Чи ви коли-небудь під час розмови 
посилалися на дослідження,

яке насправді не читали?

(Сміх)

Одного дня я сиділа
за чашкою кави з подругою

і сказала: "Я читала нове дослідження,

яке стверджує, що кава зменшує ризик
виникнення депресії у жінок".

Хоча, насправді, я прочитала твіт.

(Сміх)

В якому написано…

(Сміх)

"Нове дослідження стверджує, що кава може 
знизити ризик появи депресії у жінок".

(Сміх)

Цей твіт мав посилання
на блог "New York Times",

де запрошений блогер переказував
результати дослідження

зі статті ''Live Science",

джерелом інформації якої

був новий сайт
Гарвардської школи громадського здоров'я,

який посилався на справжній 
документ дослідження,

який підсумовував справжнє дослідження,
опубліковане в академічному журналі.

(Сміх)

Це як теорія шести рукостискань,

але з дослідженням.

(Сміх)

Тож, коли я сказала, 
що прочитала дослідження,

насправді я прочитала 59 символів,
які підсумовували 10 років досліджень.

(Сміх)

Сказавши, що я прочитала дослідження,

я читала лише його уривки,

які склали чотири різні журналісти,

які не були авторами,

перш, ніж воно трапило до мене.

Це виглядає неправильним.

Однак важко отримати доступ
до оригінального дослідження,

тому що вчені не часто співпрацюють
з популярними виданнями.

Ви можливо запитуєте себе:

чому вчені не співпрацюють
з популярними медіа?

Вони здаються більш 
виправданими джерелами інформації,

ніж медіа експерти.

Чи не так?

(Сміх)

У країні з понад 4100
коледжами та університетами,

здається, ніби це має бути нормою.

Але це не так.

Отже, як ми дійшли до цього?

Щоб зрозуміти, чому вчені не співпрацюють
з популярними медіа,

спершу потрібно зрозуміти, 
як функціонують університети.

Впродовж шести років

я викладала в семи різних
коледжах і університетах

у чотирьох різних штатах.

Я ще й трохи екстраординарна.

(Сміх)

І в той же час, я займаюся 
докторською дисертацією.

У всіх цих різних установах

процес дослідження та публікації 
працює однаково.

Спершу, вчені проводять
дослідження у своїй галузі.

Щоб їх профінансувати, вони звертаються
за державними та приватними грантами,

а коли дослідження завершене,

вони пишуть статтю про свої результати.

Тоді вони подають статтю
у відповідні академічні журнали.

Далі вона проходить процес рецензування,

який, по суті, означає, що інші експерти

перевіряють її точність і достовірність.

І тоді, як тільки вона буде опублікована,

комерційні компанії
перепродадуть цю інформацію

назад університетам і бібліотекам

через журнали і підписки на базу даних.

Ось така система.

Досліджувати, писати, рецензувати, 
публікувати, повторювати.

Ми з друзями називаємо це
«годуванням монстра».

І ви бачите, як це може створювати
деякі проблеми.

Перша проблема в тому,
що більшість академічних досліджень

фінансуються державно,
але поширюються приватно.

Кожного року федеральний уряд витрачає 
60 мільярдів доларів на дослідження.

Згідно з Національним Науковим Фондом,

29% цієї суми йде на державні
дослідницькі університети.

Тож, якщо ви дружите з математикою,
це 17,4 мільйонів доларів.

Податкових доларів.

Лише п'ять корпорацій є відповідальними

за розповсюдження більшості 
державних досліджень.

У 2014 лише одна з цих компаній 
заробила 1,5 мільярди доларів прибутку.

Це великий бізнес.

Я впевнена, що ви бачите тут іронію.

Якщо люди фінансують наукові дослідження,

але потім повинні платити знову, 
щоб отримати результати,

схоже на те, що ми платимо двічі.

Іншою важливою проблемою

є те, що більшість науковців 
не мають достатньо стимулів,

щоб публікувати за межами 
цих престижних журналів.

Університети дають пожиттєві 
контракти та підвищення

відповідно до кількості 
опублікованих досліджень.

Тож, публікації є 
обмінною валютою для вчених.

Публікування допомагає отримати підвищення
і більше грантів в майбутньому.

