Кожен четвертий з нас страждає якимись психічними захворюваннями,
отже, один, два, три, і чотири, це Ви, сер.
Так, Ви. (Сміх)
З дивними зубами. А також, ваш сусід поряд. (Сміх)
Ви знаєте, що Ви хворі.
Загалом, з усім цим рядом щось не в порядку. (Сміх)
І це недобре. Агов! Так! Кепські справи! Навіть не дивіться на мене. (Сміх)
І я одна з чотирьох. Дякую.
Я думаю, це у мене від матері, яка
повзала рачки по всьому будинку.
У руках у неї було дві губки, а також
дві - на колінах. Моя мама - справжній "вбирач". (Сміх)
Вона завжди пленталася біля мене, питаючи:
"Хто тут смітить на підлозі?"
І це змусило мене замислитись, що щось тут не так.
Тож, перед тим як я розпочну, я хочу подякувати
творцям Ламотриджину, Сертраліна і Ребоксетіна,
оскільки без усіх цих препаратів, я б зараз не стояла на ногах.
Отже, з чого все почалося?
Мій психічний розлад - ні, я не говоритиму про мою хворобу.
Про що ж я буду говорити? - Добре.
я завжди мріяла, що мій останній психічний зрив настане через те,
що я переживу екзистеалістське одкровення
в стилі Кафки,
і, можливо, Кейт Бланшет зіграє мене і отримає за це Оскара. (Сміх)
Але все склалося по-іншому. Мій нервовий зрив
стався під час змагання моє дочки.
Було багато батьків, які сиділи на парковці,
їли, сидячи на багажнику машини - тільки англійці
їли со-си-ски. Вони просто обожнюють свої со-си-ски. (Сміх)
Лорд та Леді Рігор Мортіс колупалися в гумі бігових доріжок,
потім пролунав постріл, і дівчатка побігли,
а їхні мами вигукували: «Біжи! Хламідія! Біжи!» (Сміх)
«Біжи як вітер, Верука! Біжи!»
Всі дівчатка біжать, біжать, біжать,
і лише моя дочка стоїть,
стоїть на старті і махає.
Вона не знала, що треба бігти.
Тож я пролежала в ліжку місяць, а коли прокинулася,
то зрозуміла, що я в клініці. А коли я побачила моїх «співкамерників»,
я зрозуміла, що знайшла своїх, своїх людей. (Сміх)
Тепер вони були моїми єдиними друзями, вони стали моїми друзями.
небагато знайомих...
Я не отримувала багато квітів або листівок.
Але, якби я поламала ногу або була вагітна,
мене б ними завалили, але все, що дісталося мені - це пару дзвінків щоб «підбадьорити!»
«Підбадьорити!»
наче я про це не знала! (Сміх)
(Сміх) (Оплески)
Бо знаєте, разом з хворобою приходить ще дещо,
«в нагрузку » - почуття сорому.
Тому що друзі говорять тобі: «Ну, де твоя пухлина?
Покажи рентген!» А мені нема що показувати.
А потім тобі так гидко від самої себе, і ти думаєш:
«Бомби на тебе не падають, в трущобах ти не живеш».
А потім починаєш слухати сварливий голос,
і не один, а тисячі голосів, 100 000 голосів,
так, наче у диявола був синдром Туретта - ось так це звучить.
Але ми всі знаємо, що диявола немає,
і голосів у нас в голові теж немає.
І коли ми чуємо ці голоси,
усі нейрони сходяться в одній точці,
і у вас виробляється речовина «Вб'ю себе сам».
А коли це відбувається знову і знову, наче пластинку заїло
то так можна впасти в депресію.
І це ще нічого!
Якщо у вас народиться дитина, і ви будете його лаяти,
його маленький мозок виробить одну речовину, настільки руйнівну,
що частина його маленького мозку, відповідальна за відміну поганого від хорошого, перестане рости,
і тоді у вас виросте психічно хвора дитина.
Якщо солдат побачить, як його друга розірве бомба,
його мозок потрапить в такий стан паніки, що він буде не в змозі висловити це словами.
Він просто буде переживати це знову і знову.
Отже у мене до вас питання: Чому коли у людей психічні розлади,
ми говоримо про активну уяву?
