Вітаю!
Це моя перша подорож,
вперше в житті я виїхала за межі Ґази.
Дуже тішуся, що я тут.
(Оплески)
Я завжди мріяла бути пілотом,
керувати літаком,
вільно літати у небі,
торкаючись хмар.
Проте я ним не стала.
Просто я живу у Ґазі, де немає аеропорту.
Кордони закриті зі всіх сторін.
Ми живемо в одній із
найбільших в'язниць світу.
Я можу лише підіймати голову
і дивитись у небо.
Бувають дні, коли нам
щастить, і електроенергію вмикають
на чотири або п'ять годин.
Аби врятуватися від холоду, ми розпалюємо
багаття перед нашими будинками чи на даху.
Іноді ми так готуємо собі їжу.
На батьківщині я займаюся підготовкою
усього необхідного до приїзду журналістів,
які хочуть розповісти світові
про події у Ґазі.
Нерідко мені доводилося зранку
їхати до прикордонного району,
аби зустрітися із журналістом.
Якщо з ним щось трапиться
або до преси потрапить інформація,
яку старанно приховує наш уряд, --
це може погано закінчитися.
Прокладати шлях журналістам,
операторам, репортерам у своїй країні --
це моя професія.
Я вважаю, що мій успіх напряму залежить
від того, як я будуватиму відносини,
але не лише із представниками ЗМІ,
а й з населенням Сектору Ґази.
Є громади, які не хочуть,
аби про них розповідали,
та я ніколи не вбачаю в них
лише матеріал або цифри.
Вони -- насамперед люди,
такі ж, як і я.
Мені вдалося знайти спільну мову
із багатьма за останні 10 років.
І знаєте що?
Завдяки цьому я маю шанс
стати ближчою до людей,
почути історії, що більше
нікому не розказують.
В певних ситуаціях я відчуваю,
що, як жінка, маю перевагу.
Багато чоловіків-журналістів
із мого оточення
прагнуть висвітлити проблему
наркозалежності у моїй країні.
Вона вперше виникла, коли у Ґазі
розпочали будівництво тунелю.
Під час облоги у Секторі Ґази
через тунелі постачали усе,
що потребувало населення,--
їжу, будівельні матеріали
та інші предмети першої необхідності.
Та лише до певного часу,
тому що єгиптяни їх затопили,
і ми не можемо їх більше використовувати.
Наркотики перевозили контрабандою,
тож багато молодих людей
також стали наркозалежними.
Згідно із палестинським звичаєм
чоловікам заборонено заходити
в чуже помешкання.
Тож жоден чоловік-журналіст
не може зібрати матеріал для публікації.
Проте я можу.
У мене дивовижний чоловік;
він завжди підтримує мене,
незважаючи на критику з боку суспільства.
Зараз він вдома разом із
двома нашими дітьми,
а ще одне дитя я зараз ношу ось тут.
(Оплески)
Під час роботи я телефоную
йому кожні дві години,
тож він знає: якщо від мене немає звістки,
у мене є помічник,
котрий допомагає мені здобути інформацію,
і котрому я, власне, довіряю.
Якось у Ґазі викрали
британського журналіста Алана Джонстона,
і американське видання попросило мене
організувати зустріч із викрадачами,
і я це зробила.
Мені та журналісту,
який відповідав за репортаж,
призначили зустріч за межами його готелю.
Вони приїхали, забрали нас чорним фургоном
із чорними вікнами;
вони були у масках.
Потім вивезли нас далеко-далеко в поле.
Тоді забрали наші мобільні,
і ми брали інтерв'ю
безпосередньо у викрадача
посеред того поля.
Мені було так страшно того дня,
дня, який я ніколи не забуду.
Отож, чому я це роблю?
Я роблю це, бо вважаю,
що, якби не моя праця,
значна частина життя Ґази
зосталася б невідомою.
Є ще багато інших історій про мою країну,
які б я могла розповісти.
І не всі вони погані.
Я люблю її, попри жахливу ситуацію,
в якій ми живемо, --
облогу, бідність і безробіття,
проте там є життя.
Є мрійники, є й прекрасні люди,
сповнені енергії.
В нас чудова музика
і хороша музична школа.
Також є паркуристи,
які тренуються на руїнах свого будинку.
А ще Ґаза -- єдине місце
в арабському світі,
де мусульмани і християни живуть
в тісному братерстві.
(Оплески)
Під час війни
найважчим для мене є
іти з дому рано-вранці,
залишаючи своїх дітей.
Кожного дня я їх фотографую,
адже ніколи не знаю,
чи повернусь я до них знову.
Бути посередником і журналістом у Ґазі --
складно і небезпечно.
Проте, коли я чую звуки артобстрілу
чи бомбардування,
то відразу прямую в те місце,
тому що хочу бути там першою,
бо про ці події слід розповісти.
Коли мої діти були ще маленькі,
і ми чули звуки війни,
я казала їм, що це -- феєрверки.
Тепер вони вже старші і все розуміють.
Мені сняться жахливі кошмари
через все те, що я побачила за час війни,
особливо ці неживі дитячі тіла.
Я досі пам'ятаю маленьку дівчинку,
яку звати Гала.
Вона -- єдина, хто вижив із її сім'ї.
Її образ буде зі мною завжди.
Я ніколи її не забуду.
Я пишаюсь тим, що можу тут стояти
і бути з вами сьогодні.
І, що можу розповідати вам історії --
сумні й веселі,
історії про мою маленьку частинку світу --
Ґазу.
Я пишаюсь тим, що я -- перша жінка,
яка працює зв'язковою в Ґазі.
На батьківщині мене називають
містером Рембо -- кумедно, правда ж?
(Сміх)
Я сподіваюсь, що одного дня
зможу розповідати історії інших жінок.
Усіх тих прекрасних жінок із моєї країни,
яких я знаю.
А ще надіюсь, що колись зможу допомагати
своїм співвітчизницям
теж стати зв'язковими.
Звичайно ж, інколи я відчуваю,
що не можу більше цим займатись,
що це вже надто складно для мене.
Проте я згадую ці слова:
"Не обмежуй свій виклик,
а кинь виклик своїм обмеженням".
Не дозволяйте іншим
стати на заваді вашим мріям.
Дякую.
(Оплески)