Як часто ми чуємо,

що людям просо байдуже?

Як часто вам говорили,

що справжні, значущі зміни є неможливими,

бо більшість людей є надто егоїстичними,

надто дурними чи ледачими,

щоб змінити суспільство, в якому вони живуть?

Я хотів би сказати, що апатії, з якою ми всі знайомі,

насправді не існує,

і людям таки не байдуже,

але річ в тім, що ми живемо у світі,

що активно знеохочує залученість,

створюючи різноманітні перепони на нашому шляху.

І я наведу кілька прикладів того, що маю на увазі.

Розпочнемо з міської ради.

Ви коли-небуть бачили таке?

Це рекламне оголошення.

Це повідомлення про перерозподіл землі під новий офісний будинок,

аби мешканці цього району були в курсі.

Як бачите, його неможливо прочитати.

Вам треба дочитати до середини

аби хоча б дізнатися адресу, про яку йдеться,

і далі ще нижче, дрібним 10-м шрифтом

написано як можна долучитися.

Уявіть, якби приватний сектор рекламувався б так само:

якби Nike хотів продати нові кросівки

і розмістив би в газеті таку рекламу.

(Оплески)

Таке би ніколи не сталось.

Ви такої реклами ніколи не побачите,

бо Nike таки хоче, щоб ви купили їхні кросівки.

Тим часом, влада міста Торонто

явно не зацікавлена допускати вас в процес планування,

інакше їхні оголошення мали б такий вигляд –

і всю інформацію було б викладено чітко та зрозуміло.

Доки місто публікуватиме оголошення таким чином

для залучення людей,

доти, безумовно, люди ніколи не долучаться.

Але це не апатія,

це продумане виключення.

Громадський простір.

(Оплески)

Те як ми відносимось до нашого громадського простору

є великою перешкодою

для будь-яких прогресивних політичних змін.

Тому що ми по суті встановили ціну на свободу слова.

Той хто має більше грошей, того голос звучить гучніше,

пануючи у візуальному і ментальному середовищі.

Проблема з цією моделлю

у тому, що донесеними мають бути деякі надзвичайні повідомлення,

озвучувати які неприбутково.

Тому ви ніколи не побачите їх на білбордах.

Медіа відіграють важливу роль

у встановленні наших зв'язків із політичними змінами,

переважно ігноруючи політику

і зосереджуючись на знаменитостях і скандалах.

І навіть якщо вони підіймають важливі політичні питання,

вони роблять це так, аби демотивувати залученість.

А ось вам приклад: журнал "Now" за минулий тиждень,

прогресивний тижневик в Торонто.

Ось це основна стаття.

Це історія про театральну виставу,

що починається з інформації про те, де вона відбуватиметься,

на випадок, якщо прочитавши статтю, ви захочете відвідати її.

Вказано місце, час і вебсайт.

Те саме тут – це відгук про фільм,

мистецький огляд,

і рецензія книги – де проходять публічні читання, якщо ви захочете піти.

Про ресторан ви можливо захочете не лише почитати,

а й захочете його відвідати.

Тому вони вказують де він знаходиться, які там ціни,

адреса, телефон тощо.

Переходимо до їхніх політичних статей.

Ось тут чудова стаття про політичні перегони, що відбуваються.

Мова йде про кандидатів, гарно написано,

але без контактів, без заключної інформації,

жодних вебсайтів кампаній,

ані інформації коли будуть дебати, і де знаходяться офіси кампанії.

А ось інша хороша стаття –

про нову кампанію проти приватизації міського транспорту,

без жодної контактної інформації про кампанію.

Виглядає, так ніби

читачі найпевніше захочуть їсти,

можливо почитати, подивитися кіно, але не бути причетними до своїєї громади.

І може видатися, ніби це дрібниця,

але я вважаю це важливим, бо це задає тон

і посилює небезпечну ідею,

що політика – це видовищний спорт.

Герої. Як ми сприймаємо лідерство?

Подивіться на ці 10 фільмів. Що вони мають між собою спільного?

Хто знає?

Всі вони зображають героїв, яких було обрано.

Хтось прийшов до них і сказав: «Ти – обраний.

Було пророцтво: ти маєш врятувати світ».

І тоді хтось кидається й рятує світ, бо йому так сказали,

захопивши з собою кількох помічників.

Це допомагає мені зрозуміти

чому так багато людей не можуть побачити в собі лідера.

Адже це несе нам всім хибне послання про те, що таке лідерство.

Героїзм – це колективне зусилля,

це по-перше.

По-друге, лідерство недосконале і не надто романтичне;

воно не починається і не закінчується зненацька.

Це радше процес, що триває ціле ваше життя.

І що найважливіше – це добровільний вибір.

Добровільний.

Допоки ми навчаємо наших дітей,

що героїзм починається з мітки «обраного»,

чи того, що хтось вам скаже, що ви частина пророцтва,

їм бракуватиме найважливішої риси лідера, того що

лідерство походить зсередини.

Мова йде про те щоб іти за мрією,

іти без запрошень,

а тоді співпрацювати з іншими, щоби здійснити свої мрії.

Політичні партії: о, Боже…

Політичні партії можуть і повинні служити

одним із основних способів

бути задіяними в політиці.

Натомість, на жаль, вони стали

нецікавими і некреативними організаціями,

які настільки залежать від вивчення ринку,

опитувань і фокус-груп,

що вони врешті всі кажуть одне й те саме,

здебільшого видаючи нам те, що ми хочемо почути,

замість просування сміливих креативних ідей.

І люди завше це відчувають і це породжує цинізм.

(Оплески)

Благодійний статус.

Групи, що мають благодійний статус в Канаді не мають права агітувати.

Це є величезною проблемою і перешкодою для змін,

тому що це означає, що деякі найбільш віддані і проінформовані голоси

є абсолютно заглушеними, особливо під час виборів.

Що підводить нас до останнього –

наших виборів.

Як ви вже помітили, наші вибори в Канаді, це суцільний дотеп.

Ми використовуємо застарілі системи,

що є нечесними і дають випадкові результати.

Сьогодні Канаду очолює партія,

якої більшість канадців зовсім не хотіли.

Як же ми можемо відверто і щиро заохочувати людей голосувати,

якщо голоси нічого не важать в Канаді?

Сукупність цих факторів спричиняє те,

що люди стають схильними до апатії.

Це як биття головою об цегляну стіну.

І я не намагаюсь бути негативним

через відкиданння всіх цих перешкод і пояснення, що нам заважає.

Вельми навпаки: я вважаю, що люди дивовижні й розумні,

і що їм не байдуже.

Але що, як я вже сказав, ми живемо в оточенні,

де всі ці перепони стають на нашому шляху.

Доки ми вважаємо людей, наших власних сусідів,

егоїстами, дурнями чи ледарями,

доти в нас не буде надії.

Але ми можемо змінити всі ті згадані речі.

Ми можемо відкрити місцеві ради.

Ми можемо реформувати нашу виборчу систему.

Ми можемо демократизувати наш громадський простір.

Моя головна ідея в тому,

щоб ми поглянули на апатію,

не як на якийсь внутрішній синдром,

а сприймали її як мережу культурних бар'єрів,

що посилюють бездіяльність.

І якщо ми зможемо чітко визначити та ідентифікувати

природу цих перепон,

і зможено разом згуртовано працювати над їх подоланням,

тоді все стане можливим.

Дякую.

(Оплески)