Я захопився аудіозаписами,
коли мені було десь 12 років.

Батьки давали мені гроші на обіди,

і майже щодня замість купити поїсти

я приберігав ті гроші,
щоб купити запис вкінці тижня.

Ось я з гігантським Вокменом
аж на півноги.

(Сміх)

Більше схоже на відеопрогравач.

(Сміх)

Поки я був підлітком,

моя пристрасть купувати касети,
платівки і диски зростала.

Я навіть працював багато років
у музичній крамниці,

і мені платили аудіозаписами.

Одного дня я усвідомив,
що маю тисячі записів,

я б за все життя їх не переслухав.

Я став, як усі у наших колах,

аудіозалежним -

хоча ми себе звемо
аудіокопачами.

Як можна зрозуміти з цієї назви,

ми беремо на себе дещо брудну роботу.

Ми годинами перебираємо
усілякий мотлох на складах,

у церковних підвалах,

на гаражних розпродажах,
у музичних крамницях -

лише щоб віднайти музичні записи,
забуті на десятиліття.

Вони стали культурними відходами.

Найперші колекціонери
ще з 30-60-х років

зібрали та зберегли
стільки вагомих записів,

які інакше були б втрачені назавжди.

У той час більшість мистецьких
та громадських установ

не надавали значення
таким скарбам.

Часто їх просто викидали як сміття.

Аудіорозкопки - це стиль життя.

Ми просто одержимі
невідомими записами,

дорогими записами, записами за долар,

психоделічними ілюстраціями,

суб-субжанрами

і найдрібнішими деталями
з історії кожного релізу.

Коли медіа говорять
про відродження платівок,

яке відбувається вже протягом
кількох років,

вони часто забувають
згадати ту громаду,

котра берегла життя
традиції та культури вінілу

останні 30 років.

Це дуже тісно сплетена спільнота,
хоч і не без конкуренції.

Адже коли ти полюєш
за надзвичайно рідкісними записами

і впускаєш свій шанс,

ти можеш ніколи в житті
не почути ту пісню.

Проте, гадаю, бути враженим
успіхами колекціонера

може бути тільки
інший колекціонер.

Для решти людей

ми просто купка
ексцентричних диваків.

Ну і -

(Сміх)

Ну і вони мають рацію.

Усі збирачі, яких я знаю -
навіжені аудіопсихи.

Ми й самі знаємо, що звихнуті.

Але я думаю, 
нас варто бачити ось такими.

(Сміх)

Ми археологи музики.

Ми мисливці за втраченими артефактами.

У кожного з нас є список омріяних записів,
і ми ладні зробити усе, щоб їх дістати,

бо шукаємо їх роками.

Такий список ми називаємо
"святий грааль".

Займаючись цією справою,

ти оточений музикою, яку раніше не чув.

Тебе огортає таємничість
і мрії людей,

що колись вірили у ту музику.

Лишень подумайте, тисячі музикантів
могли б стати легендами,

але через різні причини
залишились непоміченими.

Багато записів мають так мало копій,
що можна злічити на пальцях.

Є і такі, яких нікому не вдалося віднайти,

і вони не були почуті.

Це, по суті, вимираючі види.

Розповім вам історію,

яка, як на мене, демонструє
цінність роботи аудіошукача.

Це історія про геніального
музиканта й композитора з Монреалю.

Анрі-П'єр Ноель народився
і виріс на Гаїті,

але мешкав певний час
у Штатах і в Бельгії.

Він заїхав у Монреаль,
де мав побути зо два тижні,

але затримався там аж на 40 років.

У юності він навчився
грати на фортепіано

і виробив особливу техніку гри
на цьому інструменті:

грав дуже швидко, наче на ударних.

Його стиль утворився під впливом
гаїтянського фольклору

і американської музики,
яку він чув, зростаючи.

Тож це було поєднання
компа, фанку і джазу.

Замолоду

Анрі гастролював із гуртами,
що грали наживо у США і Європі,

але він ніколи не записував
альбомів чи пісень до приїзду в Канаду.

У 1979 році в Монреалі

він уперше випустив альбом,
що називався "Фортепіано"

власними зусиллями,
на власній студії "Анрі-П'єр Ноель".

Він міг витратитися
лише на 2 тисячі копій запису.

Альбом трішки грали на радіо,

його трішки підтримали
у Канаді та на Гаїті.

Але без допомоги відомого лейблу

усі зусилля зводились нанівець.

Тоді давно,

якщо твій запис не крутили
на головних радіостанціях,

якщо його не було в музичних автоматах
і тебе не показували по телевізору,

твої шанси були мізерні.