Чому ми звемося хворими, якщо у нас хворий якийсь орган,
але нам співчувають, якщо у нас проблеми з мозком?
Я хочу трохи поговорити про мозок,
выдомо,що на TEDі це популярно.
Зараз, одну секундочку.
Отже, хочу сказатии, що у нас є і хороші новини.
Дозвольтк сказати,ми пройшли довгий шлях.
Спочатку ми були одноклітинними істотами,
маленькими клітинами на камені,
а тепер - вуаля!
У нас є мозок! (Сміх)
Ця маленька штучка надзвичайно сильна.
Вона з'являється у свідомості. Тут є частки мозку.
А це потилична частка, завдяки якій ми бачимо світ.
Ось скронева частина - так ми чуємо цей світ.
Ось тут у нас зберігається довготривала пам'ять.
Пам'ятаєте ту ніч, коли ви напилися? Ви хочете все забути? Па-па! (Сміх) І нема.
Ось тут знаходиться 100 млрд. нейронів,
які дзижчать, передаючи інформацію електричними імпульсамі.
Вони дзижчать і дзижчать. Зараз я вам покажу як це виглядає.
Не знаю, чи видно вам. (Сміх)
Дзижчать і дзижчать ... (Сміх)
І кожен ... Так, це я сама малювала. Дякую.
Кожен нейрон може мати
від 10 до 100 тисяч різних сполук
або дендритів, або називайте як хочете.
І кожен раз, коли ви щось дізнаєтеся або пережили щось,
цей пучок зростає, цей пучок інформації.
Можете собі уявити, що в кожного
є такий механізм, і навіть у Періс Хілтон? (Сміх)
Можна собі уявити!
Але у мене є і погані новини, хлопці. Так, є і погані.
І не тільки для одного з чотирьох, а для всіх чотирьох.
Ми недостатньо оснащені для XXI століття.
Еволюція нас недостатньо підготувала. У нас не вистачає спроможності.
І ті, хто говорить, що у них все чудово, що день чудовий -
більш божевільні, ніж інші.
Зараз я вам покажу, де в процесі еволюції
відбулися глюкі. Пояснюю.
Коли ми були доісторичними людьми, (Сміх)
мільйони років тому, ми часто були в небезпеці
через хижаків, так? (Сміх)
Ми ... Так. Спасибі. Я сама малювала. (Сміх)
Велике дякую. Дякуюі. (Оплески)
Дякую. У цей момент у нас вироблялося багато адреналіну,
а також кортизол - і тоді або вбивали ми, або вбивали нас.
Або їли ми, або їли нас. І потім нас відпускало,
і ми поверталися до нормального життя.
Проблема сучасної людини в тому, (Сміх)
що, коли вона в небезпеці, ті речовини продовжують виділятися,
але, так як ми не можемо вбити інспектора ДАІ, (Сміх)
або з'їсти маклера, ці речовини залишаються у нас в організмі,
накопичуються, і ми знаходимося
в стані постійної тривоги. І ось ще що!
Десь 150 000 років тому, коли з'явилася мова,
ми стали всі висловлюватись словами.
Тоді ми говорили «О, Боже! Шаблезубий тигр! »,
Що було реальністю. А потім додалося «О, Боже! Я не відправив лист! »« О, Боже! Я надто товста! »
О, Боже! Всі бачать, що я дурна!». «Мене не запросили на різдвяну вечірку!»
І ця платівка крутиться і крутиться, поки
вона не зведе нас з розуму.
Тепер ви розумієте проблему? Те, що раніше нас рятувало,
тепер зводить нас з розуму.
Мені шкода, що я приношу вам погані новини, але хтось же повинен.
Ваші домашні тварини щасливіші ніж ви усі. (Сміх)
(Оплески)
Кицька, няв, няв, няв, мені добре, а людям - гаплик. (Сміх)
Остаточно і безповоротно!
Але я хочу сказати наступне: якщо ми не будемо про це говорити
і не навчимося розбиратися з нашим життям, тоді це буде
не 1 випадок з 4, а всі чотири. Тоді у всіх чотирьох,
нагорі, настане справжня божевільня.
І поки ми розбираємося, давайте не будемо нікого таврувати.
Дякую. (Оплески)
(Оплески) Спасибі!