Проте вчених не нагороджують
за публікації у відомих ЗМІ.

Отже, це статус-кво.

Сьогоднішня академічна структура.

Однак, я не думаю,
що має бути саме так.

Ми можемо внести певні зміни, 
аби змінити перебіг подій.

Спершу почнемо 
з обговорення доступу.

Університети можуть почати 
відкидати статус-кво,

нагороджуючи вчених за публікації

не тільки в цих підписних журналах,

але й у виданнях з вільним доступом,
на рівні відомих ЗМІ.

Наразі рух за відкритий доступ
набирає оберти

в багатьох сферах

і, на щастя, деякі визначні гравці
почали це помічати.

"Google Scholar" розробив
функцію вільного доступу,

яка полегшує пошук.

Минулого року конгрес США
вніс законопроєкт,

який пропонує академічні
дослідницькі проєкти

з бюджетом більш, ніж 100 мільйонів,

переводити у вільний доступ.

Цього року НАСА надала
публічний доступ до бібліотеки.

Тож, ви бачите, що ця ідея
починає поширюватись.

Але мати доступ – це не лише
про можливість

заволодіти документом чи дослідженням.

Це також про впевненість

в тому, що документ чи дослідження 
є легкими для розуміння.

А зараз давайте поговоримо
про інтерпретацію.

Я вважаю, що це не повинно бути схожим
на теорію шести рукостискань,

яку я згадувала раніше.

Натомість, що якби вчені могли 
взяти проєкт, над яким працюють,

і переробити його для відомих медіа,

щоб мати можливість взаємодіяти з людьми?

Якби вчені зробили це,

рівень віддаленості між народом
і дослідженнями

значно скоротився б.

Розумієте, я не пропоную
спростовувати дослідження.

Я лише вважаю, що важливо надавати
користувачам доступ до цих досліджень,

змінити спосіб доступу
і використовувати просту мову,

щоб люди, які оплачують ці дослідження,

також могли їх читати.

Існують також інші переваги
цього напрямку.

Показуючи людям, як їхні податки

використовуються
для фінансування проєктів,

вони можуть почати переосмислювати
самобутність університетів,

які засновані
не лише на футбольній команді

або ступенях, які вони надають,

але й на дослідженнях,
над якими вони працюють.

І коли стають здоровими відносини
між громадськістю та вченими,

це заохочує народ
брати участь у дослідженнях.

Можете уявити, як це виглядатиме?

Що якби соціологи

допомагали місцевій поліції
змодернізувати їхню специфіку підготовки

і потім спільно написали
довідник до сучасної моделі тренувань?

Або якби викладачі консультувались
з нашими місцевими школами,

щоб знайти способи впливу
на наших проблемних учнів

і потім повідомити про це 
у місцевій газеті?

Тому що діюча демократія

вимагає, щоб громадськість
була добре освіченою та обізнаною.

Замість того, щоб дослідження відбувалися
за платними стінами та бюрократією,

чи не було б краще,
щоб вони проходили у нас на очах?

Зараз, будучи аспіранткою,

я усвідомила, що критикую клуб,
до якого хочу приєднатись.

(Сміх)

Що є небезпечною справою,

бо я збираюсь вийти на академічний 
ринок праці через кілька років.

Але якщо статус-кво
в академічних дослідженнях –

це публікації в ехо-камерах
комерційних журналів,

які ніколи не будуть доступними
для людей,

то повірте мені на слово,
моєю відповіддю буде: "ні".

Я вірю в інклюзивні
демократичні дослідження,

які проводяться в соціумі
та звернені до публіки.

Я хочу працювати
в науковій дослідницькій культурі,

де люди не лише вважаються
цінною аудиторією,

а й складовою частиною – учасниками.

А в деяких випадках навіть експертами.

І це не тільки

про надання вам, друзі,
доступу до інформації.

Це про перехід академічної культури
з видавничої на практичну

та від розмов до вчинків.

І ви повинні знати,
що ця ідея, ця надія

є не тільки моєю.

Я представляю точку зору
багатьох вчених, вчителів,

бібліотекарів та членів спільноти,

які також наполягають на залученнні
більшої кількості людей в цей діалог.

Сподіваюсь, ви також приєднаєтеся
до нашого діалогу.

Дякую.

(Оплески)