Випускати альбоми
як незалежний виконавець

у ті часи було
набагато складніше, ніж зараз.

Тебе мало хто міг почути,
і запис погано розповсюджувався.

Скоро Анрі випустив
ще один альбом,

багато виступав у різних клубах міста,

але його записи почали
припадати пилюкою.

А ті 2 тисячі копій
впродовж 30 років

швидко погубилися,

доки не залишилося
лише кілька екземплярів.

У середині 2000-х років

аудіокопач із Монреалю
на ім'я Кобал

здійснював свою тижневу вилазку
у пошуках записів.

На блошиному ринку

серед тисяч інших брудних,
запилених, cтарезних платівок

він знайшов альбом "Фортепіано".

Кобал не мав на меті
знайти цей запис.

Та можна сказати, що запис
знайшов Кобала.

А ще, за 20 років пошуків
кожнісінького тижня

у нього відкрилося шосте чуття
до найкоштовнішого.

Він узяв платівку до рук
і уважно її оглянув:

спереду - ілюстрацію,
ззаду - примітки щодо запису.

Його заінтригував той факт,
що гаїтянський музикант випустив альбом

у Квебеку в кінці 70-х років,

дуже заінтригував.

Кобал витягнув свій маленький
пластамовий портативний програвач,

який завжди брав із собою
на музичні розкопки

і поставив платівку грати.

Давайте і ми так зробимо.

(Музика)

Він миттєво закохався у цю музику

і мусив дізнатися, яка ж її історія.

Як ця платівка з'явилася?

Він знав, що музикант

на час запису платівки

жив у Монреалі,

тож місяцями Кобал силкувався 
його відшукати.

Він навіть знайшов візитку Ноеля
у конверті платівки.

Настільки самостійно музикант
займався своєю кар'єрою.

Отож, на візитці були
контактні дані -

він, звісно, зателефонував,

та після 30 років той номер
уже не був дійсним.

Аж у Бельгії,

де колись жив Ноель,

він зумів знайти людину,
яка знала музиканта особисто

і дала Кобалу його контакти.

І коли той врешті-решт
поговорив з Анрі,

то пообіцяв йому, що знайде спосіб
перевипустити альбом.

Він залучив британський лейбл
Wah Wah 45s

до роботи над двома альбомами.

Часто трапляється,

що під час перевидання

дуже важко знайти мастер-тейп -

оригінальний запис музичного виконання.

Мистецтво щезає назавжди
у пожежах, потопах, землетрусах,

у сміттєвих баках,

чи просто губиться.

На щастя, записи Анрі

нікуди не зникли, вони ніби весь той час

готувались до ремастерингу.

Коли оновлений запис побачив світ,

музичні критики, ді-джеї та слухачі
з усього світу дарували Анрі

високі похвали, які він мав отримати
ще тоді, у 1979-му.

Музикант був настільки піднесений,
що вирішив відновити музичну кар'єру

і грати на сцені
для нових шанувальників.

Зараз йому за 60.

Він сказав мені, "Це змінило все для мене.

Ще вчора я планував свою пенсію,

а сьогодні я на BBC-радіо у Лондоні,
на радіо Канади, і це ще не все".

І що важливо, він уперше заграв

перед своїми трьома синами
серед аудиторії.

Ця історія, як на мене - ідеальний приклад
роботи аудіокопача у найкращому прояві.

Справа не у рідкісних речах 
із хорошою ціною -

щиро кажучи, ми й справді
на цьому схиблені -

а в тому, щоб дати мистецтву
другий шанс,

врятувати його від забуття.

Робота гідного мисливця за музикою
це нерозривне коло з трьома фазами.

Фаза перша - полювання.

Годинами, днями, роками нашого життя

ми копирсаємося у брудних,
запилених коробках з аудіозаписами.

Ми робимо усе, щоб ухопити золото.

Так, хороша музика є і в інтернеті,
та щоб знайти

найдорогоцінніші перлини,

треба відірвати гепу від дивану
і податися у нетрі.

Наша справа не дарма називається
розкопками, а не просто кліканням.

(Сміх)

Тож ми дійсно археологи музики.

Наступна фаза - поповнення колекції.

Наші смаки, спеціалізація, 
особисті мотиви визначають,

які записи ми збережемо,

які записи припадуть нам до серця.

Ми вишукуємо усю можливу інформацію
про запис, яку можемо знайти -

про виконавця, про лейбл,

і такі життєво важливі речі,

як ім'я того хлопця, що грає на трубі
у третій пісні.

А тоді ми сортуємо ті записи

і турботливо зберігаємо.

