Улітку 2017-го року в Софії

жінка була вбита своїм партнером.

Жінку, давайте назвемо її В.,

били більше 50 хвилин,

поки вона не померла.

Наступного ранку

її сусіди сказали журналістам, 
що чули, як вона кричала,

але вони не втрутились.

Розумієте, в Болгарії 
та багатьох інших суспільствах

домашнє насилля традиційно вважається 
особистою справою.

Однак, сусіди швидко реагують 
на будь-який інший шум.

Ми хотіли показати
та вплинути на абсурдність цього.

Тому ми спланували експеримент.

Ми зняли квартиру прямо
під квартирою В. на одну ніч.

І о 10-й годині вечора

Максим, художник з нашої групи,

сів за барабанну установку, 
яку ми зібрали у вітальні,

і почав бити в барабани.

Десять секунд.

Тридцять секунд.

П'ятдесят секунд.

Хвилина.

Світло увімкнулося на 
сходовому майданчику.

Хвилина та двадцять секунд.

Перед дверима стояв чоловік,
роздумуючи над тим, щоб натиснути дзвінок.

Хвилина та 52 секунди.

Дзвінок продзвенів,

двінок, який міг би врятувати життя.

"Бiй."- це наш проект, що досліджує 
тривожне мовчання,

яке існує навколо домашнього насилля.

Ми зняли експеримент,
і він одразу набув популярності.

Наша кампанія поширила
голоси людей, які вижили,

та ділилися подібними історіями онлайн.

Ця кампанія надала сусідам
конкретну пораду,

і багато хто зобов'язався діяти.

У країні, де кожного нового тижня

земля нечутно приймає в обійми
тіло жінки,

вбитої партнером чи родичем,

ми звучали голосно,

і нас почули.

Я активістка.

Я захоплююсь створенням нових ідей
у сфері прав людини.

Я голова глобальної організації,
яка займається

пошуком соціально направлених 
творчих рішень.

У своїй роботі я думаю над тим, як 
змусити людей бути небайдужими та діяти.

Я тут, щоб сказати вам,
що творчі дії можуть врятувати світ.

Творчі дії та гра.

Я знаю, що дивно говорити про гру
та права людини в одному реченні,

але ось чому це важливо.

Ми все більше і більше боїмося,
що не можемо перемогти в цьому.

Кампанії здаються нудними,

ідейні посили тонуть,

люди ламаються.

Числені дослідження,

включаючи нещодавно
опубліковане Колумбійським університетом,

показують, що вигорання та депресія
широко поширені серед активістів.

Багато років тому я сама опинилась 
у стані вигорання.

У світі безкінечних шляхів вперед
я відчула себе на останній зупинці.

Так що ж змушує страх, нудьгу
або зневіру зникнути?

Гра.

З цієї самої сцени психіатр та
дослідник гри доктор Стюарт Браун

сказав, що ніщо так не оживляє мозок,
як гра,

і що антонімом гри є не робота,

а депресія.

Тому, щоб вийти зі стану вигорання, 
я вирішила

перетворити свій активізм на те, 
що я сьогодні називаю "грай-тивізм".

(Сміх)

Коли ми граємо, інші хочуть долучитися.

Сьогодні мій ігровий майданчик
заповнений художниками,

техніками та вченими.

Ми поєднуємо дисципліни
в екстремальній співпраці.

Разом ми шукаємо нові шляхи
для посилення активізму.

Результати нашої роботи 
не мають бути грайливими,

але таким є процес.

Для нас гра є актом супротиву.

Наприклад, концепт проекту "Бій.",
про який я згадувала раніше,

був розроблений барабанщиком
та інженером ПЗ,

які ще за два дні до того, 
як подали цю ідею, не були знайомі.

"Бiй."є першим переможцем
у нашій серії лабораторних проектів,

де ми об'єднуємо художників та техніків 
для роботи над проблемами прав людини.

Серед інших переможних концептів
є тимчасова пекарня,

яка викриває фейкові новини

за допомогою гарних на вигляд,
але жахливих на смак кексів,

(Сміх)

або настільна гра, що ставить вас
на місце диктатора,

у ній доводиться засвоювати
ряд інструментів та тактик пригнічення.

Ми створили нашу першу лабораторію
просто, щоб випробувати цю ідею,

побачити, де вона не працює,
і чи можемо ми її поліпшити.

Сьогодні ми настільки закохалися
у цей формат,

що зробили його доступним онлайн
та відкритим для будь-кого.

Я не можу переоцінити вартість
експериментування в активізмі.

Ми можемо виграти тільки,
якщо не боїмося програти.

Під час гри ми навчаємось.

Нещодавнє дослідження
Стенфордського університету,

науковий погляд на те, що 
змушує людей бути небайдужими,

підтверджує те, що ми чули роками:

думки змінюються не за допомогою 
більшої кількості інформації,

а за допомогою 
стимулюючого емпатію досвіду.

Черпаючи досвід в науці та мистецтві,
ми побачили,

що можемо говорити про світовий 
збройний кофлікт за допомогою лампочок,

або привертати увагу до расової
нерівності в США

за допомогою поштових листівок,

або боротися з відсутністю хоча б 
одного єдиного монумента жінці у Софії,

заповнюючи ними усе місто.

За допомогою усіх цих робіт ми можемо

провокувати діалог, розуміння
та безпосередні дії.

Іноді, коли я говорю про ризики,
спроби та провали

в контексті прав людини,

я бачу підняті брови,

які говорять "як безвідповідально"

або "як нетактовно."

Люди часто плутають гру з недбалістю.

Це не так.

Гра не тільки укріплює наші війська
чи запалює кращі ідеї.

У часи болючої несправедливості

гра додає невимушеності, якої ми 
потребуємо, аби дихати.

Коли ми граємо, ми живемо.

Я виросла у часи,

коли будь-яка гра була заборонена.

Диктатура комунізму
розбила життя моїх родичів.

Для моїх тітки, дідуся та батька,

ми завжди проводили два похорони:

ми хоронили їх тіла,

але за багато років до того

ми хоронили їх мрії.

Деякі з моїх найпам'ятніших снів - кошмари.

Кошмари про те, що одного дня 
усе минуле буде забуте,

і новий одяг буде стікати кров'ю
минулих помилок.

Кошмар про те, що одного дня

світові маяки людства будуть зруйновані

корозією їдких хвиль ненависті.

Але сильнішою за ці кошмари

є моя надія.

На нашу боротьбу за свободу
та справедливість.

Я сподіваюсь, що ми гратимемо

та бачитимемо радість та красу
у нашій спільній грі.

Таким чином ми переможемо.

Дякую.

(Оплески)