму у дитинстві скаже:

"Мені немає чого соромитись.

Це сталося не з моєї вини.

Не я винен у тому, 
що моє дитинство було не ідеальним.

Я заслуговую на любов
та підтримку".

І якщо ви зустрінете

людину, залежну від азартних ігор,
алкоголю чи наркотиків,

і скажете їй:

"Привіт! З тобою хтось обговорював

те, що сталося у твоєму дитинстві?

Чи не думаєш ти, що ти 
можеш зцілитися від того, що трапилося?"

Якщо ви зможете сказати людині,

що має психічний розлад,

не просто: "З тобою все гаразд?",

а "Ти хочеш поговорити про те,

що сталося у твоєму дитинстві?

Тому що я розумію, що величезна кількість 
людей з психічними розладами

страждають через свої дитячі травми.

Поговори про це зі мною."

Кожен з вас міг би це зробити.

Кожен з вас міг би допомогти мені 
у досягненні цієї великої мети.

Кожен з вас

може стати членом фонду 
"Лікування заради життя",

та допомогти нам зробити цей світ щасливим.

Я залишаю вам питання для роздумів:

мені цікаво, що б сталося з цим світом,

якщо хтось вилікував би Адольфа Гітлера

від його дитячих образ.

Дякую.

(Оплески)