Так ми наче архівуємо музику.

І насамкінець - ми ділимося.

Більшість шукачів музики, яких я знаю,
мають свій спосіб

ділитися їхніми відкриттями
і славити виконавців

через перевипуск альбомів,

статті у мережі, радіо-шоу.

Ми ставимо ті пісні на п'єдестал
музичної історії, якого вони варті.

Ми музичні куратори,
творці аудіосмаків.

Ми - музикологи.

Кажучи за себе

та й за майже всіх колекціонерів,
що стрічались мені за 20 років,

кожен з нас певним чином
демонструє світові

знайдені скарби.

Це дарує відчуття мети
і є запобіжником від втрати глузду,

коли ти весь час мариш новими знахідками

як золотошукач-самітник.

Та окрім того, наше заняття
слугує потребі людства

передавати у спадок культурні надбання.

Щодо потреби у кураторах -

в еру вражаючого розмаїття

ми переконуємося,

що коли варіантів для вибору забагато,
вже не лишається місця для відкриттів.

Приміром,

коли ви хочете 
подивитися щось на Netflix,

вам пропонується каталог
всього на 6 тисяч фільмів.

Порівняйте зі Spotify:

у пошуках музики для прослуховування

тут вам доведеться обирати
з-поміж 30-ти мільйонів пісень.

Як ви бачите,

спантеличення у питанні вибору

впливає на музику більше, ніж на кіно.

Це як приклад.

Існує ряд досліджень,

які вказують на наслідки такого явища.

Як показав нещодавній огляд
музичного ринку Великобританії,

найпопулярніший один відсоток музикантів

отримує 77% загальних доходів
музичної індустрії.

І це у 2013-му,

а становище поступово погіршується,

прогресує.

Хоча, якщо ви у тому найпопулярнішому
відсотку, вас це не лякає.

(Сміх)

Мій підсумок:

cлухати музику сьогодні
просто, як ніколи.

Для усіх вподобань - 
нескінченний асортимент музики,

але чомусь ми слухаємо
завжди одне й те саме.

І це прикро.

Музичні пошуки і роль музичного куратора
надихнули мене запустити вебсайт

під назвою "Music Is My Sanctuary"
(Музика - моя святиня) у 2007-му.

Наш незмінний слоган - 
"Класика майбутнього і забуті скарби".

Сайт відображає нашу любов
до музичних відкриттів

та ознайомлення слухачів
з новою і старою музикою.

Ми починали скромно,

а збудували платформу світового масштабу 
з численною аудиторією

та понад сотнею колег.

Ми створили понад 10 тисяч статей,

скопмонували понад 500 годин
аудіоконтенту.

Відвідувачі сайту -

люди, які хочуть більшого,
ніж те, що їм пропонують

музичні канали мейнстріму.

Вони бажають

копнути глибше,

але вони не мають по 20 зайвих годин
на тиждень, як ми, маньяки,

тож вони покладаються на нас.

Наша мета - бути провідниками
у світі музики.

Ми віримо, що людська порада
цінніша за програмний алгоритм.

Я міг би днями говорити
про магію аудіорозкопок,

але дозвольте завершити.

За багато років досвіду

колекція музичного археолога
стає у певному сенсі його автобіографією.

Минулого року я був ді-джеєм у Польщі,

і люди, у яких я гостював,

мали надзвичайну аудіоколекцію.

Я був заворожений

і запитав, "Ви їх продаєте?".

Вони розповіли, що колекція належала

їхньому другу Масео, який покинув цей світ
за два місяці до того.

Вони розпочали проект:
запрошували різних людей

створити що-небудь нове
із записів тієї колекції -

хай то будуть семпли,
чи ді-джейські мікси -

щось, що дасть їй нове життя.

За кілька годин
я продивився ті записи

і створив із них мікс.

Хоч я ніколи і не знав Масео,

я мав особливе відчуття,

ніби він і я

годинам розмовляли про музику.

Отже ми, аудіокопачі,

напрацювали музичні колекції

у подарунок майбутнім поколінням.

Прекрасне мистецтво варто цінувати,
ділитися ним і відкривати знову.

Не нехтуйте кураторами:

наші голоси - альтернатива
музиці мейнстріму

у цифрових та інших форматах.

Ідіть за межі алгоритмів.

Яка б музика вам не подобалась,

є повно сайтів, радіопрограм,
ді-джеїв та музичних крамниць,

які тільки й чекають,
аби поділитися з вами відкриттями.

Ми робимо це для вас.

За вами - лише відкрити вуха
і просто ризикнути.

Ця музика змінить ваше життя.

Дякую.

(Оплески)